Карпатський робінзон
І справді, 59-річний горянин мешкає не на острові серед моря чи океану, а в казковій лісовій місцині. До оселі самітника можна дістатися тільки пішки, здолавши кілька кілометрів стрімкого схилу. Під густим смереково-сосновим пралісом видніється невеличка будівля з господарськими спорудами. Взимку, коли дороги замете снігом, самітник може тижнями, а то й місяцями не бачитися з людьми. Влітку ж частенько навідується в найближчий населений пункт, який знаходиться на відстані п’яти-шести кілометрів від його помешкання.
Петра Матвійовича Фльока із віддаленого гірського присілка Турівка, який входить до Ясенської сільської ради, я знаю давно. Його ще й на світі не було, коли загинув батько: вдосвіта косив траву на сіножаті, аж раптом побачив облавників у зелених кашкетах із зірками. Злякався, і давай тікати. Переслідувачі (енкаведисти того дня проводили операцію “Червона мітла”) без попереджувального пострілу автоматною чергою перебили обидві ноги. Підійшли і впритул розстріляли зовсім невинного чоловіка… Мати залишилася вдовою з півторарічним Михайликом, а під серцем носила Петрика. Михайло, як змужнів, подався на сезонні роботи в Херсонську область, де одружився й проживає і нині. Петро теж неодноразово виїжджав у “вербовку” на Східну Україну, але щоразу повертався додому, бо ж треба було матір доглядати. Через те, певно, й засидівся в парубках. Одного разу все ж наважився і привів у присілок молодицю Настуню з дитиною, але чомусь не склалося у них подружнє життя. Може, через те, що не хотіла (чи не змогла) Настуня жити у забутій Богом і людьми Турівці…
Правда, багато років Фльоки були сусідами із сім’єю Семена Надраги, який прожив 80 літ. Носив Семань (так його величали) довгу бороду, яку ніколи не зголював, бо, подейкували, зробив це у знак протесту проти “червоних визволителів” (як Фідель Кастро на Кубі). Цей дивакуватий чоловік посадив на своєму обійсті явір і щорічно обрізав крону дерева, формуючи таким чином три стовбури-конари, аби вони виглядали як тризуб. Унікальний явір зберігся й донині, а ось після смерті обох Надрагів хату розібрали і відвезли у Ясень родичі.
Два роки тому не стало і матері Петра Матвійовича. Поховали небіжку у тому ж Ясені поруч з могилою розстріляного у лихе повоєння чоловіка Матвія. Довго не зміг змиритися із втратою найдорожчої і найріднішої людини:
– Десь на сороковий день після маминої кончини я пішов увечері набрати води з криниці й побачив недалеко від себе дуже яскравий, наче у світлі, мамин образ. То, мабуть, була її душа…
Як живе одинокий поселенець? Біля хати сарай, стодола, погріб, два обороги з сіном. Має підсобне господарство: корову, свиню, кілька курей. А ще собака Мурка і три киці. Не повірите: у Фльоковій хаті (а їй вже понад сто років!) є навіть електрика. Щоправда, провели у присілок світло ще за радянських часів. Бо колись тут був з десяток осель, але з часом горяни перебралися в низину, здебільшого в Ясень та інші сусідні села. Торік телевізор вийшов з ладу, а майстер не хоче пішки йти, щоб його відремонтувати. Не читає чоловік газет та журналів, бо листоноша в цю глухомань теж не потикається.
Питаю, чи не приходять “у гості” вовки або ведмеді. Петро Матвійович пояснює, що сіроманці близько до помешкання не наближаються, але довгими зимовими ночами можна почути їхнє моторошне завивання. Пригадав, як однієї осені повертався з лісу додому вже присмерком і побачив, як за кілька кроків від нього йшли два вовки, наче конвоювали. В руках чоловік мав сокиру. Але хижаки не насмілилися напасти.
У погожу днину раз у два тижні йде горянин у Ясень. Накупує потрібних продуктів чи реманенту для господарських робіт, сяку-таку одежину чи обувку. Хліб пече в печі на букових дровах. Має в користуванні понад гектар присадибної ділянки. Тут і рілля, і сіножать, і невеличкий сад, який, до речі, сам нащепив дорідними сортами яблук, груш, слив та черешень. Більше нічого не треба. Найголовніше – зиму пережити. Бо коли снігу навалить мало не по шию, то й кроку не ступиш.
– У селі я не зміг би жити, – каже мій співрозмовник. – Звик до цієї місцини, все тут мені знайоме і рідне серцю та душі. А яке повітря: як вдихнеш на повні груди, то аж дух спирає і голова паморочиться!
Іван ІВАНИШИН,
Івано-Франківська область
Фото автора
| Comments: |
