Ікона «Різдво Твоє, Христе Боже наш» обновилася саме на зимові свята
Такий вигляд ікони після обновлення
З вогню мама врятувала тільки ікону
Насамперед, зустрічаючись з людьми, у чиїх оселях трапляються такі дива, хочеться збагнути: чому це сталося саме з тією чи іншою іконою? Випадковість це чи певна закономірність? Тому й попросила пані Марію розповісти докладніше про сімейну «історію» ікони, яка обновилася. Познайомившись з цією жінкою ближче, хочеться розказати про неї більше ще й тому, що вже у розмові відчуваєш: у пані Марії душа добра й світла, хоча життя її було нелегким. Вміє радіти тому, що має, і, як сама висловилася, несе хрест, даний Богом, без усяких нарікань.
– Тато помер у 1941 році, – розповідає Марія Омельчук. – Нам із сестрою, а ми двійнятка, ще й року не було. А крім нас, мама мала старшу й середню доньок, їм було тоді 14 і 10 років. Ой, у війну вона з нами набідувалася. Коли німці прийшли, ми ховалися у схроні. Вони нас звідти витягнули, а старша сестра, як вона мені розказувала, просить їх: «Дядю, не бийте нас». «Не будемо», – пообіцяли. Завели маму в хату і сказали не виходити надвір, бо скоро будуть бомбити село. За цими прийшли другі. Ті маму забрали, і давай її мучити: «У вашій хаті були бандерівці». Вони справді були, але ж не скаже про це. І хоч як мама не доказувала, що у неї збиралися на церковну співанку, вони й слухати не хотіли. І за це спалили хату. А перед тим, як палити, зайшли всередину й побили усі образи, картину Тараса Шевченка. А цей, що тепер обновився, не побили. Десь їм засліпило, чи що? Запалили хату, все горить. І тут мама згадала, що ікона лишилася. Каже старшим дівчатам, що побіжить забере. Вони просять не йти, бо вже все падає у вогні. Але вона таки побігла й вихопила її, а тоді заховала у льосі.
Згоріло все дотла. Де подітися? Мама зразу пішла до сусідки, щоб хоч чимось нас нагодувати. А на хуторі жила наша тітка, мамиеа сестра, яка не мала дітей, то переказала: «Хай приходять до мене, чого з дітьми по чужих людях соватися». Ото й пішли туди. Тітка виділила місце на кухні, де ми усі й спали. У неї була гарна хата, але вона була така чистьоха і все порадки любила, що у дві великі кімнати і не зайдеш.
Я до восьми років не ходила. Так сталося, що коли бомбили село і ми втікали до лісу, то сестра мене не втримала, і я впала з воза. Щось, мабуть, вивихнула, так і стала інвалідом. Через наше село пізніше проходили партизани-ковпаківці. Навіть сам Ковпак був. Припинилися у нашій хаті, бо була хороша. З ними на конях – дівчата. Вони велику кімнату зайняли. Баба переживає, що загадять її покої, вошей розведуть, але мовчить – боїться, щоб на Сибір не заперли. Ковпак запитав, чиї це маленькі діти і чого я лежу. «Вона – калічка», – баба йому відповіла. А він їй: «Заберемо в госпіталь військовий, її вилікують, ще заміж вийде. Шкода дитини, горбик на плечах». Баба йому сказала, що не віддасть. Партизани стояли у нас десь три місяці. Біля липи розклали кухню. Ковпак наказав повару, щоб нам давали їсти те, що й партизанам. А у них були і консерви, і м’ясо.
«Аж мороз по шкірі пішов, як побачила таке чудо»
Коли баба померла, дід попросив його доглянути і хати собі не будувати. Так там і зосталися. Сестри вийшли заміж, а я з мамою прожили у дідовій хаті тридцять років. Мама померла у 90 років. Я їй казала, що зберу гостей на 90 років, а вона: «Не треба, то видумки». Так вийшло, що на 90 років дев’ятини робила. Коли вона злягла, сяду й журюся, що буду робити, як одна зостануся, а вона аж сердито говорила: «Ти що хочеш, щоб я до ста років жила. Мої ровесники вже давно повмирали, а я ще живу. Тож мушу вмерти». Вже вісім років, як я сама. Знаєте, як то самій людині жити. Тримаю гуси, свині – все. В роботі забуваю про біду.
На Михайла минулого року з хутора перебралася у село в цю хату. Тут жила моя сестра, яка шість років тому померла. Хата руйнувалася, і коли почула, що племінник хоче її продати, то сказала йому, що куплю. Мій дядя Жердицький (це його син-банкір чотири чи п’ять років сидів у Німеччині під слідством) приїжджав до мене, помагав. Але вже помер. Він ще раніше казав моєму племіннику: «Васю, хай хата не опустошується. Ти город візьми Маринін на хуторі, а вона хай перейде у твою хату». Мені тепер веселіше: ближче до магазину, церкви, а я співаю у хорі. Ходжу в київську церкву, але, думаю, головне жити по заповідях Божих.
Ця ікона називається «Різдво Твоє, Христе Боже наш» і в наш час є рідкісною, так мені священик казав. Скільки їй років, не знаю. Може, вона з’явилася, коли тато пристав до мами у приймаки у 1924 році. Сестра збудувала цю хату, й мама думала, що ж їй дати сюди. Надумала цю ікону подарити. «Може, Бог дасть, вона тобі там обновиться», – так ще сказала. Сестра прожила тут майже 60 років. Ікона висіла у хаті, коли та пустувала. Просила племінника, щоб віддав її мені. Не схотів, і теж сказав, що, мо’, вона обновиться. А коли я сюди перебралася, повісила її над своїм ліжком і завжди молюсь до неї. Чи щось треба – прошу у Господа нашого і подякую Йому, що допомагає мені. До Різдва ікона була чорна. На Коляди заходили до мене колядники, вгостила їх – перший раз у хаті. Вони теж нічого не помітили на ній. А перед Старим Новим роком встала і стелю ліжко. Глянула на ікону – й по спині аж мороз пішов: «Боже, мабуть, обновилася». Але нікому не казала зразу. Думаю, коли священик буде посвящати хату, тоді покажу. Він тоді її покропив, хреста приклав і сказав, що треба над нею відправити. Так і зробили після Водохреща. Купила ось хустку, і в неділю цей образ урочисто віднесуть у церкву. Але назовсім не віддам, бо мені тоді буде чогось бракувати.
Ось подивіться на неї: і печера, і анголи зверху, Марія з Йосипом біля Дитятка, мудреці з другого боку. Все так, як у колядці співається. Була вся чорна, а тепер посередині повернулося посрібнення. Коли висить, то внизу переливається всіма кольорами, як райдуга.
Бог для чуда вибрав цю оселю, цю ікону і саме тоді, коли тут поселилася пані Марія. Мо’, її світла любов до життя, доброта й щирі молитви до Бога повернулися таким благодатним провидінням. Але це тільки Господу відомо... Бо, як сказано у Псалмі (66.5): “Прийдіте й погляньте на вчинки Божі: діла Його предивні над людськими синами”...
Ольга ЖАРЧИНСЬКА,
Рівненська область
| Comments: |
