За що знищили Володимира Івасюка?

Закінчення. Початок у №№11-16

Володине ім’я зіркою зійшло у небеса...

...Не стало Володі, і його австрійський рояль ще XIX століття, куплений батьками на початку 60-х років, замовк на довгих 19 років. Настроїти його не вдавалося нікому. Лише 1998 року його полагодив Володимир Солоджук, який повернувся з Італії. З дозволу Юрія Мусієнка, працівника музею, торкаюся пальцями клавіш, уявляючи, як колись за цим роялем сидів сам композитор... Відвідання квартири у Чернівцях, хатні речі, розповідь про сім’ю Івасюків наводить на висновок, що тут жили інтелігенти у повному розуміні цього слова. Відразу виникає запитання: а що відчувають Володині сестри Оксана чи Галя, коли потрапляють у колишнє помешкання? При зустрічі з пані Оксаною запитую її про це.
– 1995 року було прийняте рішення про створення музею, уже після смерті батька. Весь 1996 рік я займалася передачею архівів. Ще раніше, не сподіваючись, що тут може бути музей, тато частину архівних матеріалів, які стосувалися Володиної творчості, передав у Львівський музей. Відразу скажу, що це було надто складно повертатися у минуле, красиве і романтичне. Плакала не раз, перебираючи усі папери, листи, фотографії. Були й сокровенні речі, з якими розлучитися просто не могла. Я прекрасно розуміла, що відкриваю наше сімейне життя для публіки. Тоді задумалася: чи пройшов хтось цей важкий шлях, який довелося пройти мені? Дізналася, що сину Василя Стуса теж довелося займатися такою справою. Це непросто, тоді зробила висновок, що краще це робити наступному поколінню. Проте переконана, що музеї потрібні – вони формують суспільство. Після того, як створила музей, дуже рідко даю інтерв’ю.
– Яким Володя був сином і братом? – хотілося побачити композитора ще й як рідну для когось людину.
– Знаєте, слава по-різному впливає на людей, більше того, виявляє певні риси. Щодо Володі, то можу сказати, що вона дала йому впевненість у тому, що він має бути українським композитором. Вона окреслила його подальший шлях. Тому він і поступив на композиторський відділ. Стосовно ставлення до рідних, то воно було трепетним. Він слухався батька і водночас, досягши успіхів, неабияк ними опікувався. Володя знайшов режисера, щоб екранізувати батьків роман, бажаючи виступити, як тепер говорять, продюсером фільму. Тато з мамою, знаючи, що Володя має приїхати зі Львова, завжди йшли на вокзал зустрічати його з варшавського поїзда, який прибував о 10.22 годині. Вони ходили по перону попід ручку – мені це нагадувало романи класиків. Ми з Галею теж відчували братову любов. Коли Володя пропав, Галя була вагітна, тому вдома батьки дуже обережно говорили на цю тему, аби нас не травмувати. Як ставився до друзів? Думаю, про це краще запитати у них самих. 
Звичайно, хотілося довідатися, чому Володя не одружувався, адже у Кіцмані почула, що «дівчата за ним бігали табуном». А Юрій Мусієнко, знайомлячи з музеєм, сказав: «Чув від сотні дівчат про те, що «Червону руту» Володя присвятив саме їй. Але наскільки мені відомо, його найбільшою любов’ю була перша  – Людмила Шкуркіна».
– Чому Володя не був одружений? – роздумує сестра Оксана. – Мені про це важко говорити. Зрештою, він був у такому віці, що все мало бути попереду. З Людою Шкуркіною у них справді була любов: і юнацька, і пізня. Він їздив до неї у Дніпропетровськ. Люда вийшла заміж, коли вже Володі не стало...
Одна з останніх пісень Володі «Я ще не все тобі сказав». Кому вона присвячена? З усього, що вдалося довідатися, чомусь здається, що саме Людмилі Шкуркіній, нині акторці Севастопольського театру. «Біжать струмки, біжать серед зими, по тих стежках, куди ходили ми... І буде наша зустріч за зимою, ще буду я з тобою, ти – зі мною. Поклич мене – я по тонкім льоду до тебе знов дорогу віднайду». На жаль, його дорога повернула у вічність... З пані Людмилою вдалося поговорити по телефону:
– Ми з Володею виросли разом: і жили поруч, і в школу разом ходили, обоє навчалися грати на скрипці. Безумовно, стосунки були дуже близькими. Володя ставився до мене дуже ніжно. У ньому ніколи не було гордині, він не «кічився» славою. Про таких говорять: нормальний чоловік. Хоча у нього, як і у всіх творчих людей, що досягли успіху, було багато заздрісників.
У ті страшні дні телефонували й запитували, чи не було його у мене. Потім мама зателефонувала і сказала, що Володя пропав – це був шок. І  тут – телеграма, що він мертвий. На похорон летіла з Ялти літаком. Правда, приїхала, коли вже траурна процесія рушила з квартири. Я ніколи не вірила й не повірю у те, що це було самогубство. Востаннє ми  бачилися 1978 року. Я тоді у відпустку приїхала в Чернівці. Ми разом їздили у Кіцмань, ходили в ліс, бродили дорогами й стежками дитинства та юності...
«Яким він був – пам’ятаймо, яким міг бути сьогодні – я собі також добре уявляю. Він міг досягнути ще дуже і дуже багато. Те, що було зроблено ним за якийсь десяток років, дає підставу стверджувати, що Володимир Івасюк – це явише в українській музиці, це один з композиторів, пісня яких наприкінці 60-х і у 70-ті роки була співзвучна духові і настроям молоді та знайшла в її серцях позитивний відгук», – це слова вчителя Лєшика Мазепи про свого учня.
Кажуть, що людина жива доти, доки її пам’ятають. В українському пісенному саду «Червона рута» Володимира Івасюка не зів’яне вовіки. Володю не забували ніколи і тоді, коли навіть було заборонене його ім’я. Воно зіркою зійшло у небеса...
Ольга ЖАРЧИНСЬКА

  •  
Comments:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>