Запустити ядерну ракету на Америку міг… лучанин,
Юрій Петухов (крайній справа) у тайзі з ракетниками
Ракетниками ставали навіть кавалеристи
Морському курсанту Юрію Пєтухову, певно, у нічних кошмарах не могло привидітися, що місцем його служби буде «П’ятий» майданчик (усіх було дванадцять) посеред безкрайньої тайги. На самі «точки» ракетному війську довелося навіть пробиратися через болото, по якому для автомобілів проклали із колод дві доріжки-колії. Отут, серед дикої глухомані, й розмістилася ракетна дивізія, розкинувшись на величезні простори, які за своїми розмірами були як чимала європейська держава. Вразило те, що офіцери були одягнуті у найрізноманітнішу форму, залежно від того, з якого роду військ вони сюди прибули. Тут опинився навіть кавалерист, на чоботях у нього побрязкували шпори. Відтепер всі офіцери несли службу у військовій частині ракетних військ стратегічного призначення.
Та навіть найдосвідченіший розвідник не здогадався б, що це за військо тут «висадилося». На вишкіл, аби з новоприбулих зробити ракетників, давався рік. Спочатку потрібно було підготувати базу для розміщення самих ракет з ядерними боєголовками, якими тоді американці лякали совєтів, а совєти – американців. Хрущов нахвалявся перед Кеннеді, що ракети в Союзі сходять з конвеєрів, як сосиски. Правда, тоді ніхто не задумувався, що якраз із сосисками в радянській державі були неабиякі проблеми, як і з усім іншим – весь бюджет направлявся на підтримку «военной мощи». Отож, під дощем, до пояса, а то й по горло у багнюці, в холод, голод робота не припинялася.
– Ракети встановлювали наземні, в укриттях, і такі, що знаходилися у спеціальних шахтах у повній бойовій готовності, – згадує ті дні Юрій Борисович. – Цю військову базу зробили з лютого до листопада 1961 року. На будівництво бойових майданчиків кинули все необхідне. Головним завданням було звести позицію, а де і у яких умовах жили люди, великих начальників хвилювало мало. Уявіть: при сорокаградусному морозі спали у палатці! Було, що по два місяці не вилазили з хутряних роб. Заводилося що завгодно – блохи, воші... Але ідея – це найголовніше.
– От на що народні гроші йшли. Радянські люди в селах ходили у кирзяках і виживали на мізерні трудодні, зате у ракетах були першими, – не можу втриматися, слухаючи розповідь Юрія Борисовича.
– Цікаво, що усі ідеї були американськими, а це: винахід водневих, міжконтинентальних, з розділяючими головними частинами, багатопрограмних та глобальних ракет, але ці ідеї втілювали першими совєти.
– Тобто ГРУ працювало добре.
– О, там хлопці лаптів не плели і даремно хліб не їли.
Жителів із ближніх сіл виселили, але села продовжували «жити»
Бойова техніка надходила сюди у спеціальних контейнерах «пасажирських вагонів», на яких висіли таблички «Москва-Владивосток». Їх приганяли на залізничну станцію «Десятого» майданчика й вночі розвантажували, піднімаючи дах вагонів, та розвозили на відповідні «точки».
Хоча ракетна дивізія розмістилася у глибокій тайзі, проте і тут проживали люди. Найближче до військової частини було село Прянічнікове. Зрозуміло, ця «суєта» не могла не залишитися непоміченою місцевими жителями. Тому найкращим виходом із цієї ситуації було позбутися будь-яких сусідів. Отож усіх селян звідси виселили, пояснивши, що життя тут стає небезпечним: постійні військові навчання, стрілянина. Щоб селяни не чинили опору, їм заплатили за житло чималі суми грошей, тобто створили умови, аби люди радо звідси забиралися геть. Правда, нічого, окрім речей, не можна було брати. Усе мало виглядати так, щоб ніяка розвідка не здогадалася, що село спорожніле. А для кращого маскування сюди призначили двох солдатів, які щовечора включали у хатах світло, більше того, затоплювали пічки, аби було видно, що з димарів тягнеться дим. Тобто село виглядало «живим».
Щоб навчитися запускати й управляти ракетою, потрібно було пройти неабияку школу підготовки. Навчалися вечорами й ночами на обшарпаній бойовій ракеті, яка уже, як кажуть, пройшла Крим і Рим. Всі операції проводилися максимально наближено до бойових умов. Під час навчань навіть до такої «техніки», як це не смішно, доводилося застосовувати кувалди. До «ракетної культури» теж треба було привчитися. Тому лейтенантів на стажування відправляли на ракетні полігони й навіть на космодром. Окрім знань, вони привозили у цю глушину цікаві відомості й розповідали про те, що бачили Корольова і навіть Янгеля – ім’я цього конструктора військових балістичних ракет тоді трималося в секреті. А старшому лейтенанту Коріну довелося бути на військовому полігоні у Тюра-Тамі в той час, коли там сталася страшна трагедія – тоді загинув навіть Головний маршал артилерії Нєдєлін. Його смерть була страшною...
Ольга ЖАРЧИНСЬКА,
м. Луцьк
Далі буде
| Comments: |
