У п’яних сватів забрала нещасних сиріт
Названа бабуся Надя з Діанкою та Владиком
***
У той вересневий день 2003 року на подвір’ї Надії Левицької у селі Вербень на Демидівщині закінчувалися останні приготування до весілля. Господиня мала одружувати сина. Каже, що бігала тоді, як в милі коняка, тому одразу і не второпала, чого від неї хочуть якісь жіночки.
– Вони прийшли із жахливою звісткою, – розповідає подробиці тих днів Надія Левицька. – Померла жінка мого двоюрідного брата Івана. Оксана ж була ще зовсім молодою, мала всього 26 років.
Де вони познайомилися з Іваном, невідомо, але про те, що парубок закохався не на жарт, знало все село. Бо привіз її із Рівного до себе у Вербень не саму, а з однорічним синочком Владиком. Про його батька Оксана нічого не розповідала, а Іван особливо і не допитувався. Казав, що йому достатньо того, що хлопчик назвав його татом. Стали жити на віру, народили спільну дочку Діанку. Щоправда, ніяких документів не оформляли, мовляв, матір’ю-одиначкою бути вигідніше, ніж одруженою. У сім’ї почалися нелади, коли Іван став частенько заглядати в чарку. Оксана не витримала і, незважаючи на те, що носила під серцем ще одне маля, забрала дітей і переїхала в сусідній район. Іван дуже переживав, навіть кілька разів їздив перепрошувати, але Оксана була непохитна – вертатися не захотіла. І ось прийшла біда, як завжди, зненацька: Оксана померла під час пологів. З новонародженим хлопчиком Любомирчиком, слава Богу, все було добре.
Надія Володимирівна навіть і весілля пригадати не може, усе як у тумані. В очах стояв похорон у переддень одруження сина. Іван наполіг на тому, що ховати Оксану буде саме у Вербені, а не в Рівному, звідки вона родом.
– Ніби сиділа за святковим столом, а сама про тих осиротілих діток думала, – зі сльозами на очах продовжує моя співрозмовниця. – Вони ж як пташенята перелякані, тулилися одне до одного і плакали, плакали. Тоді одразу подумала, що треба їх забирати. Вони ж не винні, що дорослі розійшлися. Одразу взялася за справи. Поговорила з Іваном, мовляв, поки він не оговтається після горя, діти поживуть у нас. Мій чоловік і син з невісткою були не проти, ще й підбадьорили: гуртом веселіше буде.
Найменшенький, Любомирчик, залишився у будинку маляти, а восьмирічного Владика і чотирирічну Діанку привезли до хати Надії Левицької. Ті кілька днів, поки звикали, діти боялися, пос-тійно плакали, не відставала від них і бабуся Надя. Трусилася і переживала – вони ж чужі! От якось пожалівся їй Владик, що у нього болить голова. Дала дитині таблетку, вклала у ліжко, а в самої серце аж вискакувало. Відійшла в куток і давай плакати-молитися: нехай краще їй болить, аніж йому. Що там казати, зізнається, й руки опускалися та сумніви “гризли” душу: а раптом не справиться, а що, як діти ніколи до неї не звикнуть? Невідомо, чим би закінчилася ця внутрішня боротьба, якби не ще одна жахлива звістка.
***
Відтоді, як діти оселилися у Надії, минуло два тижні. Звичайний телефонний дзвінок не віщував чогось поганого. Тоді їй подумалось, що це по роботі. Але лишень почувши три слова: “Івана знайшли мертвим…”, затерпли по лікті руки, а з ними і серце. Каже, тільки через три дні відпустило, що нарешті змогла заплакати.
– Лежав Іван на животі, далеченько від свого дому, при дорозі, – згадка тих страшних днів не дає Надії Левицькій без сліз говорити. – Викликали міліцію, а вони відразу на розтин його – бо якось неприродно лежав. Вже потім експерт нам розповідав “по секрету”, що Іван був тверезий, а головне, з тим здоров’ям, яке мав, міг би ще сто років жити. Коли ж я почала допитуватися у нього про причини смерті, порадив: “Навіщо воно вам? Чи, може, маєте сталеві нерви, щоб добиватися справедливості, щось ворушити? Скажу тільки, що мозок у вашого брата був весь чорний…” Я так зрозуміла, що Іванові хтось дав по голові, можливо, навіть сталося ненавмисне вбивство. Тому ми мовчки погодилися з офіційною причиною смерті “закриття дихальних шляхів вмістом шлунка” і забрали брата хоронити.
Не встигли Левицькі оговтатися від подвійної трагедії, як нова звістка прилетіла у їхній дім. Зійшлися і почали жити разом сват зі свахою, тобто батько покійної Оксани (а її мати вже давно померла) та мати Івана. І, як найближчі родичі, вирішили забрати Діанку та Владика (Любомирчик на той час був у будинку маляти, а тепер його життя – це цілковита таємниця усиновлення) до себе в Рівне. Дивувалися тоді такому союзу всі вербенчани.
Особливо переймалася Надя. Їй у голові не вкладалося, як ці люди могли виявити бажання виховувати дітей? Адже не секрет, що понад усе вони любили випити.
– Миколо, ну, навіщо вам такий клопіт, ви ж любителі горілочки? – пробувала відверто поговорити із Оксанчиним батьком, а у відповідь почула байдуже:
– А хто про це знає?
***
Проте зв’язок з дітьми Надія все одно вирішила підтримувати, хоча б в пам’ять про брата. Але як же серце краялося, коли приїжджала у Рівне провідувати дітвору і бачила одну й ту ж картину: дорослі п’яні хропуть, а замурзана Діанка в куточку грається. (Владика на той час вже віддали у школу-інтернат). Трясла, будила, просила дозволу взяти Діанку на тиждень-два до себе у Вербень. В основному, щоб пролікувати малу: то коросту у дівчинки виводила, то вошей позбувалася.
– Коли я побачила, який там безлад, почала готувати документи на опікунство над Діанкою, – згадує подробиці тих днів Надія. – А мій син Сашко якось каже: “А чому ви хочете забрати тільки Діанку? Недобре роз’єднувати сестричку і братика, нехай навіть він нам не кровний. І невже вам серце не болить, що хлопець залишиться бідувати з тими пияками?” Думаю, таки правду каже, недобре так робити, та й Владик мого Івана вважав своїм батьком.
Поки Надія думала, доля вирішила сама внести корективи у цю і без того неймовірно заплутану історію.
Зник Микола. Шукати довго не довелося, через кілька днів його труп знайшли у підвалі сусіднього під’їзду. Невпізнанного від побоїв. А невдовзі знайшовся й підозрюваний у вбивстві – його рідний син. І ніби однією з причин, які спонукали його піти на такий крок, стала трикімнатна квартира. Микола відмовлявся переписувати її на свого сина. Ось так діти залишилися круглими сиротами: близькі люди вмерли, дядько опинився в тюрмі, а баба вже повністю спилася.
…Надія Володимирівна пам’ятає той день, ніби він був вчора. Тоді вона забрала Діану, і вони вдвох поїхали в тимчасовий притулок по Владика:
– Як мені його привели, я ледве стримувала сльози. Брудний, обірваний, такий серйозний. “Ну, що, підеш жити до мене?” – спитала одразу. А він уважно так подивився на мене і, вийнявши з кишені кусник засохлої булочки, віддав її Діанці (плаче – авт.). Так от дивно погодився.
***
З того часу минуло вже три роки. Життя налагодилося, Владик з Діанкою ходять у вербенську школу. А їхньому опікуну, Надії Левицькій, спокій тільки сниться. Адже діти залишилися єдиними претендентами на багатостраждальну квартиру. Мусила туди, як опікун, прописатися і Надія. (Хоча знаходилися розумники, які робили їй закиди-звинувачення у вигоді. Безпідставні, бо має вона величезний багатокімнатний дім і лише одного сина-спадкоємця). Але щойно це зробила, як відразу опинилася в суді, у ролі злісної боржниці: борг за квартиру становив більше 11 тисяч гривень! Майже дві з половиною тисячі за квартплату вона погасила одразу, а решта (за воду і світло) так і висить на ній. Тепер постійно їздить на засідання судів, але борг списати їй не можуть. Поміняти трикімнатну квартиру з центра Рівного на двокімнатну на околиці – чиновники охоче пропонують, а от погасити заборгованість, щоб зберегти квартиру для сиріток – ні, неможливо…
Мирослава КОСЬМІНА,
Рівненська область
| Comments: |
