Його дуже любили жінки, але не поети-більшовики
Аркадій Любченко, 1925 рік
Мав невеличкий театр
Звичайно, ніякою підробкою грошей Любченко не займався (Смолич мав на увазі його “наклепницькі” статті на радянську владу) і зрадником України не був, навпаки, любив її, тому й не втік з більшовиками в Уфу, як Смолич та інші сталінські трубадури, а лишився з українським народом. Не Смоличу судити і Любченків “кар’єризм”, бо не був приласканий “Аркашка” орденами й посадами, як у свій час його хулитель-мемуарист. Очевидно, цією хулою мусив класик соцреалізму відробляти владі ті ордени та посади, та ще старався змити із себе пляму дружби з “ворогом народу” в молодості.
Про Аркадія Любченка найкраще могли б розповісти його справжні друзі: Хвильовий, Микола Куліш, Іван Микитенко, Кулик, але їх знищила та сама влада, яку Смолич з ніжною любов’ю оспівував у своїх “паровозиках”. Могли б і Тичина з Рильським. Проте вибрали мовчанку, не обливаючи брудом чесне ім’я.
У молодості Любченко, як і більшість його колег – митців нової “пролетарської культури”, вів напівбогемне життя. Якийсь час у Жмеринці він займався навіть сценічною діяльністю: виступав як артист у театральних трупах. До речі, саме в Жмеринці зійшлися шляхи Любченка й Смолича, саме там зародилися їхні дружні стосунки. Дружба дружбою, але вже тоді з’явилися в душі Юрія Корнійовича перші заздрісні нотки: більш енергійний і “пробивний” приятель створив свій невеличкий театр і навіть заробляв дещо постановками.
Під час революції воював під синьо-жовтими знаменами. Працював редактором у Державному видавництві України (до 1930 року). Відомий у жанрі прози, драматургії, публіцистики. Автор філософсько-ліричної повісті “Вертеп” та “Щоденника” – своєрідного автобіографічного роману.
Коли столицею радянської України зробили Харків, більшість літераторів, хто мріяв чогось здобути чи зажити слави, потягнулись й собі туди. Там знову зустрілися Любченко зі Смоличем, але дружби між ними вже не було. Можливо, через різне бачення літературної творчості. Соціалістичний реалізм не приваблював Любченка, тому й горнувся до письменників “націоналістичного ухилу”. Дивом залишається, як він зумів не тільки порятуватися від смерті, а й уникнути арешту.
Влітку 42-го кияни навіть ходили на пляж
Тюрми, втім, Любченку таки не вдалося уникнути. Але вже не радянської, а німецької. Його посадили у Львові 1943 року і протримали два з половиною місяці. І знову дивом йому вдалося вирватися з буцегарні. Вже потім дізнався, що сидів там на грані життя і смерті, бо хтось доніс, що він прибув до столиці Галичини як більшовицький агент.
Але перед Львовом з Харкова він спочатку приїхав до Києва. На березі Дніпра була його домівка, де жила старенька мати. Та й особисте життя в Любченка в Харкові не клеїлось. Він мешкав там у дружининих батьків – зрусифікованих обивателів. Коли ж побачив, що й дружина його стала хилитися на їхній бік, рішуче порвав з нею: розлучився, забрав восьмирічного сина і поїхав до Києва. Важко передати радість Аркадія, яка охопила його в перші тижні перебування в рідному місті. Зрештою, німецький Київ улітку 1942 року якщо й виглядав окупованим ворогами, то не більше, ніж за більшовиків: на вулицях можна було зустріти чимало цивільних громадян, занурених у свої побутові клопоти, а на дніпровських пляжах, що найбільше вражає, коли читаєш про цей день запис у щоденнику Любченка, була маса відпочиваючих – вони купалися, веселилися, словом все, як у добрі мирні часи. А наше ж зазомбоване більшовиками уявлення про окупований Київ яке: щоденні облави і розстріли мирних городян та страшні чорні руїни Хрещатика, який комуністи самі ж і зруйнували, втікаючи восени сорок першого.
На жаль, ейфорія від літнього Києва швидко минала: йшлося до осені, до холодів. Прохолодніше почали ставитися до киян і окупанти. З якогось дуру німці заборонили торгувати в місті продуктами харчування. Перспектива холодної і голодної зими нависла над мешканцями столиці. А Любченкові додалося ще одне лихо: загострилася давня хвороба – виразка шлунка. Промучившись кілька тижнів від нестихаючого болю, він наприкінці жовтня потрапив до міської лікарні. Стаціонарні хворі там лежали в таких умовах, витримати які не кожна здорова людина могла. Ось “деталька” зі “Щоденника” Любченка (далі всі цитати також із цього джерела): “П’ятниця, 5 година ранку. Прокинувся, бо щось кусає. Чую – шупортить під вухом на подушці. Засвітив. Воша… Взагалі лежу в страшному бруді. Досі не мили мене, не купали. Замість простирадла – неймовірно рвані, старі, заваляні, брудні, аж сірі, підковдреники. Їх піді мною два чи три – інакше ліжка не охоплять ці лахи…” Отак письменника готували до операції, якої не зробили, і йому довелося покластися на поборення виразки самим організмом. Сил для такої важкої боротьби вистачило, як стало згодом відомо, лише на два з половиною роки…
«Жінка, з якою я мав щось до діла, вже мене не забуде»
Тяжкохворого Аркадія Любченка німецька влада Києва не тільки кинула напризволяще, а ще й вигнала з власної квартири, тому він вирішив перебратися до Львова, куди постійно запрошували прихильники його творчості. Це сталося наприкінці березня 1943 року. І майже відразу завдяки клопотанню творчої української інтелігенції (Святослава Гординського, Йосипа Гірняка, Юрія Стефаника, Юрія Косача) письменника відправляють на лікування у санаторій Моршина.
Там він трохи оклигав від хвороби, набрався сил і навіть поправився в тілі. Була якраз весна, плюс моршинська живодайна вода, і письменник відчув, як до нього повертається життя з усіма його тілесними жадобами. Тому й нічого дивного, що 43-річного чоловіка зацікавили жінки. І вперше за роки війни він віддається цьому природному потягу сповна, не озираючись на суспільні моральні устрої і засади статечного громадського діяча, котрим зоставався в очах української інтелігенції. “Та хіба я винен? – пише Любченко у щоденнику від 18 липня 1944 року. – Чи слід ставати анахоретом і аскетом тільки тому, що дійсність тепер дуже тяжка й складна? Життя є життя. Слава йому! А я знаю одне, що жінка, з якою я мав щось до діла, вже ніколи мене не забуде”.
Любченко був одружений двічі. Ні перша дружина, артистка Ольга Горська, ні друга, Ніна Дудник, від якої у нього залишився син Всеволод (1935 р.н.), подружнього щастя не принесли. Відвідуючи перед війною Львів, Любченко познайомився з Рутою, на двадцять років молодшою дівчиною з родини української інтелігенції. Кохання між ними спалахнуло, як-то кажуть, з першого погляду й тривало, незважаючи на розлуку, до 1943 року. Рута писала Любченкові у Харків і Київ, запрошуючи до Львова. А той з нетерпінням чекав дозволу окупаційної влади на виїзд до столиці Галичини і марив зустріччю з коханою. Та побачитися з нею йому не судилося. Вже перед самим приїздом до Львова дівчина натякнула в листі, що у неї з’явився інший. Любченко цю звістку сприйняв спо-кійно. Поруч була інша жінка, з якою він познайомився у Києві, Марія Ясеницька, представниця давнього українського шляхетного роду з Прикарпаття. У Києві вона працювала у Генералкомісаріаті й добровільно стала опікуватися сім’єю відомого письменника. Любченко сприйняв це як належне – як і те, що Марія поїхала разом з ним до Львова: синові був забезпечений жіночий догляд. Дивні стосунки були між ними: Марія, котра мала щодо Аркадія певні плани, не була проте йому ні дружиною, ні коханкою. Очевидно, він шанував її як товариша по нещастю. Навіть у хвилини гострого сексуального потягу не переступив Любченко межі, яку сам і накреслив у стосунках з жертовною шляхтянкою. “Є тут (у Моршині – авт.) і дівчата гарні, досить схильні, але занадто до мене звідусіль уваги – нема як підступитися. А проте пора вже щось робити, просто не витримую. Одного вечора Марія ледь-ледь не впала жертвою – і добре, що я вчасно стримався” (1943).
Зрештою, Любченко не витримує “посту”, але його “жертвою” стає все ж не Марія, а якась 23-річна курортниця: “У неї дуже пружне тіло, гарні форми, груди маленькі й тугі, а шкіра, як оксамит. Вона дуже гнучка, рухлива(…) Пручалась, захищалась мовчки, поки я не торкнувся “ним”. Тоді глибоко зітхнула, враз перестала битись й легко віддалася…”
Однак з курортницею зв’язок був випадковий і короткий, йому подобаються жінки, близькі по духу. Отже, незабаром він зійшовся зі студенткою Галиною, учасницею українського підпілля у Львові. Їхнє зближення випадало якраз на день, коли Любченко отримав звістку про смерть Рути… “Я почав пристрасно цілувати Галю(…). Її легко можна було взяти, але я цього не зробив з пошани до Рути. Коли я помирав у Києві, Рута прислала листа, запевняючи, що я буду жити – тепер сама так несподівано померла і десь там уже гниє. Я стискав Галю, голосно сміявся до сонця і цілував, цілував… Увечері прийшла газета з повідомленням про смерть. Так. Не забуду тебе ніколи, моя синьоока!”
Важко збагнути, що діялося в душі і серці письменника львівського періоду життя. Йому подобалася пристрасна революціонерка Галя, але й сестра відомого літератора Тарнавського Мирослава теж була закохана в нього, і він не проти був зійтися з нею ближче. Розриваючи серце поміж цими двома жінками “по духу”, Любченко все ж не відмовлявся від романтичних пригод з просто жінками, які не можуть встояти перед його чоловічою вродою, не стає на заваді і їхнє заміжжя: “Вона (Ольга) прийшла вранці(…) після вчорашньої теплої розмови і щедрої ласки, після того, як вона сказала, що не сподівалася від такого назовні суворого, різкуватого, занадто мужнього Любченка зазнати стільки ніжності й ласкавості, після того, як спитала, чи знаєте ви, як сильно одним лише поглядом чи рухом впливаєте на жінок(…) – після цього всього вона однак рішуче просила не брати її, посилаючись на свій родинний стан, і не піддалась. А я її дуже хотів! Саме такої жінки мені треба(…) Я переміг себе, пожалів її – дуже вже просилась. І вона пішла, але вранці сьогодні сама повернулась, уже переможена, і віддалась.”
Читаючи щирі сповіді про його амурні захоплення, складається враження, що Любченко був не в силі пропустити жодної більш-менш вродливої пані, яка потрапляє йому на шляху. Так, рятуючись втечею на Захід від наступаючої більшовицької армії, 1944 року він опинився у Словаччині. Притулок там у своєму помешканні йому надала якась Грабовенська. Лише погляди їхні зустрілися, як Аркадій уже був у полоні нового почуття: “Лист від Марусі Гакової зі Станіславова і її фото. Знаю, жде зустрічі зі мною, як свята(…) Від О. так само лист(…) Ах, Ундіни, Ізольди… кожна з вас має щось відмінного, але занадто багато спільного. Проте всі ви – ніщо, порівнюючи з п. Грабовенською, моєю царицею…”
На Захід посувався Любченко, і шлях його був повен небезпек воєнного часу (в Авст-рійських Альпах ледве не загинув, потрапивши під бомбардування американських літаків), але від романтичних пригод і в таких складних умовах не відмовляв собі: у поїзді, де їхав разом зі свитою єпископа Мстислава, сходиться з дружиною одного зі священиків. “Коли б не дощ, я знову повів би її до парку, в кущі(…) Воджу її під руку, цілуючи при першій-ліпшій нагоді, поводячись геть незалежно й трохи аж нахабно(…) Аж гульк, назустріч її чоловік. Він випадково теж викрався з вагона(…) Н-я аж зблідла, та хутко себе опанувала. Отець Іван побіг далі своєю дорогою, бо мав пильну справу, ми рушили своєю і довго щиро реготали – ми почувалися веселими каверзними підлітками, і це було справжньою відрадою серед моєї клопіткої, суворої, тяжкої буденщини”.
Останньою в житті Аркадія Любченка жінкою була якась Зіна. У “Щоденнику” немає записів про інтимні стосунки з нею, вона виступає лише в ролі домогосподарки та виховательки його сина. Наприкінці зими сорок п’ятого загострилася його хвороба, і недужому Любченку, очевидно, було вже не до амурних справ. Він потрапив до приватної клініки у місті Бад-Кісінген, але операція не допомогла, і 25 лютого, на сорок шостому році життя, письменника не стало…
Воістину пророчими і знаменними стали слова його, записані незадовго перед смертю: “Химерно! Ти, Аркадію, пережив стільки лиха й загроз, перейшов уже такий страдницький, справді хресний шлях, добувся ген-ген куди, сподіваючись порятунку, і невже отут, на чужині, десь під Берліном, доведеться загинути? Не віриться. Для чого ж мене доля берегла досі? Краще було б загинути одразу. Але… знаю, знаю. Є приреченість, є в мене мій Дажбог – і тут нічогісінько не вдієш, крім одного: бути мужнім, енергійним і не губитися, хоч би що”.
Микола Шмигін
| Comments: |
