Квартира за 100… гривень

Надія СОЛДАТОВА зі своїми і чужими дітками

Будинки – як після війни
– Ви до Ліснівки? – вивчає мене старенький таксист.
– Ні. До Українська.
– Так то і є наша Ліснівка. У 60-х, коли шахту «Україна» запустили, село містом Українськ стало, – гостинно відкриває дверцята старенького «Москвича». Розмовляємо двома мовами. Я – українською, дідо – російською. Таке спілкування тут звичне. – За квартирою їдете? – допитується (згодом звикну, що на кожнім кроці допитуються, чи житиму в них). – Як ото почав люд зі всієї України до нас з’їжджатися,  квартири в місті подорожчали. Раніше квартиру за сто гривень, а то й за пляшку можна було купити, а тепер від 300 до п’яти тисяч доларів. Не бійтеся, поселяйтеся. У нас тут гарно, робота є, – щиро припрошує.
Місто Українськ, яке за сорок кілометрів від Донецька, й справді гарне, гойдається на хвилях зелені.
– Чисто у нас, бо мер дбає про місто, – пояснює прибиральниця. – Прибирають пенсіонери. Рук робочих не вистачає. А ви зі Львова? – ловить мій погляд, що зачепився за головну окрасу центральної вулиці – пам’ятник Леніну серед синьо-жовтих знамен. – Був би з металу – давно б на металолом пішов. А так хай стоїть – хоч якась прикраса.
– Коли місто народилося, – розповідають люди, – молодь з’їхалася з усього Союзу. Із Західної України багато приїхало. Шахтарям добре платили. Жінки на швейних комбінатах працювали, на заводах у Донецьку, вчителювали. Весело було. Щосуботи по всіх кутках весілля гуляли. Місто на очах розросталося, – хваляться, як їх тоді «по телевізору» показували. – Нас називали «Містом юних». А згодом в «Місто молодих вдів» перейменували. Ті, хто його будував – на цвинтар переселилися, а молодь виїхала.
У містечку, яке колись нараховувало близько 30 тисяч населення, нині заледве більше десяти… Українськ, як і Торез чи Сніжне, почало помирати у 90-х. Перебудова принесла масове розкрадання державного майна і корупцію. Наступна хвиля відселення прокотилася, коли шахтарям не виплачували зарплат. А потім була ще одна. Від якої здригнувся світ: на шахті «Україна» під час пожежі загинуло 37 шахтарів.
Назви закладів та вулиць тут або світлі, аж сонячні, або ще радянські. Поряд з «Дрібницями життя» – «Надія» і «Світлячок». Далі – вулиця Енгельса. Тут така ж чистота, як і в центрі міста. Та вікна будинків замуровані наглухо не лише на перших поверхах, а й на других. І що далі, то більше. Подекуди вікна забиті дошками, а то й взагалі без рам. На одному будинку зауважую чорну кіптяву на стінах, на другому – те ж саме. Напевно, пожежа була. Згодом чорна сажа на всіх будинках заганяє мене у безвихідь: будинки тут горять всі й одразу?
– Так то ж сажа від вугілля, – сміється кремезний чоловік з паличкою. – У нас газу немає – пічки у квартирах. А де нема пічок – «буржуйки».
Старенький – полтавчанин, а за дружину місцеву взяв. Він з тих шестидесятників, що місто заселяли. Два сини, як і батько, шахтарі. Молодшого вже поховав.
– А то що, комерсанти викупили поверхи? – показую на замуровані вікна.
– Щоб холодно не було в будинку, то вікна й позамуровували. Ніхто не живе там, дитино, – ось тобі і вся комерція. На вулицю Космодем’янської піди. Там не будинок – мавзолей. Жодної живої душі в нім немає. Всі виїхали. Одні на заробі-тки до Росії, інші – на цвинтар.
Іду далі. Ось і п’ятиповерховий «мавзолей». Будівля зяє чорними дірами вікон і дверей. Заходжу в залишки під’їзду. Гарний будинок. Був. Про життя свідчать лише шматки шпалер серед битої цегли. Нині багатоповерхівка – притон для бродяг та наркоманів. Усе розтрощено вщент. Навіть ворони не бажають жити у цій руїні. Як після війни. Моторошно. Виходжу на вулицю. Ось таке воно, «мертве місто», зблизька.
– Тут хоч стіни залишилися, а он біля лікарні з двох будинків – підвалини. Все розікрали. Таких руїн у нас багато, тисячі квартир покинутих. Дасть Бог, приїдуть люди, які не мають житла, – оживе місто, – аж здригаюся. Так незвично почути у цій «мертвій зоні» людський голос. Втомлений погляд, спрацьовані руки, ситцева блузочка і старенька хустина. – До сина прийшла, а його немає. Ото й чекаю під порогом. У боргах він. Хочуть з невісткою гарно жити, а заробляють мало. Ми все їм віддали, – побивається над долею свого безталанного сина. Що на Заході, що на Сході – однаково плачуть старі матері.

«Як нові двері – західняк поселився»
В Українську різний люд. Як і по всій Україні є алкоголіки та наркомани. Загалом нарід тут щирий і добродушний. На вулицях усі вітаються один з одним. І зі мною віталися.
– Різні люди до нас приїхали. Як ото вікна євро чи пофарбовані свіжо, то там вже переселенці, – розказують. – А, як нові двері – хтось із західняків поселився.
– Я з чоловіком та донечкою приїхала зі села Глибочок Хмельницької області. Раніше ми жили у Вугледарі. Чоловік пішов на пенсію і дуже хотів на Західну Україну. Тож продали квартиру і поселилися в моїм ріднім селі. Що лише не перепробували: і городину на продаж вирощували, і молоко здавали, а прибутку – жодного. П’ять років так попомучилася, і як тільки я почула, що в Українську квартири безкоштовно дають, сказала: «Їду!» Ото вже рік ми тут. Ремонт зробили, сусіди в нас гарні, – усміхається Надія Собенко. Хмельничанка працює бухгалтером. Повертатися у рідне село не хоче. – А в нашім будинку сумчани живуть. У грудні, пізно ввечері, чую – щось гуп-гуп на нижнім поверсі. Аж налякалася: війна почалася? Спускаюся, а там чоловік замуровані вікна розбиває. Каже: «Жити тут буду». Я йому: «Замерзнеш». А він сміється: «Зате у своїй квартирі». І що ви думаєте – встиг до Нового року стіни без вікон і дверей поремонтувати. Гарна у них сім’я. Він – столяр, дружина – вихователька. Їх син з моєю донечкою у нашу спортивну школу ходять, – розказує про своїх нових сусідів з батьківщини діючого Президента молодичка з вулиці Свердлова.  
– Тепер мої діточки мають де жити: три кімнати, кухня, туалет, ванна. А ми ж усі тулилися в одній кімнатці гуртожитку, як у конурі. У туалет – черга, на кухню також, купалися... А! Згадувати страшно, – Надія Солдатова приїхала з чотирма діточками з Донецька. Працює на автомийці в Донецьку. – Там багато наших на роботу їздять. Автобус возить безкоштовно.

Мер-оптиміст
З моменту експерименту по квартири до Українська приїхало близько п’яти тисяч осіб. Залишилося 267 сімей з 19 областей України.
З Донецька 51 сім’я, з Івано-Франківської області – сім, з Криму та Дніпропетровська – шість, із Запоріжжя та Рівненщини по чотири сім’ї. Є з Львівщини, Вінниччини, Сум, Тернополя, Києва. У Селидівському ЖЕКу (місто Українськ у підпорядкуванні райцентру Селидове) показують ордери, видані на квартири приїжджим.
– Ось газ проведемо, котельні запустимо. Ще один садочок відкриємо. У нас в цьому році вже 42 дітей народилося. І в минулому – 86! Колись в Українську було сім дитячих садочків і чотири школи. Залишилося два садочки і дві школи. Приїжджих школяриків маємо: в одній школі – 11, в іншій – 5. Смертність знизилася. Вже й не лише з інших областей до нас жити приїжджають, але й свої, ті, хто покинув місто, повертаються, – Віталій Нешин, мер, невиправний оптиміст. – Мама моя із Запоріжжя, з хутора, тато – з Луганщини, а я тут народився. Нічого. Оживе наш Українськ. У нас ще багато пустуючих квартир.
– А як у вас з роботою? – не жарт, думаю, хай і дармову квартиру отримати, а заробляти на хліб насущний де?
– О-о! З чим-чим, а з роботою проблем немає. Аби не лінивий. У Донецьку на заводах, приватних підприємствах, на шахтах наші працюють. Сусідні колгоспи на польові роботи запрошують. Нашому місту не вистачає, як повітря, малярів, штукатурів, токарів, електриків, слюсарів, будівельників, покрівельників, електрогазозварників, сантехніків. Місту б робочі руки та на систему самоврядування перейти, тоді швидко на ноги стали б.
– Віталію, а як квартири ділите?
– Люди самі собі вибирають, – усміхається. – Ми їм даємо список квартир, а вони ходять і придивляються, кому яка і на якій вулиці до вподоби. А перед тим всіх попереджаємо: не хороми віддаємо, а розвалюхи. Першим ще квартири в доброму стані дісталися.
Зі всіх куточків України до Українська по житло і роботу й досі їдуть сім’ї та одинокі. Втім, безкоштовне житло тут можуть отримати лише ті, хто не мав власного приватизованого. Треба написати заяву на ім’я міського голови Нешина і зібрати пакет необхідних документів: довідки про стан сім’ї, з БТІ про відсутність права на майно, копії паспортів, свідоцтва про народження дітей, довідки з місця роботи (якщо така є), копію документів про пільги, копію картки вибуття з останнього місця проживання, характеристику з останнього місця роботи, довідку про відсутність судимості (при необхідності). І – вперед. Хто зна, можливо, це саме ваш шанс.
Світлана МАРТИНЕЦЬ,
Донецька область

• Нравится
•