Молода вдова сама піднімає на ноги десятеро дітей

Що вже сьорбнула горенька-біди молодиця Галина Гамза із села Висове Сарненського району на Рівненщині, то хватило б на десятьох. Сім місяців відмучився, згасаючи від кровотечі, з діагнозом ідіопатична тромбоцитопенічна пурпура її чоловік Григорій. Сама перенесла три роки тому онкологічну операцію на нозі, через що дали їй другу групу інвалідності. А на руках найменшенький, п’ятирічний Богданчик – дитя Чорнобиля з мікроцефалією (вродженою аномалією головного мозку). Хлопчик не ходить, сам не сідає і не може самостійно їсти. А тут ще, як на те, жінка поламала прооперовану ногу. Біда, як смерть – за горло тримає. У січні похоронила свекруху, а наприкінці березня нове горе прийшло на поріг.

Згасав, як свічка, на руках у дружини

Побралося подружжя Гамзів по любові. І діточок народилося у них аж десятеро. Серед них дві пари двійняток: дві донечки – Надійка і Оля, та два сини – Діма і Слава. Скількох Бог дав – усім були раді. Бо за канонами віри п’ятидесятників гріх переривати вагітність. Та й сама Галина з багатодітної родини Когутів, виняньчила, як старша, дванадцятьох братиків і сестричок.
Главі сімейства Григорію доводилося добре крутитися, щоб сім’я зводила кінці з кінцями. Та й хатинку ще одну мусив збудувати, бо у батьківській стало затісно. У скрутні часи чоловік подався навіть на заробітки до Києва. Працював на будівництві. Але довго не витримав розлуки із сім’єю і повернувся. Дітки, як ті мурашки, допомагали мамі в усьому. Була у них корова-годувальниця, у хліві хрюкало і кудкудакало – інакше у селі не проживеш. З одягом виручала гуманітарка. А щоб вбратися чепурніше, старші, Віталик та Надійка, їздили на заробітки.
“Жили ми гарно. Трудно було, але труднощі долали разом, – каже багатодітна мама. – Не думала, що він так швидко нас посиротить”. Щастя не вічне, у дім прийшла біда. Дався взнаки Чорнобиль, бо ж їхня територія підпадала під першу категорію забруднення. У чоловіка якось пішла носом кров, але у стані спокою зупинилася. Випадки ці почастішали, почалися недомагання і запаморочення голови. Проте глава сімейства махав рукою на слабкість, думав собі: “Я здоровий, минеться”. Бо вистачало їм клопотів з Богданчиком, якого не спускали з рук і з яким матері часто доводилося лежати в лікарні.
Одного разу з’явився до неї в лікарню стривожений Віталик і з порога каже: “Мамо, їдьте додому, тато криком кричить, так йому зле”.
Довелося везти чоловіка в лікарню. При обстеженні виявили у нього анемію і низький рівень тромбоцитів. Але через два тижні, як тільки трохи полегшало, став проситися додому, бо грошей щодень йшло дуже багато. А про операцію з видалення селезінки і чути не хотів.
Минулого ж літа, у серпні, кровотечі почастішали, їх важко було спинити. Ослаблий Григорій врешті погодився їхати до лікарні. Йому вливали кров, плазму, давали силу-силенну різних препаратів. Згодом відправили із Сарненської ЦРЛ до Рівного. Лікування коштувало дорого. Галина залізла у борги. Та хвороба не відступала. Лікарка скрушно хитала головою: “Хоч би на рік раніше звернулися, а тепер час втрачено”.
Дружина бідкалася у відчаї, де взяти гроші на медикаменти? Хтось із родичів хворих надоумив її йти в адміністрацію і добиватися, адже чорнобильцям ліки повинні виділяти безкоштовно. Так і зробила. В адміністрації її зустріли з розумінням. І досі вдячна Сергію Тарасюку із 502-го кабінету, до якого зверталася. Бо хоча закон “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи”, зокрема у ст. 20, і передбачає пільги на медичне обслуговування, але простому смертному не так легко скористатися цим правом. Бо навіть після втручання представника влади довелося чекати на ліки аж чотири дні. Та ще й лікар відчитала: “Як вам не соромно скаржитися, ви ж віруюча”. Мусила виправдовуватися: “Хіба ж я скаржилася? Я ж через безвихідь звернулася, щоб рятувати чоловіка”.

«Ой, і закусили ж мої дітоньки...»

Ранковий дощ перебив усю роботу в полі, тож застали господиню вдома. Не журиться Галина Йосипівна, як засадить своїх 45 сотих городу. Добре, що сусід Микола Потапчук прислав сина Олександра, щоб виорав трактором. Шкодує тільки, що марно старших дітей сьогодні зі школи “зірвала”.
Зате в гурті маленькому Богданчику веселіше. Яснооке і світлочубе хлоп’я приречене лежати на ліжку, доки хтось візьме. Зачувши розмову, Богдан силкується повернути голівку на високій подушці у наш бік. Усміхається щербатим ротиком, бо випав у нього передній молочний зуб. Він розуміє усе, але сказати нічого не може, окрім пошепки “мама”. Оля садить братика, підперши подушкою, так, щоб усіх бачив.
Коли розмова про горе-біду втомлює, прошу показати сімейні альбоми. Григорій на світлинах є рідко. Немає навіть весільних. Вловивши мій інтерес до фотографій, на яких Галина із милицями, пояснює, що, привізши чоловіка з лікарні, посковзнулася на подвір’ї. Отак з осені два місяці нога була в гіпсі і ще два ніяк не могла її розробити, бо після хіміо- та променевої терапії будь-які процедури їй протипоказані. Власне, з цією ногою у неї було багато проблем. Ще зі школи мала гульку, але звернулася до лікарів тільки тоді, коли стало боліти, наче блискавкою жалити. У січні 2004 року ногу прооперували і відправили тканини пухлини на гістологію. Але результати потрапили аж у Дубровицький район, де є схоже до їхнього село – Висоцьк. Отож, коли у грудні приїхала до лікарні з болем в нозі, її приголомшили невтішною новиною: “У вас виявлено онкоклітини”... Тепер, як покрутиться зранку по господарству, мусить по обіді лягати  – нога болить. Недарма ж бо дали їй другу групу.
– Боже мій, скільки ж Ви натерпілися!
– Не так я, як мої дітки. Ой, і закусили вони горенька. Ми з чоловіком провалялися чотири місяці, а вони мусили усе робити, ще й нас обслуговувати. Добре, що хоч мама усім керувала. У мене дуже добра була свекруха – вчителька Ольга Володимирівна. Але померла, бо серце не витримало щодень дивитися  на муки сина.
У березні Григорію стало зовсім зле, кровотечі не припинялися. Відвезли його у найближчу лікарню в Дубки. Їхати до Рівного Галина категорично відмовилася. Адже ні грошей, ні сил у неї не було. Та й боялася, що не довезе, бо навіть перевертати мусила чоловіка дуже обережно, щоб знову не рушила кров. Він горів – ні ліки, ні розтирання оцтом не допомагали. Ні на хвильку не могла його залишити. Люди, чуючи про їхню біду, передавали гроші. Коли запитувала від кого, казали: “Благодаріть Бога, хай помагає”. Добре, що благодійна місія взяла на себе придбання ліків. Бо в день на них треба було по 300-400 гривень.
Вмирати виписали додому. У неділю Григорій загадав, щоб жінка запросила сестер з дому молитви поспівати. А в понеділок спозаранку захотів супу. Сьорбнув тільки  три ложечки, і почалися у нього нестерпні болі. Віталика послали по медичку. Та лише на дві години подіяло знеболювальне...

«Не плач, ти залишаєшся не сама»

Такі були його останні слова. У домі присутній ще дух господаря.
– Хто з діток найбільше схожий на татка? – запитую.
– Софійка – його улюблениця. Тямуща дуже вона, про все могла з татком поговорити. Коли якось незадовго до його cмерті ми дискутували з приводу того, що донька повинна ходити в спідничці, а не все в штанах, Григорій став на її бік: “Не журися, Софійко, поки я живий, куплю тобі гарні, які захочеш, штанята”, – зітхає мати.
Не купив. Але мама каже, що виконає його волю. От тільки якби гроші врешті-решт дали. Бо за шість місяців заборгували їм соціальну допомогу. Нелегко вдові одягти, взути, нагодувати діток, хоча вони у неї неперебірливі та до праці привчені. І вчаться не так уже й погано, але послати на навчання до вузу найстаршого Віталика не змогли.  Ще у 16 їздив з бригадою жінок із села аж у Полтавську область на буряки. І досі не заплатили. Жінки найняли адвоката – судяться. Всюди хочуть надурити бідну людину. Написала Галина з відчаю листа до Верховної Ради, у якому виклала все, і про ті дві гривні гробових на душу. Висказалася – і забула. Але через деякий час одержала відповідь від місцевих чиновників. Дивувалися, що вона хоче, коли має машину і трактора, та ще й брата в Америці. Отак з милості чиновників стали Гамзи багатіями. Добре, що хоч вибачилися опісля за цю брехню.
Але більшість їй співчуває і підтримує. А якщо хтось і скаже: “А навіщо було стільки дітей народжувати?”, Галина не сердиться, бо вірить у добро і Божу милість. А ще не йдуть у неї з голови останні слова чоловіка: “Ти залишаєшся не сама”. Хіба ж не діти, гарні і слухняні, – її розрада, її надія, її втіха? Ось і найменшенький хоче щось доказати, коли прощаємося. Мама за перекладача: “Він показує, що на прощання треба цьоматися”.
Мирослава МАНЕЛЮК,
Рівненська область
Фото із сімейного альбому
Від редакції. Почувши про нелегке становище вдови, на руках якої десятеро сиріт, моя подруга відразу попросила дати адресу, щоб підтримати жінку у скруті. Сподіваюся, що серед наших читачів є багато небайдужих серцем людей. Тому даю адресу сім’ї Галини Йосипівни Гамзи: с. Висове, Сарненський район, Рівненська область.

 

 

 

• Нравится
•