З армії повернувся неповносправним
Ця історія трапилася з жителем одного із сіл Шацького району. І, можливо, дехто, прочитавши, зрозуміє, про кого тут йдеться. Але я не називатиму ні імен, ні прізвищ, ні посад. Бо коли все описати, як було, то можна просто звертатися до суду. Сім’я ж не має ні таких зв’язків, ні грошей, ні навіть здоров’я…
Олексій був звичайним сільським хлопцем, спортсменом, закінчував технікум, та й вчився без трійок. Рвався в армію, та й батьки теж були не проти: треба “мужчиною справжнім стати”. А коли ще й пообіцяли, що піде служити на море, то радості молодого бійця не було меж.
Спочатку, як і всі, Олексій відбув місяць на підготовчих курсах в “учебці”, де йому сподобався устав та дисципліна. І мама раділа, що син уміє форму сам випрасувати, голкою з ниткою справно орудує і гарно речі складає.
Вчорашніх призовників “порозкидали” по військових частинах на узбережжі Чорного моря. Олексія не взяли на корабель через проблеми зі щитовидною залозою, а зарахували в “берегову охорону”. Мамі так навіть спокійніше було. Сказали, що служитиме тільки рік.
Спочатку ніби все було добре. Батьки часто розмовляли із сином по мобільному, періодично приходили додому листи. Правда, деякі речення у них насторожували: “…Недавно цілу ніч розвантажували 30(!) тонн макаронів. Дуже стомився. Думав, уже не їстиму їх, але ж коли голодний, то мушу їсти все, що дають”. Або: “Вчора мені пощастило. “Дєди” жарили собі картоплю, то мій “дєд” запросив мене доїсти те, що залишилося. Я вже давно їв таку картоплю, може, ще як вдома був. От душу відвів”. “…Загалом, тут непогано, тільки вже тої риби морської об’ївся. А картоплі мало, вона тут дорога”.
Якось Альоша в телефонній розмові поскаржився, що “дєди” вже своє відслужили й пішли додому, а молоді ще не прийшли. Залишилося зовсім мало хлопців, а нарядів не поменшало. І вийшло так, що Олексій не спав аж… п’ять діб підряд. Мама питала, чому його не змінюють, а він тільки відповідав, що немає кому. А потім, коли його відпустили спати, то заснути він уже не зміг. Стався якийсь збій у нервовій системі, молодий організм не витримав великого навантаження…
Телефонний дзвінок до Альошиної мами:
– Алло, це ротний частини, де служить ваш син. Він у вас, часом, наркотиками не балувався, не помічали? А то з ним щось незрозуміле діється. То у вікно голову виставляє, то гарячого чайника до грудей прикладає.
Мама оніміла. Та минув деякий час, і ситуація владналася. Правда, батько Олексія не раз телефонував до керівництва тієї частини, пробував сваритися, що велике навантаження у його сина, він не витримує. А йому відповіли: “Які навантаження? Ця вся робота – то забавки, дитячий садок!”
Згодом Альоша потрапляє до лікарні: на ногах з’явилися страшні гнійні нариви. Йому зробили операцію. Мабуть, ці набряки були не від тапочок і не від “іграшок дитячого садка”? Минав час, син уже мав бути в частині, а його все з лікарні не виписували. Раптом телефонний зв’язок із сином обірвався...
Минув місяць. До кого тільки мати не дзвонила, щоб дізнатися, чому його там тримають під наглядом. “Він погано спить, нехай відпочине”, – сказав лікар. То які ж це могли бути навантаження, коли моряк мав відпочивати майже місяць?
Батьки вирішили знову їхати на південь України. Розшукали Олексія в центральному госпіталі у відділенні лікування центральної нервової системи. От де криється правда: “все під контролем, усе під наглядом”.
Моряка відпускають у відпустку додому у зв’язку з хворобою. Вдома всі зраділи. Думали, що сімейний затишок вилікує його швидше (правда, з вигляду, було, й не скажеш, що він хворий, просто спав мало, нічим не цікавився – одним словом, нудив світом). Коли вже потрібно було повертатися, материнське серце так не хотіло відпускати. Поїхали у районний військкомат, але там не дозволили Олексієві довше залишитися вдома, бо у них не передбачені такі обставини. От якби він зламав руку чи ногу…
Довелося батькові відвезти сина у госпіталь. Назад у частину його чомусь не відпускали. Лікарі сказали, що у такому стані вони не можуть повернути хлопця на службу. Хворобу пояснили так: відсутній стабільний стан. То підвищена активність, то депресія. Ніхто не сказав, коли настане ота “середина”, коли все нормалізується. Може, швидко, а може, й ні…
Із виписки про хворобу: “Олексій відзначився врівноваженим, уважним і слухняним хлопцем. Коли почався збій в організмі, ніхто не помітив. Привезли у госпіталь нервовим і збудженим. Майже не спав. У нього розвинувся синдром “манії величі”. Казав, що може все зробити і всього досягнути, нічого неможливого для нього немає”.
Коли минуло майже дев’ять місяців служби, Олексія комісували й відправили додому.
Спочатку батьки не хотіли нікому розповідати про свою біду. Та коли Олексія госпіта-лізували, всі зрозуміли: щось не те. Хтось приходив з поміччю, хтось – з осудом. Не один допомагав матеріально, бо дорогими виявилися ліки.
Нещодавно хлопцеві призначили третю групу інвалідності… У селі досі у зболені материнські очі з єхидною посмішкою кажуть: “То все неправда, ваш син здоровий. Ви всіх купили, аби він не служив, купили йому групу, щоб отримувати гроші”. А матері серце кров’ю обливається від таких слів, дивлячись на свого неврівноваженого сина. Він же ж проходив перед армією не один медогляд, і всі підтвердили: дієздатний. Відпускала в армію здорового, розумного хлопця, а повернули хвору дитину.
Військовозобов’язані, які проходять строкову службу, застраховані. У разі виникнення під час служби травми чи певного захворювання їм належить страхова виплата. Та із 1 січня 2007 року такі нарахування припинили, оскільки “нема механізму” виплат (Кабмін досі вирішує, які ж кошти спрямувати на ці потреби).
* * *
Після цього випадку сім’я вже не святкує ні 23 лютого, ні 6 грудня, бо для них це – гіркі та болючі спогади.
Олеся КУЛІШ,
Волинська область
| Comments: |
