Письменник Григорій Мацерук знав, що помре молодим…
Мацерук (лiворуч) з братом Михайлом
Дуже любив читати книжки
До Бучина, хоч він і неподалік від Любешова (близько 12 км), потрапити непросто: автобус туди ходить лише тричі на тиждень. Довелося скористатися альтернативним транспортом – велосипедом. І не пошкодував: на півдорозі, перед містком через одну з численних приток Стоходу, наздогнав діда-бучинця, також велосипедиста. Познайомилися, розговорились.
– Та Гриша колись зі мною корів пас! – мовив дід (Іван Микитович Шукалович), дізнавшись, з якою метою їду в село. – І на пасовисько завжди брав книжки… Часом кажу йому: «Перепочинь, не муч так себе тою наукою, бо може й біда трапитись».
Та Гриша лише сміявся, мовляв, кращого відпочинку, ніж читання, для нього нема. «Хочу стати журналістом, – пояснював, – а для цього треба дуже багато книжок прочитати».
З дідом Іваном ми попрощалися на містку, і, долаючи останні кілометри мальовничої лісової дороги, я міркував над філософською глибиною приказки: «Хто шукає, той знайде…» Але скільки терпіння, наполегливості та праці ховається за цими чотирма словами – знав лише Гриць Мацерук, звичайний тоді школярик, правда, відмінник, а ще активний сількор районної газети.
Якщо дивитися по-сільському, то серед п’яти синів простого колгоспника Гната Мацерука другий за віком Григорій був справжнім вундеркіндом: мав дуже добру пам’ять і науку схоплював, граючись.
Згадує перша вчителька Григорія Дора Дем’янівна Шукалович:
– За майже чотири десятки літ я навчила сотні дітей, два покоління бучинців пройшли через мій клас, але такого здібного учня, як Гриць, більше не траплялося. Він був дуже слухняний, уважний і тихий, аж не вірилося, що дитина так серйозно могла ставитися до навчання. Інші побешкетувати любили, бо ж дітям важко всидіти на одному місці, побігати хочеться, веселих розваг. А він – ні. Сидів, як мишка. І завжди задуманий, серйозний, наче дорослий. З першого по четвертий клас його вчила. Не змінився Гриць і в середніх класах, бо інші вчителі не нахвалилися ним.
Через науку постраждали вуха
Було це 1970 року, і гуртожитком для таких, як він, учнів з далеких і ближніх сіл районна школа ще не розжилася. Не могла похвалитися тодішня Любешівщина і регулярним автобусним сполученням. Навесні ж, коли розбурхані повінню Прип’ять і Стохід, поміж якими примостився Бучин, губили береги, село взагалі надовго опинялося на острові (пізніше цю поліську стихію яскраво опише він в одному зі своїх оповідань). Отже, як і іншим школярам, хто не мав де притулитися у Любешові, але спрагло прагнув науки, Григорію доводилося розраховувати на «свої двоє». Так бив ті дванадцять кілометрів туди-назад до перших міцних морозів, аж доки не приморозив вуха. Аби через науку впертий син не втратив здоров’я, батько завіз його до Іваничів – у школу-інтернат (із села там уже вчилися діти, батьки яких і нараяли Мацеруку-старшому такий вихід). Здобувши в Іваничах середню освіту, поїхав до Львова і вступив на факультет журналістики університету ім. Івана Франка. Успішно закінчив його й отримав направлення в місто Чернівці до редакції обласної молодіжної газети. Там і утвердився як перспективний журналіст, а буковинська земля стала стартовим майданчиком для першої його художньої книжки. На жаль, Григорій так і не побачив її: нагла хвороба скосила його навесні вісімдесятого, за кілька місяців до виходу. Відчуваючи про свій близький відхід із земного шляху, назвав її «Заповідаю довго жити».
В університеті познайомився з майбутньою дружиною. Їхнє весілля добре пам’ятає Михайло Петрович Шукалович, однокласник Григорія. Чоловік цей і досі мешкає в Бучині.
– Весілля було славне! – згадує він. – Я був у Гриші за дружка, бо ж приятелював з ним з дитинства, за однією партою сиділи. Пили житнівку, співали, танцювали під гармошку та бубон.
– А потім традиційно побилися? – жартую.
– Ні, тоді в нас ще не було такої «моди». Усе закінчилося гарно і мирно.
– Який він був, як друг?
– Дуже добрий. Не тільки мені, нікому не відмовляв у допомозі. Математичні задачки він в умі міг розв’язувати! Але найбільше любив історію. А з книжкою рідко коли розлучався. Навіть на риболовлі умудрявся читати. Дуже шкода, що такій розумній, талановитій людині так мало Бог відвів земного віку.
Смерть наворожила циганка
З близьких родичів Григорія в Бучині зостався лише наймолодший брат Сергій. Батько помер торік, мати – ще раніше. Сергій мешкає зі своєю сім’єю в батьківській хаті, у якій 1954 року і народився Григорій. Помешкання традиційно поліське – з дерева, лише прибудова, яку приладнав уже Сергій, зі шлаку та цегли.
У сусідніх селах живуть ще двоє братів: найстарший Петро – в Підкорміллі, Михайло – в Зарудчі. П’ятий брат, Василь, хворів на епілепсію. Загинув ще в юності – втопився. Крім Григорія, ніхто з них вищу освіту здобути не спромігся. Та й не намагався.
Сергій молодший за свого знаменитого брата на чотирнадцять років, отож багато про нього розповісти не може. Чернівці – світ неблизький, і Григорій приїжджав до рідні нечасто.
– Найулюбленішим відпочинком для нього була риболовля, – згадує наймолодший з Мацеруків. – Рибалив на Прип’яті або Стоході – мав свої рибні місця, тож ніколи не повертався додому без улову. Брав інколи й мене. Все обіцяв, як тільки закінчу сім класів, влаштувати у Суворовське училище – на офіцера вчитися. Та коли я був у шостому, Гриша помер. В останні роки він дуже часто говорив про свою смерть. Нібито циганка йому наворожила, що помре в двадцять сім. От він і вбив собі це в голову. А ще ж серце хворе у нього було. Помер Гриша першого березня 1980 року, через десять днів після своїх іменин. Привітати приходили його друзі, випив з ними трохи, а коли гості розійшлися, стався напад. Однак у лікарню Гриша йти відмовився. А потім був другий напад – і все. Ховали його другого березня, але на похорон я не їздив: батьки лишили на господарстві.
Розповів Сергій Мацерук ще про одну грань неспокійної вдачі брата, досі мені не відому. Виявляється, Григорій вже тоді, в похмурі часи андропівського антинаціонального мракобісся, займав тверду патріотичну позицію, за що зазнавав утисків і гніту. Сергій дізнався про це від місцевого вчителя фізкультури, котрий також навчався у Львові в середині сімдесятих. На жаль, учитель цей, Іван Петрович Корх, уже помер.
Григорій Мацерук залишив по собі невелику художню спадщину: твори помістились в одному томі, який минулого року вийшов у світ завдяки його дружині. Та хіба талант митця вимірюється обсягом створеного? Василь Стефаник на докір, що написав лише одну тоненьку книжечку, відповів: «А хіба це мало?!» Літературні критики відзначають кращими такі Мацерукові оповідання як «Заповідаю довго жити», «Страховий поліс». Згоден. Але, як на мене, найяскравіше Григорій виразив свій письменницький хист у дитячому оповідання «Команда «Варяга». Ця річ доповнить антологію дитячої літератури будь-якого народу.
Микола Шмигін,
Волинська область
| Comments: |
