Смерть на знімальному майданчику
Славетний бард і не менш славетний кіноактор радянських часів Володимир Висоцький в одній зі своїх пісень написав: «На цифрі 37 мене проймає дрож», натякаючи, що довгожителів серед справжніх митців, практично, не буває, у тому числі і акторів. Важко з ним не погодитися: скільки талантів, народних улюбленців передчасно забрала смерть прямо зі сцени чи знімального майданчика? Василь Шукшин, Андрій Миронов, Олег Даль, Сергій Іванов (знаменитий Кузнєчик із невмирущих «У бій ідуть одні старики»), Андрій Краско… Сам Висоцький лише на п’ять років пережив фатальні «37» і помер, як відомо, в антракті свого улюбленого спектаклю. Чому ж усе-таки і як гинуть актори? Чи можливо було якось відвернути їхню передчасну смерть?
Василь Шукшин
…30 вересня 1974 року. Завершувалися зйомки художнього фільму «Вони воювали за Батьківщину» (за однойменним твором М.Шолохова). Знімальна група перебувала на «натурі» на Дону. Актору Василю Шукшину, який виконував головну роль, залишалося зіграти останній епізод. Чекаючи в гримерній на майстра, Василь Макарович шпилькою, вмочуючи її в червону фарбу, щось креслив на пачці з-під сигарет. Актор Георгій Бурков поцікавився: «Що малюєш?» «Похорон», – відповів Шукшин. Бурков вилаяв колегу, забрав пачку й заховав у кишеню. А через день Шукшин помер – у каюті теплоходу «Дунай» після хокейного матчу СРСР-Канада, який він дивився до пізньої ночі по телевізору. Лікарі констатували серцеву недостатність.
Містика містикою, проте друзі Шукшина свідчать, що напередодні смерті він гарно виглядав, на здоров’я не скаржився. Увечері навіть попарився в лазні. Правда, перед світанком, Бурков несподівано зустрів його в коридорі. Шукшин тримався за серце і стогнав. Запитав, чи не має чогось міцнішого, бо валідол не допомагає. Бурков приніс краплі Зеленіна. Шукшин випив і пішов у свою каюту. Вранці колеги прийшли його будити, але славетний актор і письменник уже спав вічним сном.
Існує версія, що Шукшина вбили. Якщо морально, то з цим важко не погодитися. Система, в якій довелося жити і творити майстру пера та екрана, загубила не один талант. А якщо у фізичному сенсі, то, на жаль, до прискорення свого відходу із земного буття причетним був і сам митець, байдуже, халатно ставлячись до свого здоров’я. Колеги згадують, як буквально танув на очах Шукшин, втікши з лікарні, недолікувавши виразку шлунка, щоб завершити фільм «Калина червона». Сидів у студії по 10-12 годин, корчачись від нападів болю, блідий, наче смерть. Але це був уже другий випадок неповаги до здоров’я: ще раніше Шукшин тікав з лікарні, недолікувавши запалення легенів. Утік серед зими, в тапочках і піжамі, протестуючи таким чином проти свавілля вахтерки, яка не пропустила до нього дочок.
І все ж смерть Шукшина трохи загадкова. Вдова актора Лідія Федосєєва-Шукшина й досі вважає, що її чоловіка вбили. Якось він показував їй список своїх родичів, які загинули: батько, сім дядьків і два двоюрідні брати. Показував і казав, що і його чекає така доля. Підозрілою виглядає і його «серцева недостатність», якщо взяти до уваги медичне обстеження Василя Макаровича у найкращій урядовій лікарні перед зйомками фільму «Вони воювали за Батьківщину»: лікарі не виявили у нього жодних проблем із серцем. Це засвідчує і вдова: «Вася ніколи не скаржився на серце. Моя мама якось йому сказала: «Ти такий вродливий!» На що він відповів: «Це полин. Я такий же міцний, такий здоровий, як степовий полин!»
Кажуть, що таємницю смерті Шукшина міг розкрити актор Георгій Бурков, котрий, до речі, також не дожив до старості, але він забрав її в могилу…
Василь Шукшин
Андрій Краско пережив свого славетного попередника всього на кілька років, але до полудня віку таки не дотягнув. Чи винне кіно в передчасній його кончині? Як і Шукшин, «агент національної безпеки №2» не шкодував свого здоров’я. Та якщо Шукшин до спиртного ставився байдуже (Федосєєва-Шукшина стверджує, що за останні вісім років життя її чоловік не випив ні грама), то Краско в акторському оточенні прославився видатним п’яницею.
– Я запойний! – навіть сам зізнався. – Якщо йду в запой, два тижні не людина. Тиждень гуляю, тиждень приходжу до тями. У молодості ми квасили буквально роками! Щодня пили, поки не впиралися рогами в землю. При цьому і репетирували, і спектаклі грали, і здоров’я вистачало. Я вже й кодуватися намагавсь, і чого тільки не робив – марно! Поки сам не захочеш кинути, ніщо не допоможе. І потім – алкоголізм та трудоголізм поруч стоять. Я не уявляю, що робити, коли випадає навіть кілька вільних днів. У мене починається розпач, і не дай, Боже, мені місяць вільного часу. Це неминуче приведе до запою. Але я намагаюся справитися з недугою – робота важливіша.
Ясна річ, подібний спосіб життя не міг не залишити свою печать на серці актора. Його батько, також актор, не раз попереджував: «Тебе колись не відкачають!» Пророцтво здійснилося: рік тому, 10 серпня, Андрій помер від гострої серцевої недостатності на зйомках фільму «Ліквідація», повторивши долю Василя Шукшина. Та якщо Шукшина знайшли вже мертвим, то в Краска ще був шанс вижити. Директор знімальної групи, коли в актора стався напад, зателефонував у найкращу одеську кардіологічну клініку: «Рятуйте! У нас знаменитий російський актор помирає!» Дізнавшись, що хворий у них не застрахований, лікарі відмовилися їхати на виклик. Рятувати помираючого взялися медики звичайної районної лікарні міста Овідіополь (саме в цьому районі відбувалися кінозйомки). Але умов і обладнання там для його порятунку було не достатньо. Про це з прикрістю говорив головний судмедексперт району після смерті Краска, стверджуючи, що в першокласній спе-ціалізованій клініці його можна було врятувати.
Василь Шукшин
1959 року на кіноекранах СРСР вийшов художній фільм «Іванна». У ньому дебютувала в головній ролі юна студентка Київського інституту театрального мистецтва Інна Бурдученко. Дебютувала настільки блискуче, що рядова тенденційна більшовицька агітка завдяки її грі отримала схвальні відгуки не тільки прорадянської кінокритики, а зачарований глядач повірив у реальність Інниної кіногероїні. Перед актрисою відкривалася райдужна перспектива, та українській кінозірці, що сходила над пагорбами Дніпра, доля приготувала не купання у славі, а жахливу смерть на знімальному майданчику.
Фатальною стала для неї невеличка роль у фільмі «Так ніхто не кохав». Разом зі знімальною групою Інна поїхала на Донбас. Незабаром звідти надійшло трагічне повідомлення про її смерть. Згідно з офі-ційною версією, викладеною в газеті «Известия», це сталося так. За сценарієм комсомолка рятує з палаючого бараку прапора. Підготували сцену, облили бензином і нафтою будівлю, підпалили. Лунає команда режисера, й Інна, котра знімалася без дублера, вбігає всередину й виносить прапора. Зробили три дублі, і під час третього палаюча будівля впала. Якийсь молодий шахтар кинувся у вогонь і виніс акторку, та було вже пізно.
Трохи інакше розповідає про цю трагедію відомий український режисер і політик Лесь Танюк. З Інною він разом вчився в інституті і дружив. Вину за її смерть він перекладає на режисера фільму, який нібито «почав лаяти акторів, коли відмовилися втретє йти у вогонь, хоч було зрозуміло, що це смертельний ризик (Інна мала виносити прапора з партнером). «Граєш роль героїні, – кричав на Інну, – а сама не можеш здійснити геройський вчинок?!» Інна махнула рукою й вбігла в саме полум’я без будь-яких страховок – пожежники лише кліпали очима. І не повернулась. Режисер гукнув пожежників – ті кинулись туди, але впала балка, іскри посипались на весь майданчик, сніп полум’я. Вийшло так, що ті, хто зобов’язаний був її рятувати, умили руки. На щастя, знайшовся в масовці один порядний хлопець, Сергій Іванов, який побіг, знайшов актрису. Хоч сам обгорів, а виніс. Вони обоє були палаючим факелом, коли ніс Інну… »
Виявляється, Інна була на каблуках, і коли забігла в барак, шпилька потрапила між дошки, актриса впала, а доки звільнялася, її придушило балкою. Обгоріла на 80%, тіло було суцільною запеченою раною.
Вона вмерла в лікарні, незважаючи на всі потуги найкращих лікарів, 15 серпня 1960 року на двадцять другому році життя. Була на тре-тьому місяці вагітності…
У наведеному ряду жертв кіноекрана загибель української акторки найтрагічніша, але і найбезглуздіша. Чи могло б її не бути? Звісно, якби… Але це «якби» якраз і є визначальною силою людської долі. У цьому ж випадку воно – вірний слуга «великого німого» молоха, котрий заволодів людством ХХ століття.
Микола Шмигін
| Comments: |
