«Чому ви не знайшли мені маму?»
Сьогодні в області проживає 1780 сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Більшість таких діток, а саме 1030, живуть у родинах опікунів, 101 виховуються у прийомних сім’ях і будинках сімейного типу. Проте жоден з цих хлопчиків і дівчаток, хоч і проживатимуть в сім’ях, тавра “позбавлені батьківського піклування” чи статусу “сирота” так і не позбудуться. Лише усиновлення може зробити їх чиєюсь рідною дитиною. На Волині, як показує обласний банк даних, зараз 302 дітей, які чекають на маму й тата. І тільки 35 сімей виявили бажання всиновити окремих з них…
На жаль, як констатує Алла Онищук, начальник служби у справах неповнолітніх Волинської облдержадміністрації, зараз зовсім мало бажаючих звалювати на свої плечі такий клопіт. Торік, наприклад, усиновили всього 33 дитини.
– З минулого року ведення справ з опіки й усиновлення покладено на службу у справах неповнолітніх облдержадміністрації, – пояснює Алла Миколаївна. – Тим, хто хоче стати батьками чужої дитини, треба звернутися до нас із зібраними документами. Список звичайний: заява про бажання всиновити дитину, довідки про склад сім’ї, відсутність судимостей, доходи, копія свідоцтва про шлюб. Протягом десяти днів служба у справах неповнолітніх обстежить житлові умови майбутніх усиновлювачів і складе відповідний акт. Адже особи, які не мають постійного місця проживання або належних умов, не можуть бути усиновителями. Також не дозволяється усиновлювати тим, хто мав судимість, хто раніше брав дитину, але з якихось причин повернув назад, позбавленим батьківських прав і людям з обмеженою дієздатністю. Різниця у віці між усиновителем і усиновлюваним не повинна бути меншою ніж 15 років.
Певна річ, бюрократична процедура не така вже й легка, але подекуди саме усиновителі затягують весь процес через те, що ніяк не можуть вибрати собі дитину до вподоби. Як правило, вимоги такі: хочуть абсолютно здорових малюків віком до року. Як не сумно це констатувати, але діти, старші трьох років, приречені бути сиротами. Таких просто не всиновлюють. Але, як розповідає Алла Онищук, досвід дитячих будинків та опікунів говорить про інше: у той час, як малюк до року ще не усвідомлює, що він сирота, старші діти свідомо чекають на тата й маму. Мріють про це понад усе на світі, і коли нарешті опиняються хоча б у будинках сімейного типу, докладають усіх зусиль, щоб названа мама і тато не пошкодували, що взяли саме його (її). Одного разу в дитячому будинку “Сонечко”, де перебувають діти до шести років, трапився такий випадок: у той час, як одного п’ятирічного хлопчика забирала прийомна сім’я, інший його одноліток зі сльозами на очах шарпав за руки дорослих: “А чого ви йому знайшли маму, а мені – ні? Хіба я такий поганий?” Ті, хто бере старшеньких під опіку чи піклування, на виховання в свою сім’ю, дуже часто розповідають про те, як поводять себе п’яти-десятирічні діти, опинившись у родині. Вони десятки разів на день кличуть маму і стільки ж з різними інтонаціями просто вимовляють до себе: “У мене є мама”.
Мирослава КОСЬМІНА,
Волинська область
| Comments: |
