В Україні вперше виставили в музеї дембельські альбоми
У Петра Шелепала – три дембельські альбоми
З нагоди 23 лютого – Дня захисника Вітчизни – у Нетішинському краєзнавчому музеї відкрили незвичну експозицію – зібрали дембельські альбоми кількох поколінь солдатів різних військ: сухопутних, морфлоту, повітряних сил. Виставка налічує майже двадцять експонатів.
Кілька років служби для солдата – це була ціла епоха. Від моменту, коли зачитують наказ про призов, до останніх хвилин на плацу. Заповітне слово “дембель”, сто днів – й дорога додому. І кожен солдат, готуючись до звільнення, впорядковував найдорожчу для себе річ – альбом. Вклеювали у нього і фотографії однополчан, і знімки коханих дівчат. У дембельському альбомі намагалися зібрати усі найголовніші моменти служби. Зафіксована тут і самоволка, і солдатські весілля, і позування біля засекреченої техніки, й еротичні знімки... Хлопці умудрялися робити цікаві підпільні кадри. Щоб гарно все оздобити, трудилися кілька місяців. Нерідко альбоми перетворювали на мистецькі шедеври, старанно вимальовуючи кожну сторіночку.
У Петра Шелепала, вчителя іноземних мов Нетішинської загальноосвітньої школи №4, їх є три. Каже, трохи малював сам, а ще допомагав “художник”, який був у підпорядкуванні старшини. Через це хлопець іноді не ходив на ранішні спортивні прогулянки.
– Колись як було: не служив в армії – дівчата не любили, такі хлопці навіть соромилися на танці йти, – пригадує Петро Шелепало. – Я два роки віддав службі на Далекому Сході в Приморському краї, поблизу Владивостока. Вони залишаться в моїй пам’яті назавжди. Хоча всяке траплялося – і приємні моменти, і трагедії. У моєму підпорядкуванні, як старшини роти, було 80 солдатів 11 національностей – українці, росіяни, узбеки, грузини, татари, азербайджанці, молдавани, вірмени, осетини, казахи, таджики. І зі всіма треба було знайти спільну мову, бути поміркованим, виваженим.
У дембельському альбомі Петра Івановича збереглося фото молодого солдата (“духа”), який загинув, прослуживши всього півроку.
– Був лютий, ми проводили навчання молодих шоферів, – пригадує Петро Шелепало. – Слизько, дорога – насип висотою 1,5 метра – між лісом і полем. Інструктор заснув... А шофер не втримав кермо й злетів униз. ЗіЛ врізався у дерева, бак відразу рвонув так, що все навколо розлетілося на метрів шість. Інструктор загинув миттєво, а шофер згорів живцем на наших очах, бо не зміг (мабуть, з переляку) вибратися з кабіни. Коли мали ці обвуглені тіла виносити з машини, ніхто із солдатів не хотів допомогти. Там не було ні ніг, ні рук... Страшніших похоронів я не бачив – у сім’ях було по одному сину.
– Що для Вас дембельський альбом?
– Важко так одразу відповісти. Це щось дуже душевне. Я з армії звільнявся 2 жовтня 1979 року. Тепер часто переглядаю старі фотографії – і, як сьогодні, бачу бойових побратимів. Досі підтримую зв’язки з другом Юрієм Борисовичем Великоіваненком, який нині живе у Бориспільському районі Київської області. Листуємося. В альбомі – усе моє армійське життя.
Наталія КРАВЧУК,
Хмельницька область
| Comments: |
