«Тарифна політика об’єктивна, але ціни несправедливі»,
Коли мова заходить про наше житлово-комунальне господарство, то воно нагадує кам’яний вік. І за формою, і за змістом. Під’їзди обписані й пошарпані, як колишні печери. Біля будинків, як правило, розбиті тротуари, «діряві» двори, купи сміття. Люди платять нібито за комунальні послуги, які повинні надаватися якісно, а живуть у напівхолодних оселях, у багатьох містах ще й без гарячої, а то й холодної води. Чимало будинків, наче острови на озерах – їхні підвали заповнені водою, що витікає з каналізаційних магістралей. Хоча на комунальні послуги витрачаються немалі гроші з наших гаманців...
За український газ «деруть» з нас, як за рідну маму
І ось нарешті заговорили про реформування цієї надзвичайно важливої галузі. Але, незважаючи на те, що, окрім балачок, не бачимо жодних реальних змін, вартість комунальних послуг восени стала такою, що мешканці багатьох міст боялися взяти у руки платіжку. Державні чиновники найвищих рангів пояснили ріст цін тим, що, мовляв, подорожчав газ. Проте усі знають, що газ населенню продається наш, український. І ці захмарні ціни – не що інше, як звичайнісіньке викачування людських грошей. Тим паче, цього року без будь-яких попереджень взяли й оголосили: хто використав за минулий рік стільки-то газу – платить одну ціну, більше – іншу, ще більше – платить, перепрошую, як за рідну маму. А наші ж дисципліновані платники люблять невикористані «куби» просто заокруглити, заплативши наперед. І тепер багато з них мало не посипають собі голову попелом, вистоюючи перед дверима владних кабінетів та різних інстанцій, щоб виправити критичну ситуацію.
Біда у тому, що які б ціни нам не виставили, ми на кухні побурчимо, використавши відповідну «народну» термінологію, – і все. Абсолютно не знаємо й не намагаємось дізнатися (усі гуртом!), чому саме треба платити стільки-то за воду, газ чи світло. І звідки беруться ці «тарифи», які просто разюче відрізняються «по лічильнику» і «без лічильника» – той, хто не має лічильника, платить і за себе, і «за того парня».
На нещодавньому засіданні прес-клубу у Луцьку, де йшлося саме про реформування ЖКГ, міський голова Богдан Шиба назвав тарифну політику, принаймні у Луцьку, об’єктивною, але водночас погодився, що ціни на комунальні послуги – несправедливі. Як це розуміти? Проблема у тому, що законодавство у житлово-комунальній сфері не врегульоване, тут користуються відповідними постановами, які суперечать одна одній. І виходить, що, за постановою, в однокімнатній квартирі без лічильника платять за ціною, яку придумали «розумні дяді», а в аналогічній з лічильником, – чи не у три рази дешевше. Здавалося б, встановлення тарифів мало б базуватися на реальних показниках. Ні – тупа постанова вартніша, ніж показник лічильника. А як наслідок – рівень проплат значно знижується. Тим часом собівартість послуг зростає, бо основні фонди давно зношені, технології – застарілі. Зачароване коло...
Коли нарешті будемо платити за якість?
Нам розповідають, що суть реформування полягає у роздержавленні, яке має базуватися на тому, щоб привести житло й усі тепло-, водо-, каналізаційні мережі до відповідних норм, а тоді передавати його у власність утримувачам. Відомо, що у нас питомі витрати енергоресурсів у 2-2,5 раза вищі, ніж у країнах Європи. Переважна частина житла в Україні (70 відсотків) збудована до 1970 року, і за експертними оцінками на капремонт потрібно щороку направляти понад 2 мільярди гривень. Але при цьому фактичні витрати на капремонт не перевищують 16-20 відсотків від потреби, модернізацію та заміну ліфтів – 7-10 відсотків від потреби, а коефіцієнт корисної дії значної кількості котлів нижчий 82 відсотків.
Розрахунки, проведені минулого року на підставі нормативної собівартості житлово-комунальних послуг, показали, що забезпечення належної експлуатації об’єктів житлово-комунального господарства потребує щороку не менше 18,4 мільярда гривень. Загальна потреба капіталовкладень для технічного переоснащення основних фондів ЖКГ становить 270-300 мільярдів гривень (у 2005 році виділено 1,8 мільярда). З такими темпами чекати реальних реформ доведеться ще довго. Місцеві бюджети з таким завданням теж не справляться. Отож, латати дірки з гаслом «реформуваня ЖКГ», очевидно, будуть за рахунок наших кишень. Біда в тому, що у житлово-комунальному господарстві відсутні реальні економічні відносини, немає конкурентного середовища. І, вочевидь, спостерігається державне й відверте політичне втручання у процеси ціноутворення. Ціни на електроносії зростають безсистемно і непрозоро, а отже, й на житлово-комунальні послуги (тільки значно пізніше), що призводить до заборгованості комунальних підприємств перед енергетиками. Несвоєчасні, непрогнозовані постанови урядовців теж вилазять боком місцевим бюджетам. Нещодавно завели мову ще й про введення однакових тарифів на всій території України. То вже повний абсурд! Отже, наразі говорити про зміни у цій галузі, аби ми могли купувати собі якісні послуги за економічно обгрунтованими цінами, ще досить рано. Бо, як відомо, у цьогорічному держбюджеті на реконструкцію житлово-комунального господарства виділено трішки більше 3 мільярдів гривень. Це крапля в морі у порівнянні з тим, що потребує ця галузь.
Часто можна почути, що на Заході платять за комунпослуги значно більше, ніж ми. Там платять дійсно за послуги, а не «пункти, перераховані на папері», до того ж, якісні (22 відсотки від доходу, як платять у нас за житлово-комунальні послуги у низькооплачуваних регіонах, це, здається, забагато). При тому слід врахувати, що європейці отримують достойну платню за свою працю.
А от щодо культури співжиття й ставлення жильців як до помешкань, так і до прибудинкових територій, реформування уже варто давно розпочати, впроваджуючи при цьому жорсткіші вимоги до норм та правил поведінки. Тоді хоча б сміття попід вікнами будинків не валялося б...
Ольга ЖАРЧИНСЬКА
| Comments: |
