Туберкульоз лікують у сільській лікарні
У 1970 році в селі Хотешів Камінь-Каширського району почала діяти новозбудована лікарня. А через п’ять років вона стала профільним протитуберкульозним лікувальним закладом, і молодий завідувач протитуберкульозного відділення, випускник Чернівецького державного медінституту Ярослав Іванович Гірченко став його головним лікарем. Відтоді минуло вже тридцять п’ять років, а пан Ярослав і досі успішно очолює боротьбу з паличкою Коха на Поліссі.
– А чому, Ярославе Івановичу, саме Хотешів обрали для розташування туб-лікарні?
– Хворого на туберкульоз найоптимальніше лікувати там, де він живе. А тут ця лікарня з’явилася, можна сказати, випадково. За її майже сорокарічну історію пережили чимало змін, у тому числі й скорочення до 50 ліжок. У 1999-му в області утворилося протитуберкульозне медичне об’єднання, і коли ми влилися в нього, нам додали ще десять місць, а нині функціонує 60 ліжок. Зараз перебуває на лікуванні 77 хворих! А раніше було ще більше. Розміщували їх навіть на першому поверсі, де нині розташовані лише лабораторії, допоміжні кабінети та адміністрація. Лікуємо мешканців села і з іншими хворобами легеневого профілю.
– І кладете їх поряд з туберкульозниками?!
– Звичайно, ні. Для них є окрема палата в локалізованому крилі лікарні.
– Для туберкульозників потрібне особливе харчування. Як з цим питанням?
– Харчуємо хворих з розрахунку 7 гривень на день. Лікарня має своє підсобне господарство: тримаємо коня, свиней, обробляємо два гектари землі, вирощуємо капусту, моркву, картоплю, буряки – тобто овочами самі себе забезпечуємо. М’ясо ж закуповуємо у місцевого населення. Що ж до порцій, то виходить по 125-150 г м’яса хворому на день, до півлітра молока, 100 г цукру, 20 г масла, яйця, риба – все, що необхідно для організму згідно з раціоном. Але маємо господарські проблеми. Коли газифікувалося село, нам вдалося протягнути трубу майже до самої лікарні. На цьому, на жаль, усе скінчилося. А хотілося, щоб природний газ був. Для цього потрібно реконструювати котельню. Ми, звичайно, взимку не мерзнемо, та опалювати вугіллям таке приміщення нині дуже неекономно. Шкода буде, якщо витрати на прокладання труби виявляться марними. До того ж, не завадило б перекрити дах і вікна поміняти.
– Чи маєте так званих “примусових” хворих?
– Нема. Примусове лікування – це порушення прав людини. Що ж стосується туберкульозників, то ще за часів СРСР збиралися прийняти відповідний закон. Здається, у 1974 він був навіть опублікований, але в дію так і не вступив. Нещодавно я був у Києві на курсах, де розповідали, що в Україні знову постало це питання. Однак представники органів внутрішніх справ, які повинні тісно співпрацювати з медициною у цьому напрямку і яких було запрошено на слухання з цього приводу, пропозицію не підтримали: навіщо їм зайва морока? Але для зрушення з місця проблеми високої захворюваності туберкульозом все одно потрібні якісь радикальні зміни.
– Серед ваших хворих є особи з неадекватною поведінкою. Як караєте?
– Випискою! Напився, забешкетував – додому. Через тиждень-другий повертається знову з направленням, обіцяє, що більше такого не робитиме. Мусимо приймати.
– Маєте благодійників?
– Лікарню підтримує Скандинавська місія, Волинська місія благочестя (християни-баптисти). Ми обладнали кімнату, де є християнська література. До нас приходить місцевий священик. Бажаючі можуть посповідатися, послухати божих настанов. Якщо в лікарні помирає бездомний, хоронимо на сільському кладовищі. Таких могил уже п’ять чи шість. Хай би якою людина не була, а в останню путь треба провести. Розмовляв Микола Шмигін,
Волинська область
| Comments: |
