Донька розбила матері голову каструлею
Підпис відсутній
– Доню, яка ж ти у мене гарна! І коли виросла? – зачудована мати сплеснула в долоні. –
А її Іннуся, єдина втіха і надія, крутилася перед дзеркалом, як дзига. На весілля до сусіднього міста збиралася. Якби не просив за неї кавалер, рідний брат жениха, ніколи б не відпустила. Та, напевне, не втримала б, бо навряд чи послухалася б через крутий незалежний характер. Зате вміє за себе постояти. Правда, не раз знайомі дорікали: “Занадто ти панькаєшся, Надіє, із донькою, ой, занадто. Вона тобі ще покаже”. А їй шкода було своєї кровиночки, бо змалку дуже хворіла. «Нехай порозкошує доня, доки я жива, – так собі міркувала. – Бо, як заміж вийде, ще натерпиться”. Не доведи, Господи, моєї долі.
У Надії Пилипівни батько помер від тифу дуже рано. І мати сама ставила на ноги п’ятеро дітей. Не витримала лихої долі, померла, коли Надійці, передостанній з доньок, пішов сімнадцятий. Братиха з братом, піклуючись про неї, поспішили видати сироту заміж, коли несподівано посватався заїжджий шофер, який вивозив колгоспні буряки. А той Василь марно задурив дівці голову. Адже зовсім її не любив, просто хотів насолити своїй міській нареченій, яка “вертіла хвостом”. Не прожили і трьох місяців, як чоловіка не стало. Василь часто покидав молоду дружину і їхав до міста та там, у стареньких своїх батьків, і заночовував. Коли ж не з’явився цілий тиждень, стривожилася не на жарт. Пошуки закінчилися страшною новиною: розбився на мотоциклі.
Відтоді замкнулася жінка у собі і довго про заміжжя навіть слухати не хотіла. Але коли лежала у лікарні, посватали їй медики одного пацієнта. Мовляв, тихий і добрий чоловік. З ним народилась у неї Інночка. Та з’ясувалося, що оцей добряга зовсім безхарактерний, за заводською прохідною “просаджував” з дружками зарплату...
...Тривога не покидала матері цілу ніч: і як там гуляється її Іннусі? Коли наступного дня донька не повернулася до обіду, не знаходила собі місця. Врешті рипнули двері. Одного погляду на червоне, підпухле від сліз обличчя було достатньо: з донею трапилась біда. Вона призналася, що на весіллі переспала з братом жениха. Мати не сварила, не картала, а заспокоювала, як могла.
Але коли винуватець постав на їхньому порозі і попросив у матері Інниної руки, обидві заспокоїлися. Зробили, щоправда, тільки вечірку, бо почався піст.
Муж та жона – одна сатана… Народ скаже, як зав’яже. Бо молодята, хоча поміж собою і чубилися, але в ліжку мирилися. Зате на матері обоє виливали свій гнів сповна. А небога шукала розраду в онукові, який народився уже через рік. Сподівалася, що материнство змусить Інну взятися за розум. Та не так сталося, як гадалося. Ненька, повертаючись з роботи, щодня мусила наводити в хаті лад. На докори-зауваження молода господиня спалахувала, чоловік, звісно, підтримував дружину, а тещу ставив на місце. Одного разу спересердя зібрав усі пожитки і переїхав із сім’єю на квартиру.
Ятрило серце, не могла дивитися, як у вихідні молоді собі валяються у ліжку, а бідолашне дитя мокре, тільце попріло. Вмовила доньку, щоб поверталася додому. Вона й сама вже зрозуміла, що без матері важко, тож послухалась. Надія Пилипівна на радощах взяла ділянку під забудову, бо сім’я росла. Невдовзі після хлопчика Інна народила ще двох донечок.
Як зятя вигнали з роботи, надумали обоє зайнятися квітковим бізнесом та городництвом. Набрали дачних ділянок. Але щоб від землі була віддача, треба добряче на ній попрацювати. Донька ж не звикла гнути спину, по півдня могла собі гратися на комп’ютері. Що грядки гудуть від зілля – не переймалася. Зате у сусіда вродило рясно, нехай поділиться. І чистило не чисте на руку подружжя чужі дачі. Якось поїхала Надія Пилипівна на дальній масив сама і мимоволі стала свідком неприглядної картини. Плакала, кляла 80-річна бабця того злодія, який виполов у неї грядку перцю. Усі 43 кущі, які щойно посадила. Похололо на серці у матері: невже мої? І подалася перевірити. Рівно стільки ж донька учора посадила. Що вже совістила, докоряла, та з неї усе, як з гуся вода.
Якось почула розмову, як упіймали на дачі злодійку і вистригли їй на голові “драбину”. Серце похололо, Надія Пилипівна чимскоріш поїхала додому. Інну застала із постриженою під “нульовку” головою.
Сварки, скандали ставали усе частішими. Зачувши лемент матері, прибігали сусіди і просто виривали її з рук зятя чи доньки. Одного разу Інна вдарила матір у груди металевою трубою. Груди посиніли і на місці удару зробилася добряча гуля. Пропрацювавши багато років у медицині, стривожена жінка показалася онкологам. Добре, що своєчасно прооперували. Тоді Інна клялася, що більше ніколи не підніме на матір руку. Але швидко обіцянку забула. І коли Надія Пилипівна почала домагатися, щоб повернула її знайомій каблучку (потрапила до неї випадково), донька налетіла зі звинуваченнями на матір, але чужу річ так і не повернула. Та ще й пустила розлючена у хід каструлю. І так садонула небогу по голові, що кров заюшила обличчя. Закривавлену жінку забрала швидка. Але й цього разу Надія Пилипівна не подала заяви до суду. Бо соромно було перед людьми.
А як мало не отруїли власного сина, підсипавши матері щось у каструлю зі свіжиною, – то вже із серії детективу. Вони ж бо не розраховували, що сина відпустять зі школи раніше і бабуся почастує улюбленого онука обідом. Як у лікарні відкачали дитину, Андрій відразу запитав: “А що із моєю бабусею, їй теж було дуже погано?” Тільки тоді згадали про Надію Пилипівну і забрали її до лікарні. Але так і не вдалося дослідити, чим же внук і бабуся отруїлися, бо каструля виявилась порожньою.
– Нема зранку оранки, то не буде й пополудню, – по-філософськи підсумувала, зітхнувши, своє життя-буття інтелігентна співрозмовниця. І призналася, що готова була із відчаю накласти на себе руки, якби не посестри по церковному хору і батюшка.
– А Ви не пробували змінити своє життя? Скажімо, ще раз вийти заміж, щоб було кому за Вас постояти?
– Діти хотіли випхнути мене заміж за старого одинокого лікаря, який мав квартиру, але душа у мене до нього не лежала. А із милосердя прийняла знайомого діда. Вірніше, у моєї знайомої трапилася біда. Рятуючи онкохворого чоловіка, жінка продала хату і залишилась вдовою з двома дітьми без даху над головою. Та ще й зі старим батьком. Хотіла здати його у дім пристарілих, а я їй кажу: “Хай живе у мене”. Але хіба то було життя? Колишній фронтовик, поважний чоловік, не раз казав, що не бачив за все своє життя стільки гризні, скільки довелося почути за три роки у мене.
...Тепер небога судиться з дітьми за житло. Рідні люди обливають один одного “помиями”. Хоч і вселять Надію Пилипівну через суд у її куточок, та життя все одно не буде.
Мирослава ОЛЕКСАНДРУК,
Рівненська область
| Comments: |
