На постерунку в Грубешові тиждень висів польський прапор, тиждень – український

Восени 1944 року комуністичний режим підписав угоду із Польщею про взаємний обмін населенням у прикордонних районах, за яким переселення українців з їхніх етнічних територій мало носити виключно добровільний характер. Проте це примусове переселення переросло у депортацію із застосуванням військових сил. Польські адміністративні органи позбавляли українців права на землю, ліквідовували школи, культурно-освітні заклади, церкви. За даними польських джерел, з жовтня 1944-го до 1946 року було депортовано 482 тисячі українських жителів. Про ці “добровільні” переселення ділиться своїми враженнями наш читач, колишній холмщак.

– Пам’ятаю, 1 вересня 1939 року, ще у Польщі (мені тоді йшов восьмий рік), ми з батьком їхали у сусіднє село Космів до млина. Майже на “бриючому” польоті польські “літаки-кукурузники” пролітали над нами. Батько мені пояснив, що то вищі польські чини втікають до Румунії.
За кілька тижнів польської армії фактично не було. Окремі військові частини із сім’ями тягнулися до самого Бугу й далі, шукаючи порятунку в совєтів. Але коли хтось у польському війську заявив: “Нє хцеми вашей червоной шмати”, совєти погнали їх назад до Бугу – німцям у руки.
Майже обеззброєна, змучена військова частина з обозом тягнулася нашим трактом Крилів-Грубешів. Навпроти нашого села Сліпче кілька сміливих хлопців зупинили його, забрали зброю, арештували командування і всіх жовнірів замкнули у сільській стодолі, а жінок відпустили. Вони пішли до Грубешова і заявили там про це польській владі. Наступного дня у село вдерлася озброєна польська банда визволяти своїх жовнірів. Вони хотіли спалити усе село.
У селі Сліпче проживали пані Ясіньська і пан Басяк, які керували форналями. Батько, як солтис, звернувся до них за порятунком. Пані Ясінська заступилася за односельчан, пояснивши, що то декілька хлопців напали на військо. Таким чином вдалося тоді врятуватися.
Село наше було розташоване на річці Буг, за кілометр від якої в новозбудованій школі розмістилися німецькі прикордонники.
Так само, а то ще й краще пам’ятаю 1943-44 роки, коли польські банди нападали на українські села, зокрема Сагрині, Модрині, й на села Білгорайського повіту – палили їх вщент, а людей вбивали. Здалеку було видно червоно-димну суцільну заграву на небі. Люди, напівголі, перелякані, змучені, втікали від страшного лиха аж до Бугу, намагаючись перебратися за річку. Переповнені човни-крипи переверталися посеред неї, і багато втікачів, що не вміли плавати, топилися.
У ці страшні ночі наші люди втікали до німецьких прикордонників, щоб врятуватися від поляків. Мої батьки, попоравши худобу, забирали мене і малолітню сестру й теж на ніч втікали до німців. Коли вогонь наближався до околиць нашого села, німці давали сигнал червоною ракетою, щоб далі поляки не палили українських хат. Німецька влада тоді щотижня міняла місцеву владу: тиждень – польська, тиждень – українська. На постерунку весь час мінявся прапор – то висів з орлом, то вже з тризубом. І так само тиждень поляки били українців, а тиждень українці – поляків.
Пам’ятаю панахиду в соборі Успіння Пресвятої Богородиці у Грубешові. Тоді відправляли десь над двадцятьма забитими українцями. У покійників були понівечені обличчя.
Одного разу батько з матір’ю поверталися возом з Грубешова, назустріч їм – жиди, з ними ще й озброєний карабіном поляк. Батько їхав по краю дороги так, щоб не звалитися у рів. Поляк скомандував жидам їхати впритул, зіскочивши з воза і крикнувши батькові: “Ти чого, псякрев, не даєш нам дороги?”
Якось селами ходили польські агенти й запитували українців, хто хоче взяти землю. Потім тих, хто записався, викликали у Грубешів на постерунок і страшно били гарапами. Це за те, що вони хотіли землі. Побили тоді й мого батька, бо був солтисом. До нас вечорами приходили, випитуючи його позицію: збирається він покидати цю прадідівську землю і йти до совєтів чи ні? Хто не збирався, тому вночі били шибки у вікнах.
У лютому-березні 1945 року батька направили своїм возом вивозити сім’ї із села Теребінь на рампу станції Замость. Туди звозили сім’ї з грудними дітьми, і вони на морозі під небом чекали товарні вагони, якими їх перевозили до совєтів. Під час руху такого обозу возів і саней на них нападала банда, розграбовувала майно. Їздових же тяжко збивали чи навіть вбивали.
Вибираючись весною 1945 року зі свого господарства на совєтський бік, батько возив майно возом через Устилуг в село Острівок Володимир-Волинського району. Одного разу, коли повертався у Сліпче, дорогою до нього вискочив поляк-бандит, наставивши револьвера в обличчя. Він забрав у батька коня з возом. Чотири кілометри тато йшов додому пішки. Дякувати Богу, що врятувався від смерті. Щоб остаточно вибратись з рідної оселі, батько змушений був звертатися по допомогу до совєтської комендатури з евакуації в село Черничин, звідки йому надали озброєного водія. 20 травня 1945 року ми назавжди покинули свою рідну хату і Батьківщину. Примусово.
Як евакуйованому з Польщі законодавством України мені надано статус ветерана війни з 15 січня 1998 року. Ми, українці, вигнані з Польщі, домагаємося, аби Верховна Рада надала нам статус депортованих.
Володимир ПОЛІХ,
м. Луцьк

  •  
Comments:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>