Бабуся знову стала… мамою,
Подружжя Сироватків з онуками
«Так і не скуштувала того останнього шматка торта…»
Надія Михайлівна та Петро Стахович Сироватки хоч і на пенсії, але ще працюють. Бо опікуються своїми двома неповнолітніми онуками. Із самого їхнього народження дідусь і бабуся завжди були поруч. А вісім літ тому жінка ще й замінила їм маму, яка пішла з життя передчасно. Валентині було тільки 27 років, коли трагічно загинула. Працювала у місцевій школі вчителькою.
– Вона у нас змалку розумниця була, відмінниця, і шила, і в’язала добре. Ніколи не сиділа, склавши руки, друзів організовувала то в ліс, то на річку відпочивати. Як стала вчителькою, до нас завжди багато її колег приходило, – розповідає Надія Сироватка. – А в той трагічний день був якраз останній дзвінок. Я з малесеньким онуком також пішла до школи. Глянула, а моя Валя дивиться десь в небо. У мене тоді ще серце йокнуло. Коли вона прийшла додому, кажу доньці, що ми її з Михайликом бачили, а вона відповідає: “Я також вас бачила…” А дивилася ж вона зовсім не у наш бік… Після цього ми пішли з донькою на город. Я огірки полю, вона – цибулю. І так гарно вона вибирає зілля, виносить його з поля, каже, щоб чистенько скрізь було. Потім разом додому повернулися. Валя пішла в сарай нарізати свиням зілля. І так довго її не було… Я туди – а її вже немає… Десь вона там зачепила оголений провід, а була боса… Ніколи боса не ходила, а тоді якраз чомусь босоніж в сарай пішла – і таке горе сталося…
– Валя була хорошою подругою. Я й зараз пам’ятаю той останній дзвінок, – каже Наталія Вікторівна Хом’як, подруга Валі. – Я тоді несла великий гарний торт, а вона мене зустріла в коридорі і каже: “Так хочу хоч шматочок…” Ми пожартували і домовилися увечері всі разом з друзями зустрітися за чашкою чаю і того торта скуштувати. Приходжу під вечір додому, а моя мама каже: “Ти від Валі? Ото біда сталася… Валі вже нема.” У мене все похололо. Так вона той шматок і не з’їла. Й до цих пір шкодую.
– А я відчувала, що буде біда, – продовжує Надія Михайлівна. – Бо прийшла Валя тоді на город і ще мені каже: “А до нас сьогодні маленьке совеня залетіло. Таке гарненьке, з голубими очима. Я віддала його одній тітці…” А мені звістка про сову завжди щось недобре віщує. Але думаю, це ж мале совеня… За кілька годин Валі не стало. Так само колись сову зранку побачила, а після обіду повідомили, що моя мама померла. От і не вір прикметам. Тому я цих птахів дуже боюся.
До хлопчика приходив ангел-охоронець?
Маму Михайлик не пам’ятає, Катруся – тільки дещо:
– Вона мені часто стоїть перед очима, – згадує дівчинка, – коли мене в садочок водила. Коли я не встигала за нею “топати”, вона казала: роби ширші кроки, і будеш швидше йти…
Сьогодні діти називають бабусю тільки мамою. Дівчинка зізналася, що до неї так зверталася, ще коли живою була Валя, мовляв, ти ж мене з пелюшок вигодувала (бо мама вчилася в педінституті), то значить, і ти моя мама…
– Михайликові було тільки два роки, коли ми поховали Валю. Ще не виповнилося й сорока днів, як він мене назвав мамою. Якось зранку заходжу до нього в кімнату, а Михайлик вже прокинувся і простягає до мене рученята, усміхається і так тихо каже: “Мама”. Я про це розповіла чоловікові, а він сказав, що треба зачекати, як він далі буде себе поводити. І того ж дня, коли я повернулася з роботи, знову мене мамою назвав, – розповідає жінка. – Я пішла до священика і розповіла про це. Він спитав, коли саме внук це слово промовив – зранку чи ввечері, чи зійшло вже сонце? Кажу: “Зранку”. Священик сказав, що це Михайлику або явилася мама, або ангел-охоронець, і звеліли мене так називати. Отак я стала мамою, а дідусь лишився дідусем, бо у дітей є тато. Правда, він до нас рідко приїжджає, не бачили вже сім місяців…
– Хоч маю ще двох синів, але донька є донька. Як вона бігала біля мене, коли я, бувало, захворію, – зі сльозами на очах каже Надія Михайлівна. – Тепер я в усьому надіюсь на Катрусю, вона – копія мами.
Хоч як бабуся не старається замінити дітям маму, однак часто внучка каже: “До інших дівчат батьки у школу приходять, а до мене – ні… Як би було добре, якби мама жила…”
Катруся не по роках розсудлива. Хоч їй і п’ятнадцять, але вона вже вирішила, що обов’язково здобуде вищу освіту.
– А за татом сумуєте?
– Ми його бачимо рідко, вже півроку не приїжджав, – каже дівчинка. – А от із сестричкою (тато до одруження з мамою вже мав сім’ю), відколи якось познайомилися у Ковелі, дружимо.
Бабуся з усіх сил старається, щоб діти мали все. Відкрила внукам рахунки в банку і дитячу пенсію по втраті годувальника переказує туди, щоб вони в майбутньому мали якусь копійку. Сироватки купили неподалік від їхньої хати помешкання колишнього гуртожитку, де відремонтували кімнати, добудували кухню, коридор і провели газ (комусь з внуків квартира згодиться).
Та найголовніше, що друга мама Михайлика і Катрусі вчить їх доброті, щоб вони не забували дорогу до храму. Опіку над дітьми взяв ще й колишній священик Свято-Георгіївського храму, котрий нині мешкає в Канаді.
– Я хочу компенсувати онукам втрату. Але чи можуть вони забути матір, а я – дочку, – промовляє Надія Михайлівна, показуючи нам піаніно, на якому дівчинка вчиться грати. Поряд – домашній куточок пам’яті. Про маму…
Марія ДУБУК,
Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
| Comments: |
