Малі Гаврилюки з поліського села говорять між собою тільки… англійською,

Діти ГАВРИЛЮКІВ на поліській природі

Діти ГАВРИЛЮКІВ на поліській природі

Коли зустрілася з Гаврилюками, перше, що відзначила про себе, це привітність батьків і чемність дітей. Та найбільш колоритною є їхня американська посмішка (але не “штучна”). І це не дивно, бо сім’я Гаврилюків із Рознич Маневицького району цілих дванадцять років прожила у Штатах. Там закінчили школу старші діти, народилися менші, там мали двоповерховий будиночок у великому місті, займалися своєю справою, подорожували всією родиною, відпочивали на океані... Та незважаючи на американську стабільність і заможність, голова сім’ї Микола все-таки зважився повернутися додому, хоч в Америці лишалося четверо старших дітей, жінчина родина... Що ж змусило цю сім’ю зірватися, можна сказати,     з насидженого місця і повернутися назад на поліський хутір?!

Діти ГАВРИЛЮКІВ на поліській природі

Діти ГАВРИЛЮКІВ на поліській природі

«Там я міг втратити всіх дітей»

Виїхали Гаврилюки у Штати 1991 року. У місті Лесінгтон (штат Кентукі) спочатку знімали квартиру, а через три роки купили власний двоповерховий будиночок з п’яти кімнат, з двома санвузлами. Микола працював на будівництві, згодом – у тенісному клубі. Його дружина Ганна куховарила у їдальні при баптистській церкві, лишаючи вдома на дітей двомісячне немовля (“Якщо працюєш, там кожна хвилина гроші коштує”, – пояснює). А останні вісім років в Америці займалися своєю справою: Микола купував на аукціонах биті авто і ремонтував в орендованому гаражі, а потім продавав їх американцям і українцям, які приїжджали з інших штатів. З того часу вже мав гроші, щоб приїздити в Україну в гості і допомагати родині.
– Коли ми приїхали в Америку, спочатку чи не щонеділі зустрічалися з земляками – із сім’ями з нашого села і з Львівщини, бо все ж таки чужина, мови не знаємо, – розповідає Микола Гаврилюк. – Та дружили й з американцями, які були нашими дуже хорошими сусідами. Особливо їхні і наші діти бігали одне до одного, разом їздили на відпочинок.
– О, наші діти багато чого бачили, – приєднується до розмови Ганна. – Бували на Атлантичному океані, їздили на водоспади, пікніки, у підземний акваріум...
– Все ніби добре було, жили непогано, і мову з жінкою для себе вивчили... Але чужина є чужина, – зізнається Микола, – як кажуть у народі: “Де родилась коза, там рідна земля”. Було сумно за Україною, поки там жили, я три рази додому приїжджав. Розумієте, я не мав права на свою дитину крикнути, посварити, різкою наказати. Бо як де вгледять синячок, я можу мати проблему. Я міг всіх дітей втратити. Та й публічна американська школа, де вони вчилися, не є зразковою. І виховання, і те, що в школі викладалося, хотілося б, щоб діти не знали. Думали, ми постаріємо, повмираємо, вони забудуть Україну, рідний край, мову, бо навіть вдома з нами не хотіли говорити українською. Така в мене була депресія, що це відображалося на сім’ї. Я вирішив, незважаючи ні на що, вертатися додому.
– А діти хотіли їхати сюди?
– Переживав, як сприймуть Україну, бо що не кажи, а Америка – то їхня країна. Раніше діти, які пам’ятали Україну, хотіли їхати додому. Та коли виросли, їхня свідомість помінялась. Там вони мали роботи, а тут приїхати на порожнє місце? Дочка Наташа вчиться у медичному коледжі, старший син там одружився з українкою, ще двоє синів працюють. Правда, приїдуть сюди місяців на три, поживуть, та й їдуть назад. Отаке їхнє життя. І дочка теж вже була. А менші, котрі родились там, хотіли знати, що таке Україна. Сюди забрали шестеро дітей. Відразу ніби веселі були, бо села ніколи не бачили, в ліс бігали, були на Закарпатті. А потім їх стало дивувати те, що діти у школі некультурні, багато п’яних людей, чого в Америці ніколи не бачили. Ще скажу, що для дітей там була велика розкіш, а це дуже недобре.
– А тут, – каже Ганна, – діти допомагають по господарству, бо працюємо на землі. А там що – вулиця, хата, телевізор. Як надивляться кіно чи тих мультиків зі страхіттями, з драконами, находять на них страхи. Не раз вночі налякані прибігали і плакали. Переживала там за них більше. Ми жили між двома трасами, то як запищить серед білого дня сирена, в секунду починають брати нерви: де мої діти?!

Американочкам найбільше в Україні  не подобається... грязюка

– Ми тут вже четвертий рік. Відразу важко було з дітьми, – зізнається мама. – Кажеш, принеси відро, несе що завгодно: миски, тарілки, тільки не відро. Мусиш англійською сказати, хоч і навчила в Америці дітей читати і писати українською. Бувало, прийдуть тут зі школи і кажуть: “А ми краще читаємо, ніж вони”. Перші два роки вчили уроки разом, мусила пояснювати і по-їхньому, і по-нашому, бо програма в Україні набагато складніша. Найбільше проблем в дітей з уроку української мови, а з англійської мають 12 балів.
Коли ми попросили покликати справжніх американочок Гаврилюків, які народилися у Штатах, були неабияк вражені. Вони жартували між собою... англійською!
– Що не робили, як не сварилися, а вони все одно між собою завжди спілкуються тільки тою мовою, – зітхає батько.
– Бо англійська, можна сказати, моя рідна мова, – усміхаючись, пояснює дівчинка. – Мені дуже хочеться в Америку, там я народилася, виросла, там лишилися мої друзі, і в школі там краще. (До речі, подібне казали й інші діти – авт.) Тут все якось не так.
– А що не так? Що найбільше не подобається в Україні? – допитуюся в американочок.
– Грязюка! – в один голос відповідають діти.
– І ще тут нерівні дороги, – додає Свєта. – Як виросту, то поїду жити в Америку.
– А ви не шкодуєте, що покинули Штати? – цікавлюся в батьків.
– Я – ні, – впевнено відповідає Микола.
– А я вам так скажу, – усміхається Ганна, – я крепко не хотіла їхати в Америку і крепко не хотіла їхати звідти. Там лишилися мої дві сестри, брат, там похована моя мама, за дітьми дуже скучно, хоч і говоримо по телефону кожного тижня. Та й в побутовому плані у Штатах набагато легше. Але жінка – то таке зілля, яке скрізь приживається: де б я не була, мої обов’язки всюди однакові. Знаєте, треба казати собі: добре там, де ми є.
– Чи сниться вам Америка?
– Сниться часто, – розпливається в усмішці Ганна, – особливо наша хата. Вона у нас була така гарна, обсадили її квітами, зробили алейку, що всі, хто їхав мимо, зупинялися і дивилися на наш будиночок.
Хоча й тут, у поліському селі, Гаврилюкова хата відрізняється від сусідніх – велика, простора, чиста.
– Микола в Україну раніше приїхав, щоб зробити ремонт, провів воду, каналізацію, так що у нас в хаті є туалет, ванна, бо наші діти за стільки років в Америці звикли до побутових зручностей. І тут люди теж приходили дивитися на нашу хату, дивуючись: як так, що печі нема?
– До речі, а як односельчани вас зустріли?
– Всім селом нас проводжали і зустрічали. Люди добре прийняли нас, приходили в гості, розпитували. Ми розказували, яка там культура, чистота і порядок...
– ...і закон, – доповнює Микола. – Такий закон я дуже хотів би мати в Україні, щоб ніхто не міг відкупитися і щоб кожен порядок тримав.
– Бо там заставлять навіть квітку посадити, не те, що прибрати, якщо сам не хочеш, – перебиває  Ганна. – Тому не раз людям кажу: “Я б вас всіх відправила в Америку, щоб там навчили жити...”    
Олена ПАВЛЮК,
Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО

  •  
Comments:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>