Італійські гроші вклав в українську… землю
Сергій КОЧУБЕЙ тішиться зерновими
«Бос» пропонував волинянину ділянку в Італії
За освітою Сергій електрик-механік, працював за спеціальністю в службі електромереж. Та на роботу у Локачі наприкінці дев’яностих добиратися стало важко, особливо взимку, бо не ходили автобуси.
– Та й з дружиною стосунки не складалися, – щиро зізнається Сергій. – Тому вирішив поїхати в Італію, думав, підзароблю грошей, купимо квартиру в Луцьку, тим більше, що я навчався у вузі. Тому й виїхав у 2000 році з країни. Було мені всього 22 роки. Потрапив в область Неаполя, що в Італії. І відразу ж – на поля. Вирощував фіноклі – культуру, що чимось схожа на наш кріп. Чим більше придивлявся до землеробства, тим частіше приходила думка відкрити на батьківщині власну справу. Тому зароблені гроші пересилав додому батькові.
Та вже за два роки з’явилася ностальгія за домом. Захотілося побачити волинські поля з маками і волошками, подивитися з пагорба, засіяного пшеницею, на своє село Кремеш. Не допомагали гарні краєвиди, море, яке було зовсім поруч, друзі, з якими познайомився там, в Італії. Скільки українців працювало тільки в одному селі! Десятки, причому з різних регіонів України.
– Тому в 2003 році я повернувся додому. Хоча “патрон”, придивившись до мене, запропонував лишитися, навіть казав: “Хочеш бути фермером? Будь ним тут. Працюй на мене, водночас я тобі дам у користування поле, обробляй його після роботи. Скільки заробиш на ньому – все твоє”, – розповідає локачинський господарник. – Але я таки поїхав додому. На той час батько взяв кілька гектарів землі, купив зернозбиральний комбайн. Був і неприємний момент – виявилося, що я вже неодружений. Дружина, поки я був в Італії, подала на розлучення.
– За кровно зароблені гроші ви могли в ту пору купити собі квартиру в Локачах чи навіть у Луцьку?
– Міг би. Але гроші для мене великої ролі не відіграють. Для мене головне сім’я. І хотілося мати-таки власну справу, пов’язану із сільським господарством. Тим більше, що до сільської роботи я змалку звик, бо батько працював у колгоспі, і я на літніх канікулах і на току працював, і помічником комбайнера був. А згодом знову одружився, і друга дружина не була проти фермерування.
«Україна – біля Марокко чи Алжиру?»
Сергій Кочубей зареєстрував власне фермерське господарство “Панбей”. У 2003 році він був чи не наймолодшим фермером в області.
– Попервах було важко працювати, адже селянин залежить від погоди, – каже Сергій. – На початку в нас було більше двох гектарів землі, потім добрали ще дев’ять. Врожай не вдався, вистачило тільки заплатити людям за паї. Однак наступного року я знову взяв в оренду 10 гектарів землі, бо не втрачав надії. Та пам’ятаєте, яким був минулий рік? Спочатку град зіпсував пшениці, а потім ще й задощило. За рік праці я знову тільки заробив на те, щоб заплатити за паї, і ще придбав бурякозбирального комбайна. Зараз у користуванні маю 40 гектарів землі.
– А чи не страхуєте посіви від стихії?
– Страхувати-то можна. Але то невдячна справа. Мені треба п’ять років працювати, але заробітки за один рік віддати на страховку. Хіба то вихід? Краще вже надіятися на милість природи.
Сьогодні Сергій дуже тішиться гарною пшеницею. Бере до рук зернину, роздивляється. Його пшеничне поле і справді, як ліс. Гарне, рівне, без бур’янів – одні колоски, як хвилі в морі, колишуться. Недалеко – бурякові лани. Врожай цукристих фермер також очікує непоганий, бо корені вже зараз немалі.
– Я дотримуюся всіх агротехнічних норм, – ділиться досвідом Сергій. – Раджуся з іншими господарниками. От тільки про ринки збуту якби держава подбала. Он вже скільки мова в області ведеться про створення оптових ринків! А справа не рухається. Чому я маю їздити повсюди і шукати, де ж дорожче приймуть зерно? Я повинен працювати на полях, здавши свій врожай на гуртівню. Надіюсь, що колись-таки з нами укладатимуть договори на продаж сільгосппродукції, як за кордоном. І не буде перекупу зерна чи м’яса, як зараз в Україні. За кордоном простіше: на тобі поле – і працюй. Навіть на різних салатах селянин в Італії може добре заробити. А в нас? Але навіть попри проблеми Сергій надіється, що колись буде краще, і планує добрати ще 12 гектарів землі. Він впевнений, що впорається з нею. Тим більше, що цього року гарна пшениця і буряки, що додає надії на кращий прибуток.
– А не плануєте знову за кордон?
– Хотів би поїхати хіба що взимку, коли зовсім немає роботи в селі. Підзаробити. Та й “патрона” хочеться побачити, бо він добра людина. Телефонуємо один одному, ділимося своїми успіхами. Він мене питає, що я сію, я – його.
– А ваш “патрон” не хоче приїхати в Україну?
– Італійці мало знають про Україну. Вони впевнені: якщо ми їдемо туди на заробітки, значить, у нас печерний вік. Наприклад, я купив трактор за півтори тисячі євро, а бос не може зрозуміти, чому так дешево. Я казав йому, що за радянських часів за денний заробіток людина в нас могла купити аж сто буханок хліба. А він каже:“Як це? У вас дивна країна”. А дехто відверто запитував: “А Україна – це де: біля Марокко чи Алжиру?” Я відповідаю їм, що ми в Європі. Не вірять і дивуються. Та навіть попри їхнє гарне ставлення до мене, я ніколи б не хотів жити в Італії. І ні миті не шкодую, що кошти вклав у землю.
Марія ДУБУК,
Волинська область
| Comments: |
