Батюшка благословив незаконне маля… своєї матушки

Підпис відсутній

Підпис відсутній

Матушка Раїса верталася додому з далеких світів. Жадібно вдивлялася у знайомі і незнайомі обличчя, впізнавала сільські обійстя, поглядом голубила вишневі сади, що саме тяжіли плодом. Чи не за ними найбільше сумувала у далекій Італії? На хвилю забулося горе і зникла тривога, яка покликала її додому.

Мама приїхала на операцію старшенької…
Підійшла до такого знайомого порога, взялася за клямку і… тихо осіла на ганку, знепритомнівши. Скільки просиділа так – невідомо, але, отямившись, перше, що побачила перед собою, були до болю знайомі очі і густа смолисто-чорна шевелюра. Це був її Олексійко. Ба, ні, Олексійком його уже не назвеш – не личитиме, бо хлопчисько, якого залишила п’ять років тому, перетворився у красеня – юнака з широкими плечима і двометровим зростом.
– Олексійку, – видихнула, зрадівши, – синочку мій.
Юнак підхопив маму на руки і легенько, наче пір’їнку, заніс у кімнату. Припав матусі до грудей, гладив мамині плечі, а тоді, ставши на коліна перед іконами, довго молився і дякував Богу, що повернув йому маму. У цій родині молитва панувала над усім, бо ж отець Леонід уже майже тридцять років є настоятелем їхнього собору, і всі його троє дітей змалечку привчені до молитви.
Підвівшись з колін, Олексій схилив голову до маминих рук і гірко заплакав.
– Матусю, рідненька, помолись і ти за Орисю. Вчора “швидка” забрала її в лікарню, а сьогодні відправили до Києва. Тато полетів з нею. Казали, що можуть і не довезти до клініки.
Дівчина навчалась на другому курсі університету, це заради неї і старшої Аліни мати поїхала до далекої Італії, щоб поставити дітей на ноги і дати належну освіту. Отець Леонід ніколи не зловживав саном, він був справжнім духовним отцем для своїх прихожан. Усе його багатство – мудрість, душевна щедрість і Боже слово. А ще – матушка і троє чудових діток. Мир і злагода панували в сімействі, а тому отець Леонід не дуже хотів відпускати дружину на заробітки в Італію, таку далеку і чужу країну. Його душа наче відчувала щось, та все ж на сімейній раді було вирішено, що років два-три вони потерплять і зуміють справитися без матері…
– Це мій гріх впав каменем на Орисю, мій… – шепотіла між словами молитви жінка. – Боже, врятуй мою дитину, не суди так жорстоко! Господи, ти великодушний і мудрий, дай сили здолати біду.
Сльози градом котилися по обличчю матушки Раїси.
– Не плач, мамо, дасть Бог, у Києві врятують нашу Орисю. Але потрібні ще гроші, у тата не було всієї суми. Прихожани ось зібрали.
– Я зараз же лечу до Києва. А грошей вистачить, у нас їх більш ніж досить. Не турбуйся, Олексійку.
Залишивши нерозібраними валізи з подарунками і прихопивши лише невеличку сумочку, жінка першим автобусом вирушила до міста, щоб відразу відлетіти до Києва.
…Орися підняла повіки і прошепотіла: “Я хочу до мами, татусю… Я так хочу, щоб вона погладила мене по голові і вклала спати, як колись…”
Отець Леонід ніжно торкався кінчиками пальців доньчиного обличчя, як міг та вмів, заспокоював. Він і сам забув уже, яка на дотик долоня у його матушки, але не міг згасити надію доньки. Орися вже не дитина, вона розуміє, чим загрожує їй хвороба, і переживає за операцію. Мамині руки втамували б той біль, зняли б тривогу і заспокоїли. Тільки ж де пролягли шляхи-дороги їхньої мами? Може, й серед живих її вже немає? Перші два роки телефонувала, передавала гроші, передачі. А тепер ось уже майже три роки – ні слуху, ні духу.
Коли Орисю везли в операційну довгим клінічним коридором, тато увесь час тримав її за руку. Раптом з бічних дверей коридору ви-бігла жінка, кинулась до дівчини і припала до її грудей. Усі вражено зупинилися, але ніхто не смів втрутитися у зворушливу сцену. Жінка припала на коліна перед високим візком і цілувала доньчину руку. Орися впізнала маму, навіть усміхнулася і ледве-ледве мовила: “Це я вже померла, і Бог забрав мене до раю, так, мамочко?”
– Ні, доню, ти жива, ти житимеш, я дочекаюся тебе ось тут, під оцими дверима, чуєш?
Орися знову лагідно усміхнулася, і візок зник за дверима операційної.
…Двоє розмовляли у лікарняному коридорі. Двоє стомлених важким чеканням, з’єднаних горем, освячених великою надією. Отець Леонід пригортав матушку Раїсу до грудей, заколисував, мов дитину, і шепотів про те, що тепер вони разом і здолають усі негаразди. Наперекір долі вони будуть щасливими. Тільки б урятувати Орисю.
“Тільки б урятувати Орисю” – саме ці слова не дозволяли матушці розповісти всю правду. Вона ж мусила знову їхати до Італії.

…І повернулася назад до Італії, де чекала найменшенька
Ось уже четвертий місяць, як Орисі зробили операцію. Вона помаленьку одужує: вже повільно ходить по кімнаті. Хоча й дотепер достеменно не знають, що а чи хто врятував дівчину. Випадок був безнадійний. От тільки Орисі знову не вистачає мами. Кілька тижнів тому вона поїхала у “свою” Італію, хоча й тато, і всі діти відмовляли її від цього. Та мама наполягла на своєму: мовляв, їм усе ще потрібні гроші.
…Отець Леонід перед службою на Різдво увійшов до вітальні, де зібралось усе сімейство – Олексій, Аліна і Орися. Простягнув лист і мовив: “Це звістка від мами, вона адресована мені, але я хочу, щоб ви всі прочитали це. І не судіть – не судимі будете”. Із цими словами отець Леонід відправився у храм.
“Я прошу прощення, якщо його можна вимолити і ви всі зможете мене простити. Не моя в тім вина, що два роки тому на світ з’явилося маленьке миле створіння, породжене насиллям і гріхом. То син господаря, де я працювала, захотів українського кохання і силою змусив мене до цього. Так народилася Анеля. Моя вина лише в тім, що я не можу залишити дівчинку і повернутися до вас – вона ж бо зовсім мала, і як їй без мами? Прости мене, отче, якщо зможеш, і ви, діти, простіть, бо я залишаюся вашою мамою теж. Забрати ж Анелю, вашу сестричку, в Україну я не можу і не маю права. Батько її дуже любить і не віддасть нізащо. Він багатий, я живу у красивому особняку, у мене дві служниці, у Анелі – няня. Ні, він не одружений зі мною, ми не живемо разом! Але він батько дівчинки, і вчинив досить порядно. Тому я повинна спокутувати свій гріх і нести свій хрест сама, яким би важким він не виявився. Прости мене, мій любий отче, і благослови мою дочку.”
Закінчилася служба у храмі, отець Леонід, лишившись сам, вийняв з кишені фото і довго вдивлявся в дитяче обличчя. Великооке дівча стояло на колінах, пильно дивилося йому в очі і тримало долоньки, як до молитви. З очей отця Леоніда повільно скотилася скупа чоловіча сльоза, він змахнув її, притулив уста до дитячих рученят і прошепотів: “Нехай Господь благословить…”
Людмила НАУМОВА,
Рівненська область

  •  
Comments:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>