«Хорошо, что ты убила меня – будет лучше всем»
Лідія Міхєєва тепер
За сім років шлюбу разом були сім місяців
Вона звичайна, приємна жінка. Переймається майбутнім дочок і ясніє на обличчі, згадуючи про новонародженого онучка. Причепурюється перед фотооб’єктивом і питає поради у 18-річної доньки, яку сукню краще одягнути. Вже дев’ять років, як повернулася із зони, де відбувала покарання. Лише коли згадує найбільш хвилюючі моменти, сльози вириваються на волю.
Із першим чоловіком Володею Ліда познайомилася у Нововолинську, де влаштувалася працювати на шахті. Вже й з датою весілля визначилися, проте довелося розписатися раніше: у дівчини виникли проблеми із найманим житлом, а оселитися “просто так” у свого жениха не могла. Не ті часи були і не те виховання. Але через три дні після розпису новоспечена дружина отримала шокуючу звістку – чоловіка посадили в тюрму. Скільки сліз тоді пролила, скільки нервів згризла! Бо відразу і второпати не могла, за який злочин коханого забрали. Виявилося, за минулі гріхи. Ще до знайомства з Лідою, підігрітий горілкою, вкрав у кафе якісь дрібниці. Дівчині про це, звичайно ж, не розповідав. Потрапив за грати майже на два роки, а Ліда справно передачі тягала та ночами в подушку плакала.
– Повернувся Володя з тюрми вже іншим: почав сильно пити, руки до мене простягати, – згадує Лідія Олександрівна. – Та й життя зі свекрухою швидко стало нестерпним. Чомусь ревнувала. Як Володя мене п’яний дубасить, вона руки в боки – і посміхається: так, мовляв, ще вріж. Тільки помиримося, ладна мені очі видерти. Пожили так місяць-другий – і Володя надумав їхати на заробітки на Далекий Схід. А я за ним, як та декабристка. Приїхали, влаштувалися на роботу в радгосп. Але не встигли і тижня попрацювати, як знову біда. Він зі своїм напарником потягнув мішок картоплі. Тому чоловіку нічого, а мого Володю засудили на рік. Знову я залишилася сама, та ще й у чужій стороні.
Друге повернення чоловіка з тюрми радості Лідії не принесло. Завагітнівши, мусила ночами по сусідах від нього ховатися, так “воював”. Тож не довго витримала – втекла до батьків у Мовчанів. Народила донечку Оксану. І хоча чоловік поїхав за ними, життя разом не складалося. Бійки, сварки, ледве з ним розлучилася. Як каже Лідія Олександрівна, із офіційних семи років шлюбу вони заледве сім місяців разом прожили.
Лідія Міхєєва тепер
Як познайомилася з другим чоловіком, Лідія Олександрівна навіть згадувати не хоче. Мовляв, якби тоді знала, до чого може призвести кохання за листами, ніколи б не зв’язувалася. Григорій був на рік молодшим і жив у Курську (Росія), настирний і пробивний. Не довго думаючи, перебрався в Україну. Забрав Ліду з трирічною дочкою Оксаною у Нововолинськ, бо швидко влаштувався там на роботу в шахту і “вибив” малосімейку. Спочатку жили ніби непогано. Одне лиш засмучувало жінку: із народженням спільної дочки Олі різко почав ділити дітей на свою і чужу. А далі проблеми почали просто сипатися на жінку.
– Гриша все частіше став пити, по кілька днів не приходив додому ночувати, з коханками бавився, – сумно розповідає Лідія Олександрівна. – А я просто вила від образи і жалю до себе: з першим чоловіком щастя не знала і з другим те ж повторюється. Навіть гірше – Гриша ставав справжнім деспотом. Я жила в постійному страху, що він викраде дочку Олю і десь поїде. Уявити навіть не могла – жити без моєї меншенької. Гриша ж весь час грозився: “Олька – моя, а тебя я зарою, кишки выпущу. І мне ничего не будет!” Чим далі, тим гірше. Лягав спати, а на вікні біля себе клав ніж або викрутку. Раптом щось буде не так, як хоче він... Потім стала помічати у нього геть садистські нахили. Він отримував задоволення тільки після того, як я вмивалася кров’ю від його кулаків. Поб’є, а тоді тягне за волосся займатися коханням.
...У той день жінка повернулася з роботи раніше. Діти, вже школярка Оксана і чотирирічна Оля, гостювали у Лідиної двоюрідної сестри. Тільки переступила поріг, як серце шалено закалаталося від недоброго передчуття: Григорій був п’яний і з грізним виглядом чекав на неї. Відразу підскочив з матюками з’ясовувати, чого це вчора сюди приїжджала її мама. Від слів перейшов до діла: схопив жінку за волосся (а вона тоді носила довгу косу) і почав товкти головою в шафу.
– Мордував він мене зо три години, – згадує Лідія, – а потім став вимагати, щоб зготувала щось свіженьке. Бо того, що приготувала зранку, йому не хотілося. Я плачучи дістала з морозилки шмат замерзлого м’яса і пішла по сокиру, щоб відсікти на борщ. Якби ж він не продовжував мене шарпати! Я вже не мала сил вислуховувати його погрози. В якийсь момент розвернулася і зі всього маху гахнула сокирою йому по голові. Він впав. Не знаю, що то зробилося зі мною, але я в той момент пригадала усі свої сльози і почала... рубати. Рубаю і повторюю: “Жив, як собака, і здохни, як собака”. Потім його рештки вкинула в пакети і на смітник поносила.
Відійшла Ліда лише через чотири дні. Жахливе відчуття, каже, не дай, Боже, кому таке пережити. Ходила, як примара, ні їсти, ні пити, ні спати не могла. На четверту добу якось відключилася на годину і побачила уві сні чоловіка. Він сказав лише кілька слів, але вони стоять у вухах до сьогодні: “Хорошо, что ты убила меня. Так будет лучше всем”. Прокинувшись, Ліда побігла в міліцію і у всьому зізналася.
Після заміжжя тюрма видалася раєм
Ліді було 36 років, коли її посадили. Чи боялася? Ні, більше хвилювалася за дітей і батьків, як вони переживуть таку ганьбу, що звалилася на їхні голови. Про себе ж знала одне – вона вбила людину і має за це відповісти. І вбила жорстоко. Адвокат ще під час слідства попередив, що за такий злочин їй світить 13-15 років. Ліда морально готувалася саме до такого строку. Тому, коли під час суду прокурор запросив для неї десять років, навіть зраділа. І ладна була обіймати суддів, які постановили – вісім років колонії загального режиму. Тоді, коли оголошували вирок, у неї був день народження, тож вважала це своєрідним подарунком. Якби ще мама так не побивалася і діти не плакали. А от родичі померлого були незадоволені: надто мало років вбивці присудили.
Потрапила Лідія Олександрівна на відсидку в Одеську область. Спочатку думала, що здуріє – зв’язок з рідними був тільки через листи. Душа рвалася до дітей: як вони ростуть, що без неї роблять, чи справляються з ними її батьки? Тим більше, через півроку дізналася, що їхню квартиру у Нововолинську забрали. Але з часом звиклася. Її відразу поставили працювати кухарем. А тих кілька відсотків від зарплати, 40-50 гривень, які видавали на руки, збирала і пересилала дочкам.
– Зона після життя з чоловіком видалася мені раєм! – розповідає Лідія. – Ніхто мене не шарпав, не знущався наді мною. Ніяких конфліктів між зечками не було, сиділи ж в основному такі, як я, першосудимі, звичайні жіночки. І більшість з тим самим: чоловік довів. Я дуже багато друзів там знайшла. Та ще й кар’єрний ріст мала, бо допрацювалася спочатку до завгоспа СІЗО і карантину, а потім перейшла на посаду інженера з організації і планування праці. Це вважалося найпрестижнішою посадою на зоні. У мене був власний кабінет і двоє підлеглих. На столі – три телефони. Я щодня змінювала зачіску, мала манікюр і педикюр.
До неї так жодного разу ніхто і не навідався. По-перше, далеко, по-друге, батьки вже не мали здоров’я. Мама все збиралася приїхати, але так і не встигла. Через чотири роки після того, як Ліду посадили, вона померла. Згадуючи маму, Лідія не може стримати сліз. В тому, що любляче неньчине серце не хотіло служити далі, є і її вина. Ліду навіть з тюрми відпустили на цілих десять днів, щоб вона змогла поховати маму. Після того пробула в колонії ще два роки і завдяки своїм листам, проханням дітей та начальників з колонії тодішній президент Леонід Кучма підписав дострокове помилування. Загалом Лідія Міхєєва відсиділа 6 років і 3 місяці. Саме стільки ж тривав її другий шлюб...
Повернувшись додому, як згадує жінка, ще довго довелося звикати до нормального життя. Адже в колонії їй не боліла голова, що поїсти, де заробити, як хатину привести до ладу. А тут прийшла на порожнє місце. Хотіла, було, влаштуватися на роботу, але батько розплакався: мовляв, він і так намучився з дітьми, тепер хоче відпочити. Мусила лишитися.
– Батько так і не зміг мені простити, – плачучи каже Лідія Олександрівна. – Він тільки весною помер, але поки жили разом, таки згадував, що наробила.
Діти Лідії Олександрівни вже дорослі. 24-річна Оксана заміжня, має дитину. А от 18-річна Оля ще на виданні, живе при мамі. Як сказала жінка: «Помаленьку всі разом біду пхаємо».
Чи шкодує вона про свій вчинок?
– Ніколи. Вже потім, сидячи в тюрмі розібралася і зрозуміла, чим би могла закінчитися ця драма, якби я тоді не вбила його. Коли ми жили у Нововолинську, по-сусідству з нами була сім’я з трьома дітьми. Серед них – дев’ятирічна дівчинка, ровесниця моєї Оксанки. Одного дня – скандал. Виявилося, що мій п’яний чоловік ледь не згвалтував ту дитину. Дізнавшись про це, я ледь не здуріла. Як в очі тим людям дивитися? За що така кара? А знаючи, як погано він ставиться до Оксанки, відразу уявила, що так може познущатися і над моєю. Ці думки весь час стояли в голові. Але ті люди в суд на нього не подали, він грішми відкупився. А посадили б його тоді, на мені не було б цієї плями.
Мирослава КОСЬМІНА,
Волинська область
| Comments: |
