Любов блукала 10 літ І вернула на цей світ

Під час страшних випробувань з Олександром ВОРОБ’ЄМ була і є кохана Людмила

У своїх сім’ях не були щасливі

У Миколаєві, звідки Людмила, життя не балувало. Шлюб, у якому не прожила, а промучилась 19 років, тримався лише заради сина. Вічні скандали, образи, побої… Десь посередині гіркого заміжжя Люда зустріла Олександра – сильного, гарного, розумного, котрий вмів зачарувати жінку. І… з головою поринула у почуття. Не раз ловила себе на думці, що ці стосунки дають їй снагу до життя. Водночас помітила, що чоловік ще гірше розперезався (може, його дратувала щаслива усмішка в очах у жінки?) Життя ставало дедалі нестерпнішим.
Проте піти із сім’ї Люда не наважувалася – боялася залишитися на вулиці, наодинці зі своїми проблемами. А Олександр… Він був одружений, теж мав сина, і хоча з дружиною мав проблеми, розлучатися не збирався. Тож Люда бачила вихід в одному – розірвати ці стосунки. Так і вчинила з надією, що все у її житті має налагодитися. На жаль, у ньому нічого не мінялося. А тут ще й мама тяжко захворіла. На п’ять місяців (до її смерті) довелося взагалі роботу покинути – матері, якій відрізали ногу, потрібен був постійний догляд. А чоловік, замість хоч якоїсь допомоги, постійно діставав. Так що навіть син, котрий був уже вищий на голову від неї, якось їдучи разом у ліфті, випалив: “Мам, ми що, не можемо з ним розлучитись?” На що вона, плачучи, відповіла: “А кому ми ще потрібні, синку?”
…Того дня Людмила сиділа на касі в магазині. Машинально виконувала свою роботу. Раптом відчула на собі чийсь пильний погляд. Це був Олександр. Через десять літ після зустрічі доля звела їх знову.
Він народився у Старій Вижівці в шанованій дружній родині. Був здібним хлопцем, тож без проблем вступив у Миколаївський кораблебудівний інститут. Згодом одружився, з’явився син. Сімейні обставини склалися так, що змушений був залишити навчання, пішов працювати на кораблебудівний завод, про який і тепер готовий розповідати годинами. Вважався хорошим слюсарем, за що був неодноразово пошанований. А от сімейного щастя не вийшло. Не таїть, що були й інші жінки, часом навіть шукав розраду у чарці. Але, будучи по натурі людиною сильною, вчасно зупинявся.
Люда була віддушиною у його житті. Не можна сказати, що в такому вже нещасному. Але й свят у ньому було небагато. Тож коли після довгої розлуки зустрів її знову, зрозумів, що це доля…
Відтоді вони стали жити разом. Були щасливі у тісній кімнатці гуртожитку. Хоча було нелегко, фактично все доводилося починати з нуля. Зате зігрівали одне одного душевним теплом, якого раніше ніколи не мали. І вірилось, що все лихе позаду, що все буде добре.

Збили машиною і вкинули у річку

Біда сталася через три роки їхнього спільного життя – 9 грудня 2002 року. Вже був пізній вечір, а Олександр додому з роботи не приходив. Стомлена за день Людмила прилягла і незчулась, як задрімала. Прокинулась о четвертій ранку. Сашка не було.
А з ним трапилася така страшна та неймовірна історія, що запросто могла б стати сюжетом фільму жахів. Коли Олександр йшов додому по нічній вулиці, його збила машина. Удар був настільки сильним, що чоловік знепритомнів. А прийшов до тями… у крижаній воді. Водій автомобіля, мабуть, не бажаючи мати зайвих проблем, викинув непритомного чоловіка у річку. Та ще й обікрав.
Та, видно, для Олександра час вмирати ще не настав. Як він, побитий, замерзлий, вибрався звідти, пам’ятає погано. Ясно одне: без Божої помочі тут не обійшлося. Дотепер на ліктях видно глибокі шрами: Олександр повз, ламаючи руками гостру кригу – так і врятувався.
Та на цьому його митарства не закінчилися. Від болю і шоку чоловік втратив пам’ять. У мокрому обледенілому одязі, ледве переставляючи ноги, бродив містом. Перехожі приймали його за бомжа. Правда, знайшлась таки добра душа, викликала “швидку”. Десь об 11-й ранку медики прибули на виклик, проте Олександра, вже геть знесиленого, так і залишили без допомоги. Про це пізніше, провівши власне розслідування, дізналася Людмила, прочитавши запис у журналі викликів: “Госпіталізації не підлягає”.
Лише пізно ввечері 10 грудня напівсвідомого Олександра таки забрали до лікарні. Людмила знайшла його там лише 11-го… Вже прооперованого. Без рук, без ніг. У 45 років. Медики пояснили, що в обморожених кінцівках почалась гангрена. Все це було наче страшний сон… Олександр переніс вісім(!) нелегких операцій. А ще стільки страждань і болю, що вистачило б не на один вік. І під час усіх цих надлюдських випробувань з коханим була його Людмила. Більше того, не давала спокою медикам, раз по раз змушувала заглядати до незвичайного пацієнта, на майбутньому з яким їй радили поставити хрест.
…П’ять років минуло відтоді. П’ять тяжких років одужання, якщо так можна сказати. Та Олександр та Людмила Вороб’ї, як і раніше, разом.
Людмила – дуже скромна жінка, дозволила розповісти життєву драму, “але без героїзму”. Героїзмом вважає те, що вона, корінна городянка, перебралась у село, де щодень “відкриває для себе Америку”. Що і як посадити, біля домашніх тварин походити – одвічна селянська робота їй в дивовижу. Вдячна батькам чоловіка, котрі допомагають у всьому, терплять її міські чудернацтва.
Разом із Сашком полюбляє… ходити по гриби.
– Дарма ви не вірите, – побачивши моє здивування, каже Олександр. – Вона йде лісом, а я тихенько на колясці їду: з очима, слава Богу, все в порядку, тож назбираю більше білих, ніж Люда. Дорогою ж мало хто йде.
А ще Олександр, невиправний оптиміст по натурі, сподівається невдовзі “стати на ноги”. На щастя, зажили ампутовані ноги, тепер можна подумати й про протези. Олесандр вважає, що не варто замикатися зі своїм горем у чотирьох стінах, тож його часто можна побачити на вулицях Старої Вижівки. Частіше з дружиною, яка дивиться на нього так, неначе й немає того каліцтва.
Любов БІДЗЮРА,
Волинська область

• Нравится
•