Одна дружина на двох чоловіків
Підпис відсутній
У школі Марина вчилась непогано. Отож і подалась здобувати професію вчителя в один з вузів Києва. Але чи то грошей забракло, чи з інших причин, але невдовзі повернулась у своє поліське село. Істинна причина з’ясувалась лише після кількох місяців. Серед ночі Марину швидка допомога забрала у районну лікарню. Через тиждень недавня студентка стала молодою мамою.
Марина не замкнулась у собі. Як і раніше, була весела, життєрадісна, постійно стежила за собою.
Влаштувалась працювати продавцем у магазин. Синочка більше доглядала бабуся, ніж мама.
А Василь, закінчивши механізаторські курси, став колгоспним трактористом. Його навіть нагороджували преміями і грамотами. Допомагав і батькам по господарству. Але довго не одружувався. Багатьом взагалі здавалося, що у нього вже немає ніякого потягу до дівчат. Та виявилось, вони були неправі, бо через кілька літ Василь «пристав» до Марини. Молода сім’я жила дружно, поповнилась ще одним синочком. Чоловік, як міг, догоджав дружині, ніколи не докоряв їй, що виховує байстря. Змайстрував хату, завів чималу господарку.
Йшли роки, попідростали діти. В селі виник колгосп. Щоб заробити трохи грошей, Василь подався на заробітки в Росію. Писав, що завербувався на кілька місяців. Тим часом Марина прийняла на квартирування 40-річного Степана, який влаштувався на роботу в місцеве лісництво. Ходили чутки, ніби це і є батько її першого сина – результат студентського кохання.
Під кінець літа Василь повернувся додому. Його на залізничній станції ніхто не стрічав, хоч він і заздалегідь повідомив, якого дня прибуде. Тільки відкрив хвіртку, як на нього загарчав собака. «Бач, уже й господаря забув», – тихо промимрив. Пройшовся подвір’ям. Все так, як і було до від’їзду. За хлівом чулося цюкання сокири. «Напевне, котрийсь із синів», – майнула думка. Пішов глянути. Рубав дрова незна-йомий чолов’яга приблизно одного з ним віку.
– Що ти тут робиш? – підійшов ближче Василь.
– Хіба не бачиш? – наче насміхався той з бідного чоловіка.
– Я тут хазяїн, а ти хто? – у словах Василя змішалися ревнощі, лють, цікавість і безпорадність.
– Степан, чоловік Марини, – встромивши сокиру в колоду, випростався той на весь ріст.
– Ще й глузувати надумав. Геть з мого двору! Обличчя Василя налилося кров’ю, очі блищали, як у скаженого звіра. – Я тобі зараз покажу чоловіка...
Можливо, й сталася б трагедія, бо дужі чолов’яги вже брали один одного за барки, Василь лаяв незнайомця. Аж тут між ними з’явилася Марина.
– Оце так знайомство, дорогенькі мої чоловіки! Годі, годі вам сперечатися. Ходімте краще всі обідати. Ти ж бо, Васильку, з дороги. Мабуть, і зголоднів, і стомився, – улесливо щебетала дружина. – Та й Стьопа із самого ранечку трудиться, як бджілка.
«Ганьба, яка ганьба, – вистукувало у голові Василя. – Як тепер у селі з’явитись? Навіть діти пальцями тикатимуть. Бач, поки заробляв мозолями якийсь гріш на чужині, вона вже й «бджілку» знайшла. Стерво, а не жінка».
Кілька тижнів Василь ходив похмурий, озлоблений, не хотів ні з ким спілкуватися. Напивався до чортиків, а вдома влаштовував сімейні розборки. Хтось зі співчуттям порадив йому добре відлупцювати «квартиранта». Може, тоді забереться геть із села.
За три пляшки самогону швидко змовився з двома молодими п’яничками. Ті підстерегли Степана в лісі, куди той подався по гриби. Добряче набивши на чоловікові свої кулаки, захмелілі гультяї винесли «квартирантові» смертний вирок. Знесилену жертву затягнули на залізничну колію неподалік Троянівки і прив’язали. За таке старання сподівалися від Василя одержати додаткову винагороду.
Яким же було їхнє здивування, коли на ранок наступного дня вони знову побачили Степана на обійсті Василя. Поспішили свою невдалу «операцію» обмити в буфеті. Там і дізналися, чому коханець Марини ще й досі живий. Виявилось, що Степанові випадково пощастило. Його від неминучої смерті врятували жінки-грибники, котрі з лісу навпростець через залізничне полотно повертались у село.
Після такої катавасії, на подив сусідів, Василь зі Степаном трохи заспокоїлися, між ними не виникало, як раніше, сварок. Чоло-віки разом їздили кіньми господарювати в поле, заготовляти в лісі дрова, ходили збирати ягоди й гриби. Кажуть, таке примирення сталося після сімейної ради, на якій Марина зізналася, що батьком її старшого сина є Степан.
– Отож, мої кохані гаврики, – твердим і впевненим голосом резюмувала жінка, – якщо хочете бути біля мене, то живіть мирно і дружно, без ревнощів. А я вас обох любитиму однаково.
У душі Василь та Степан ненавиділи один одного. Особливо брала злість тоді, коли хтось з них втішався з Мариною у ліжку, а інший мав ночувати сам. Спочатку жінка допускала до себе чоловіків по черзі. Але згодом той, хто у чомусь провинився, на кілька днів позбавлявся інтимної близькості. Дехто у селі дивувався, як це Марині вдалося обох втихомирити, чому вони стараються виконати усі її забаганки. Невже так сильно закохані? А вони й справді кохають її до безтями, та й уже звикли до такого любовного трикутника, усе їй прощають. І вірять, що вона теж їх кохає.
Однак у селі (та й це не дивно) думки розходяться. Одні впевнені в тому, що Марина має ще й інших коханців, але ховається від людського ока. Зустрічається з ними нечасто, а коли її «гаврики» (тобто Василь і Степан) знаходяться далеко від дому. Інші ж односельці вважають, що Марина своїм чоловікам не зраджує і її маленький сімейний гаремик ніколи не поповнюється. І при нагоді та на користь своїх тверджень наводять такий випадок.
Якось одного літа Степан з Василем поїхали на скиртування соломи в інший район. Їх відсутністю не проминув скористатися красень-парубок, такий собі місцевий казанова. Та, мабуть, серце Марини підкорити йому не вдалося. У вечірніх сутінках сусіди бачили, як ловелас під гавкіт собак мало не скотився по східцях хати молодиці. А вслід йому з обійстя чувся сердитий голос господині:
– Щоб ноги твоєї більше тут не бачила, паршивий бабнику! Знай і скажи іншим: я – жінка вірна.
...Як прудконогі коні, летять літа. Незчулася Марина, як уже стала бабусею, радіє внукам. Розділяють цю радість і її милі чоловіки. Господарку ведуть справно, не пиячать, не сваряться, як бувало раніше.
Набивши оскомину, цю неординарну сімейку вже не судять сільські пліткарі, хіба що часом про непросту життєву історію закортить розповісти якомусь гостеві села чи знайомому. Тому волею випадку про неї дізнався і я.
З етичних міркувань імена героїв цієї публікації змінено.
Олексій ВЕРЕМЧУК,
Волинська область
| Comments: |
