Економіка любить порядок і не терпить пустослів’я
Віктор ШВИДКИЙ
Нодився 1 січня 1956 року на Дніпропетровщині. Має дві вищі освіти: інженер по автоматизації (Дніпропетровський металургійний інститут, 1978 р.), юрист (Одеська державна юридична академія, 1999 р.) Генерал-майор міліції. Трудову діяльність розпочав у 1978 році електрослюсарем Інгулецького гірничо-збагачувального комбінату. У 1981 році переведений з посади голови профкому Інгулецького гірничо-збагачувального комбінату на службу в органи МВС України, де майже за 26 років служби пройшов щаблі кар’єрного росту від міліціонера до начальника обласного управління МВС України. Одружений. Дружина та доросла дочка – економісти за фахом.
– Вікторе Васильовичу, як Ви самі відреагували на пропозицію курувати в області економічні й соціальні питання?
– Чесно кажучи, абсолютно нормально, тому що 13 років роботи в міліції були пов’язані саме з економічною злочинністю. А щоб розкрити той чи інший економічний злочин, у цих питаннях треба бути не просто обізнаним, а й знати більше, ніж самі спеціалісти. Тому в свій час довелося закінчити вищі службові курси ОБХСС у Києві.
– На Ваш погляд, які головні завдання в економічній галузі стоять перед волинською владою, щоб область на фоні інших виглядала достойно? Як влада може вплинути на економічні процеси?
– Зрозуміло, особливих важелів, як наприклад, взяти батіг в руки й підганяти когось, не маємо. Але створити відповідний клімат й безпрограшні умови, щоб залучити до нас інвесторів – можемо. А інвестиції є чи не головною передумовою розвитку економіки. Буде розвиватися бізнес – будуть відрахування у бюджет, а отже, зможемо реалізувати со-ціальні програми – це головне завдання влади. Переконаний, що коли ми вирішимо економічні й соціальні проблеми, криміногенна ситуація теж зміниться. Тому влада має прагнути вибудовувати в області гармонійні стосунки, без усіляких протистоянь.
– Стосовно залучення інвесторів, то не завжди тут все так позитивно, як би того хотілося. Взяти хоча б німецьку фірму “Кромберг енд Шуберт”, де працюють наші волиняни. Наскільки відомо, там не найкращі умови для праці, та й заробітки теж. Чи може влада якимось чином вплинути у такій ситуації, щоб відстояти інтереси земляків?
– Це серйозне питання. Вся проблема в тому, що земля, на якій німці збудували завод, не їхня. Платити не зрозуміло за що – не кожен хоче. Тому, щоб будувати серйозні й міцні відносини з іноземним бізнесом, дуже важливо визначитися у земельних питаннях. Хоча, що б там не говорили, вони все-таки більше платять, ніж деякі наші виробники. Коли підписуються відповідні угоди, то однією з умов є пункт про платню – вона має бути вищою за середню в області. А взагалі іноземний бізнес хоче чіткого визначення у правилах гри. Зараз є інвестори, які зацікавлені у швейній фабриці, але робочу силу можна переманити тільки “рублем”.
На жаль, середня зарплата в області становить 1098 гривень. Ми далеко позаду інших областей. Думаю, що реально зарплата вища, бо є ще проблеми з “конвертами”. Правда, важливо й те, що ми змусили позбутися заборгованості по оплаті праці.
– При цих податках роботодавцям не вигідно показувати платню.
– Звичайно, податкову реформу треба проводити. Але коли будівельники показують платню 210-230 гривень, то це вже, перепрошую, несусвітня брехня. Доводиться викликати керівників і говорити з ними. Це дієво впливає. Дехто, може, ображається на “міліцейський” підхід, та по-іншому не можна. Сам по собі я навіть вважався лібералом в міліції, проте там, де було потрібно, тиснув, як бульдозер. Страшенно не люблю демагогії та демагогів. У всьому потрібна дисципліна й виконання службових обов’язків.
– Трохи дивно, що Ви, східняк, прижилися у нас на Волині. Чи відчули певну різницю між заходом і сходом, коли почали працювати тут у 2005 році?
– На Дніпропетровщині, звідки я родом, та й взагалі – на сході народ більш різношерстий, дещо жорсткіший та озлобленіший. Там значно швидший ритм життя. Тут люди доброзичливіші, лагідніші, толерантніші, але не звиклі дотримуватися слова. Якщо на Дніпропетровщині сказав, то обов’язково зробив, а тут сказав – і не зробив, ще й посміхається. На Закарпатті у цьому плані ще гірше. На заході є самобутня культура, а не “гримуча суміш”. Це і посприяло моєму вибору на користь Волині. Природа у нас дуже гарна. До того ж, працював у хорошому колективі, з яким важко було розлучатися. Я завжди хвилювався за тих людей, з якими працював. Мені ніколи не була байдужою їхня доля. Щодо волинян, то я з ними ріс, бо половина односельчан у мене на малій батьківщині, як виявилося, – вихідці з Волині. Вони колись виїжджали до нас на шахти, їх у нас називали переселенцями.
– А що стосується криміногенної обстановки, то є різниця?
– О, тут набагато спокійніше, а за наркоманію взагалі мовчу. Так сталося у житті, що мене раптово поставили начальником управління розшуку у місті, в якому злочинів більше, ніж у трьох західних областях України разом узятих. Доводилося у кабінеті спати. Було, що не виходив з нього сім діб. Це був час, коли злочинці пускали в хід автомати, гранати. Пік злочинності припав десь на 1996 рік, а вже з 1998-го року почався спад. Коли ж я приїхав на Закарпаття, то взагалі стало легко працювати. Повернувшись на Дніпропетровщину, теж відчув зміни на краще.
Думаю, що все-таки церква має вплив на людей. А західний регіон більш релігійний, люди наближені до церкви, а отже, і в голові, і в душі у них є Бог. Якщо людина задумується, що за все колись треба буде відповідати, то живе трохи по-іншому. Тобто ментальність відіграє неабияку роль.
– Вікторе Васильовичу, а що все-таки найбільше тут допікало?
– Проблема корумпованості. Треба було у цьому напрямку попрацювати. Зрештою, ця проблема вирішується не на місцевому рівні, а на державному.
– В міліції теж була корупція, правоохоронці навіть “кришували” злочинні групи.
– Хто такі міліціонери? Вони не з іншої планети – це вихідці з нашого суспільства. Спокус багато, як і в інших сферах та галузях, і не всі втримуються від них. Я завжди своїм працівникам наголошував: “Хочете спокійно жити, зберегти здоров’я – думайте що робите”.
– Фільми про “мєнтів” дивитесь?
– Дивлюсь, є дуже хороші і правдоподібні. І жарти, і жаргони – все дійсно так і є. “Мєнтом” теж треба народитися. Робота у відділі по розкриттю вбивств дуже непроста. Там більше десяти років небажано й працювати. Знаю багатьох істинних слідчих, професіоналів. У такій роботі потрібна розрядка.
– Її часто шукають в міцніших напоях.
– Шукають, але це не розрядка. Я взагалі не п’ю.
– Яким чином тоді “розслаблялися” після напруженої роботи?
– Кожен день тренувався й тренуюся. Раз в рік, як усі, мав відпустку, яку проводив на морі. Але не лежав на березі, а вилазив на гору, і то якнайвищу. Мені для відпочинку потрібен адреналін.
– А мисливство? Це такий елітний спосіб “розслабухи” для поважних високопосадовців.
– Мисливство... Шкода мені тих звірів. Колись раз виїхав на полювання, підстрелив зайчика, він запищав. Після того вже більше ніколи цим не займався. Ніякого задоволення від такої “розслабухи” не отримав. З вудкою посидіти ще можна.
– Якщо Вам знову запропонують посаду начальника міліції, погодитесь?
– Подумаю. Працюєш, працюєш, а тебе потім, вибачте, – під зад коліном, і невідомо за що. Волинська область, коли мене звільняли, за показниками була на першому місці. Ніхто на це не зважав, сказали: “Пиши заяву”. А за мною стояли люди...
Розмовляла Ольга ЖАРЧИНСЬКА,
Волинська область
| Comments: |
