Хвороба навернула вишити Ісуса
Майстриня Людмила ЦЮРИЦЬ
Натякаючи господині, що пора уже й персональну виставку відкривати, запитую, скільки ж тут робіт і скільки треба часу, щоб їх вишити? Напевне, з дитинства починала?
– Картинок до ста, а точніше… до ста двадцяти. У дитинстві я вишила на уроках трудового навчання тільки дівчинку з куркою під рукою. А зацікавилася рукоділлям, коли сиділа вдома, народивши сина. Це були рушники та доріжки. Повісила ж тільки один чи два і дві доріжки постелила. А простирадла з вишитою прошвою в ходу. – Помітивши моє здивування, Люся пояснює: – Вони від мами – свекруха перед смертю передала. “Візьми, дочко, – казала, – знаю, ти збережеш мою працю – я їх сліпала ночами”. І моєї мами вишивки бережу. Вони для мене як дорогі спогади дитинства. Сама ж всерйоз захопилася рукоділлям, коли залишилась без роботи. Мене скоротили у районній бібліотеці, і щоб не впасти у відчай, заповнила вільний час вишиванням.
– Коли вишивала пейзажі з “Домашніх колекцій із Санкт-Петербурга”, до двадцяти відтінків одного кольору підбирала та з лупою підраховувала хрестики дружина, – каже зі знанням справи Люсин чоловік журналіст Сергій Цюриць, якому іноді доводиться купувати нитки.
Окремий невеличкий розділ у її вишиваній галереї становить релігійна тематика, що з’явилась зовсім недавно. Цікавлюся, що дало поштовх до нового повороту у творчості?
– Три роки тому я перенесла важку операцію. Бог дав мені сили перебороти недугу, з’явилась потреба у щоденній подячній молитві, тягло до храму. Коли ж минуло кілька місяців і мені стало легше, перше, за що взялася, була давно відкладена картинка “Різдва”. Якось не могла раніше за неї взятися. Чи то духовно не була готовою до цього, а тут взяла до рук – і вишивка “пішла”. Пробудився інтерес до життя і віра у себе. Стало легко на душі, наче відбулося очищення, коли вишивала народження маленького Ісуса Христа. Кортіло йти до церкви. Спочатку водив мене в собор чоловік, переживаючи, щоб мені не стало зле. Згодом вже сама почала ходити на вечірню. З Божою поміччю вишила “Різдво”, далі – “Ангела з дітьми” та “Діву Марію з Ісусом на руках”. Аналізуючи усе, що зі мною сталося, згадую 19 грудня, свято Миколая. У цей день мене виписували. Пролежавши місяць в Інституті нейрохірургії, просто рвалася додому, бо переживала за дітей. Адже чоловік був зі мною у Києві. Дзвонить Сергій до Луцька, а машина, яка мала мене забирати, розвозить діткам гостинці. Коли звільниться – невідомо. Але я собі молюся і вірю, що Микола чудотворець зробить для мене диво, і по мене, дасть Бог, таки приїдуть. Машина прибула надвечір. З Божим благословенням добралися ми додому благополучно. Моя віра в той момент була настільки сильною, що ніколи такого піднесення не переживала. Можливо, тому, що в цей час у церквах багато добрих людей молилося за моє здоров’я.
– А де ж твоє літечко? – роблю несподіване відкриття, ще раз оглядаючи її виставку.
– Нема, – усміхається мило господиня. – Влітку ніколи вишивати, бо гудуть грядки в селі і на дачі. Моє літечко в плодах, у запасах на зиму в коморі і в натюрмортах на стіні та на столі.
Мирослава МАНЕЛЮК,
м. Луцьк
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
| Comments: |
