Піввіку – на колінах
Невеселі будні Ганни ГАВРИЛЮК
Кулаками вимірює землю
Хутір, де проживають у маленькій хатині дві сестри Ганна та Єва Гаврилюки, розкинувся серед лісу. Тут гарно, як у казці. Співають птахи, поряд з будинком ростуть малина, чорниця та ожина, і гриби майже в хату заглядають… Ані огорожі, ані сусідів поруч. Тільки собака оберігає територію. Та, схоже, і він вже звик до людей, які збирають неподалік дари природи. А от коли задощить, а потім снігом засипле, тільки вітер розмовляє з двома бабусями. І дні тоді такі ж довгі, як і ночі.
Коли збудована хата Гаврилюків, вони не знають. Кажуть, що зразу ж після війни. Мама звела оселю зі старого дерева (батько нездужав, бо повернувся з Великої Вітчизняної інвалідом). Їх рано не стало. Отак і живуть дві самотні жінки в ній і досі. Єва Терентіївна у свої шістдесят дев’ять ще жвава. А от її сестра, 74-річна Ганна… В молодості вона працювала в колгоспі.
– О, то часи тяжкії були, хоч війна й скінчилася, але працювали важко. Бульбу садили, гній розкидали вручну, – розповідає Ганна Гаврилюк. – Та недовго я пропрацювала, років з вісім. А потім схопив радикуліт, довго по лікарнях їздила. Хотіли мені операцію на спині робити, але не зважилися, бо серце маю слабке. Час минав, а разом з тим і сила в ногах десь дівалася. Ночами дуже боліло тіло, я не могла поворухнутися. Лежала на ліжку і плакала від безсилля…
Отак помалу хвороба зігнула жінку, як суху квітку, додолу. Спочатку ходила з паличками, а потім ноги зовсім перестали слухатися, точніше, вона їх перестала відчувати. А так хотілося ходити…
Та не озлобилась Ганна на весь білий світ, а стала… повзати. На колінах. Тіло підтримує руками. Згинає в кулак спрацьовані руки, і ними робить маленькі “кроки” по землі, підтримуючи тіло і переступаючи коліньми, волочить неслухняні кінцівки.
– Ці руки мені так болять, бо ними попоперебираю, коли рухаюсь, – каже, показуючи обдерті кісточки на покручених пальцях. – З ногами простіше: на коліна намотую шмаття, обкручую целофаном чи старою шкірою з чобіт, щоб не пообдирати, і так повзу. А на руки не намотаєш, бо ними потрібно ще й щось робити…
Хвора бабуся запрягає коня та доїть корову
А тої роботи у жінки вистачає, бо не любить вона ледарювати. Її гордість – вгодований кінь, що пасеться неподалік. Боками аж виблискує на сонці. Тільки починаю мову про скакунця, обличчя бабусі розпливається в усмішці:
– А що, подобається? То мене намовила його купити одна дівчина – Галя, вона руска була. Прибилася до нас на хутір, не знаю навіть звідки, а ми й прийняли. Допомагала нам по хазяйству, сарайчика якось збудувала. Десь згинула вона чи замордували її бандюги. Одним словом – невідомо, де й ділася. Шкода… А от кінь є, Лисим звемо.
– А нащо вам кінь?
– Як то нащо? Євка деколи в село ним виїжджає. От і воза я прикупила. Він багато не потягне, а от бігун з нього добрий.
– А хто ж його на пашу виводить?
– Як хто – я, – аж дивується моїм запитанням Ганна Терентіївна. – Підповзаю до коня, накидаю мотузку на голову, затягую її за ногу й так нахиляю до землі його голову, щоб одягнути уздечку. І так помалу тягну його на пашу. А він смирний, йде спокійно, бо добре знає своїх…
Тримають дві сестри ще й корову та козу. Доїть їх також баба Ганна.
– А як же Ви у сарай входите, там же гній…
– У хліві корову з козою не дою, а на вулиці, біля сосни. Он, бачите, зробили таку загорожу, куди заводимо корову. Прив’язуємо її до дерева, я підповзаю й дою. А вже далі Євчина робота – відвести подалі, де хороша трава. Доїмо тільки раз в день, щоб багато мороки не було.
…Спозаранку вся живність була вже на лугах. У печі в банячку докипав борщ. Ганна Терентіївна сиділа на стільчику, а її сестра Єва підкладала у вогонь дрова.
– Ой, з тих стільців я вже не раз падала. Щоб вилізти на ліжко, мушу викарабкуватись спочатку на табуретку. Деколи руки не послухаються, не втримають – звалюся, не раз і гулі набиваю, – каже бабуся Ганна.
– А в селі буваєте?
– Дуже рідко. От вчора повзала до дочки. Людина на своїх двох може туди за півгодини зайти, а я цілий день сунулась.
– У вас є дочка?
– Є, народила її замолоду, коли ще ходила. Але і в неї нема хорошої долі. Чоловік питущий попав, бився, тепер вона дуже хворіє, вже й не живуть разом, – бідкається жінка. – Хату, де тепер зять живе, я купила. А от ми із сестрою мусимо в цій тулитися.
Довірливо приймають в хату квартируватися всіх, хто до них стукає
В оселі Гаврилюків чисто, однак стіни та стеля затекли і штукатурка жовта, а місцями й почорніла. Хатою найбільше переймаються бабусі. Хоч тепер на голову не капає, бо недавно якось перекрили дах шифером, але там, де сіни, солому, якою крита прибудова, розтріпав вітер, і через великі діри видніється небо.
– Три роки ми жили з продірявленою стелею, нас так заливало дощем! – показує своє нехитре помешкання Ганна Терентіївна. – Кілька літ тому до нас привели якихось чоловіків і сказали, що вони допоможуть з шифером. Я ж по простоті своїй віддала їм гроші. Не побачили ані шиферу, ані моїх сотень. Отака комедія сталася – надурили нас. А так же хочеться ще в нормальній хаті пожити…
І бабуся почала розповідати, як вгодовану скотину доручила зятеві, однак також грошей за неї не побачила. Взагалі, сестри дуже довірливі. Наприклад, вони приймають всіх, хто до них приб’ється, не питаючи ані про минуле, ані звідки родом, бо вірять людям на слово. Була “руска” Галя, за якою дуже шкодують жінки, бо допомагала їм. Квартирувався якийсь “дядько” (так вони його називають). А зараз з ними під одним дахом живе, як вони кажуть, тридцятирічний “хлопець-сирота”. Отак і господарюють утрьох: годують худобу, заготовляють дрова на зиму. По гриби, ягоди Ганна Терентіївна не ходить:
– Лисички люд із села визбирає, а в ожину я не повзу, бо колючками й очі виберу, – каже.
Тому вдень жінка здебільшого гріється на ще літньому сонечку. Останнім часом вона вже стала… відчувати ноги. У колінах їх не може розігнути, а от пальцями ворушить. Про інвалідний візок навіть не мріє, якось вже звикла, як є. На вибори не ходить, навіть не знає слова «президент». Телевізора в хаті нема, та й радіо не слухають. Живуть хутірським життям. Ніби своя держава в лісі.
Марія ДУБУК,
Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
| Comments: |
