У Ніни Кравченко ноги не слухаються

Прогноз лікарів був як вирок: поліомієліт, без хірургічного втручання дитина не ходитиме. Але, на щастя, зустрілася на їхній дорозі авторитетна польська медичка, котра з цим не погодилася. І за її рекомендаціями батьки постійно розробляли донечці ноги, щоб врятувати від атрофії м’язи. Диво таки сталося: у шість років Ніна пішла. Ця щаслива мить зафіксована на давній фотографії із сімейного архіву. Дівча стоїть, спираючись на міцну татусеву руку. Але усе Нінине життя – то нелегка боротьба з прогресуючою недугою.

З Ніною познайомила мене сім років тому заочно її землячка, сильна духом, хоч і з кволим здоров’ям, юна поетеса Олена Харитонюк: “Скільки оптимізму, сили волі у цієї підточеної хворобою жінки, яка, мов пташка, з підбитим крилом. У снах бачить себе здоровою, що може ходити не навколішки, а навіть бігати”. “Я більше тікаю у минуле, бо майбутнього нема”, – зізнається Ніна Кравченко.
Доки жили батьки, не знала Ніна горя-біди. Дуже любили вони свою кровиночку і нікому не давали скривдити. Вона росла тихою і слухняною, бо через кволі ніжки не могла гасати, як ровесники. Коли вдалося поставити донечку на ноги, радості батьків не було меж. До першого класу послали її аж у вісім років. Проте обділена здоров’ям дівчинка росла кмітливою і спостережливою, цікавилася життям кожної комашки та рослиночки. Татусь-лісник часто брав доньку до лісу. Це були найщасливіші моменти у її житті. Так само часто просилася онука з бабусею на службу Божу. У церкві ж бо так красиво!
Вчилася Ніна непогано. Краще їй давалися предмети природничо-гуманітарного напрямку. Однак обрала Горохівський сільськогосподарський технікум, після якого трохи попрацювала у селі Берестяне бухгалтером. Проте з переїздом до Цумані роботу мусила залишити.
Батьки змалку вчили донечку бути реалісткою: “Ніно, твоє життя не буде легким, але щоб ти ніколи цим не переймалася. Яким воно є, таким вже й буде. Нічого не зміниш”. І вона, незважаючи на фізичні вади, просто жила: “Знаю: ніколи не зможу посадити дерево, ніколи не гукне мені дитячий голос “Мамо!” – писала у щоденнику.
Після великого горя – втрати тата, раптом відчула, що підводять ноги. “Іду по лісовій стежині вже не сама, а зі своєю помічницею – палицею. Отак, не спитавши моєї згоди, прийшла вона до моїх рук”, – зізнається другові-щоденнику. Страх залишитися на самоті з недугою спонукав її по-дорослому глянути на життя: “Моїх сліз ніхто не повинен бачити! Треба бути сильною духом. Потрібно навчитися все робити самій. У мене дуже мало часу. І поки живе моя мама, моє добре лагідне сонечко, я повинна вчитися жити сама”. (Вересень, 1985 рік)
Я цей день не віддам журбі,
А за руку візьму його легко.
Я живу! Не існую. Живу!
Хоч з підбитим крилом я лелека.
Що на п’ятому десятку літ надихнуло Ніну Кравченко писати вірші? Це її таємниця. Але так метафорично передати свій стан душі може тільки людина обдарована, яка живе у гармонії зі світом.
Пригадую не раз її задерикуватий виклик долі: “Ми ще позмагаємось, просто так не здамся! Побачите, я таки розправлю коліна і стану на ноги!” Та найбільше вразило одкровення: “Дуже люблю мити підлогу”. Як?! На колінах? Соціальний працівник Галина Олексіївна, яка вже більше десяти років обслуговує Ніну Іванівну, пояснила, що її підопічна загадує зробити покупки, віднести на пошту кореспонденцію чи поміняти в бібліотеці книги, тільки не мити підлогу.
– Коли не прийду, – каже, – у неї чистота, завжди сама охайна і усміхнена.
І переконуюся в цьому, без попередження переступивши Нінин поріг. Зачувши гостей, вона заметушилася, як усі жінки, щоб прибрати з-під ніг замочені в мисці “постірушки”. Дивним чином “рухається”: напругою м’язів рук суне поперед себе стільця, а ноги волочаться по землі. Сяюча усмішкою жінка трималася так, наче не вона ходила по землі коліньми. І аж до наривів. Коли знайомі, співчуваючи їй, ойкали, махала рукою у відповідь: “Та то пусте, пройде”. І тільки клала мазь Вишневського. Обслуговувати себе – для Ніни, як дихати. Бо розуміє, коли перестане це роботи, тоді вже край, доведеться йти в інтернат. Вона бореться, скільки старчить сил: “Трішки намагаюся “ходити”. На вулиці справжня весна. А в душі? Ой, краще не треба. Треба робити зарядку, щоб надовше залишитися у своїй кімнатці”. Скромну свою оселю і речі в ній вона одухотворює пестливим звертанням, мов до живих істот: “моє ліжечко”, “мої вазончики”, “мій столику”. І неспроста. Щоб не почуватися самотньою, розмовляє з ними, тішиться маленькими житейськими радощами.
Ні нотки песимізму чи нарікань не почула від цієї жінки, вона воліла насолоджуватися спілкуванням. Ніна подивувала неабияк тим, що дуже любить слухати по радіо казки, які переносять її у щасливу пору дитинства. Та ще й занотовувати їхні сюжети, супроводжуючи малюнками. “Мені 57, а я в душі зовсім дитина. Може, так і добре”, – записала вона у своєму щоденнику.
До Ніни зачастили християни віри Євангельської. Подарували їй омріяне “диво” – телевізора. Хоча й не нового, а все ж вікно у світ. Згодом почали забирати машиною на свої зібрання. Особливо пройнявся Ніниною долею брат по вірі Володя. Часто провідував її з дружиною та дітьми. І так гарно та любо було їй біля їхнього родинного вогнища. Хоча й дорожила Ніна своєю духовною свободою, але з часом, оцінивши щире піклування братів та сестер, прийняла хрещення.
Неохоче розповідає про себе, більше розпитує. Зате знову довіряє свій щоденник. Передостанній запис: “Дуже тяжко і все кровоточить горло. Скільки я ще протримаюсь? Кидаю останній виклик. Борюся. Я люблю тебе, життя”. 
Коли буває нестерпно тяжко, нагадує гарний вислів: “Мало кричати, що нічка темна, треба запалити хоч одну свічечку”. Посилає SMS-ки (придбала за останні гроші дешевеньку мобілку) Володі в Америку, куди він переїхав із сім’єю, і Оленочці Харитонюк до Луцька, де вона навчається в університеті. Оленочка, приїжджаючи до Цумані, неодмінно провідує свою старшу подругу – з її приходом у маленькій кімнатці більшає світла. А як потеплішало на вулиці, вона великим зусиллям волі розчиняє вікно, щоб впустити весну у свою кімнату. І чекає, хто ж сьогодні до неї загляне?
Мирослава МАНЕЛЮК,
Волинська область

 

• Нравится
•