Двічі кругла сирота
Рятівниця Наталки ШЕВЧУК бабця Ніна
Біда сама не ходить
– Те, що випало на долю героїні із відомого фільму “Сирота казанська”, – казочка, порівняно з тим, що довелося пережити Наталі Шевчук, – цю думку почув у гурті підгайчан, коли поцікавився історією, яка стала у селі справжньою “притчею во язицех”.
Наталя, котра зараз навчається у 8-му класі Підгаєцької школи, втратила своїх рідних батьків ще до того, як вони пішли із життя. А все через їхню, м’яко кажучи, легковажність – замість того, щоб присвятити себе дитині (здоровій і водночас кмітливій, адже до п’яти років дівчинка завчила напам’ять поетичні шедеври, якими не кожна доросла людина похвалиться), батьки пристрастилися до алкоголю. Більше того, мама потрапила під вплив наркотиків. І зрештою не витримала “дози” – померла, зовсім не набагато переживши чоловіка.
Як не прикро, але практично протягом одного тижня Наталя втратила не одну, а двох мам – рідну та названу. Хоча остання, як зізнається дівчина, була встократ ріднішою їй. Мова йде про Галину Шевчук з Підгайців. У це село Галину Панасівну доля закинула цілком випадково. Приїхала вона сюди за направленням на роботу. Поселилася майбутній головний економіст ПСП “Правда” на квартирі в Антона та Ніни Шевчуків. Їхній син Микола тоді саме служив у війську. Прийшов додому, вподобав квартирантку – ось так і побралися молодята. Не було щастя лише в тому, що Бог не послав їм діточок. Вирішило сімейство поїхати до дитячого будинку.
– Микола з Галиною декілька разів їздили до Рівного, аби пригледіти у дитбудинку дитинча, – розповідає бабця Ніна Терентіївна. – Я щоразу виглядала їх, що приїдуть не самі. І ось вони таки привезли миловидну дівчинку. Дивлюсь: веде невістка дитя за руку, а воно, угледівши мене, давай чимшвидше допитуватися: “Мамо, мамо, а, правда, це моя бабця?” “Правда, доню”, – казала Галя. І з того часу Наталя стала для нас навіть чимось більшим, ніж рідною кровинкою.
– Коли оформили усі документи щодо усиновлення і мене стали “збирати” в дорогу, – пригадує Наталя Шевчук, – одна із виховательок інтернату, як зараз пам’ятаю, обняла мене за плечі і прошепотіла на вухо: “Не переживай, Наталю, там тобі гірше не буде”. Справді, Шевчуки прикипіли до мене всією душею. І на цю батьківську любов я старалася завше відповідати взаємністю.
Наталя прожила у Підгайцях вісім років. І, здавалося, спільному сімейному щастю не буде меж, але, як не прикро, сталося непоправне. Несподівано захворіла Наталчина мама. Хвороба виявилася невиліковною, і, як не приховували лікарі, Галина Панасівна про це дізналась. Невдовзі довідалася й Наталя. Якось увечері між матір’ю та дочкою про це зайшла розмова. І під час балачки забракло слів – їх заміняли гіркі сльози… А потім на плечі юної підгайчанки звалилася така ноша, яку не кожен дорослий може витримати. Не встигли відправити “дев’ятини” за Галиною, як у дім Шевчуків приходить чергова звістка – померла ще одна Наталчина мама, та, яка її народила…
– Вірите, відчуття тоді було таке, ніби я найнещасніша людина у світі, – Наталя під час нашої розмови раз по раз витирала сльозину, – бо втратити одразу двох матерів – хіба подібне трапляється?! Так, я не могла простити рідній матері того, що вона відреклася від мене. Але попри ненависть мені все частіше хотілося її розшукати, настановити на путь істинний… На жаль, не встигла… А зовсім недавно помер тато. Чесно кажучи, ми ніби відчували щось неладне, бо батько після смерті моєї мами Галі неабияк надломився духом… Ось так і стала я двічі круглою сиротою.
«В інтернат внучку не віддам», – каже нерідна бабця
А потім по селу поповзла чутка: Наталю радять “виписати” з Підгайців і знову відправити в інтернат. Причини називалися різні, у тому числі й та, що дівчина тепер для Шевчуків чужа-чужаниця.
– Чи правда це? – запитую Ніну Терентіївну, а у відповідь чую справжній крик душі:
– Знаєте, я ніби опинилася на межі: і близьку родину образити негоже, бо вона має повне право на спадок (хазяйство у нас велике, все життя на нього старалися); і Наталю вигнати з хати совість не дозволяє. Вона ж хоч не з Шевчуків, але така близька до серця… І без родини я – билинка у полі. Але хіба материнське серце, котре дало тепло двом рідним дітям, на старості літ настільки захололо, щоби розпрощатися із круглою сиротиною?! Звиняйте, рідні та близькі, однак такого я собі дозволити не могла…
Коли батьки Наталі Шевчук померли, виникла ще одна проблема – хто стане опікуном дитини?
– Бабця Ніна на такий статус права не має, бо уже в похилому віці, – каже її внучка, – за нею самою треба доглядати, хоч, слава Богу, вона за день безліч роботи переробить. Із родини бажаючих не знайшлося. А ось тьотя Валя, мама мого друга, погодилася. Спасибі їй!
А ще Наталя безмежно вдячна усім, хто подає руку допомоги, аби перебороти життєві труднощі. І однокласникам, і друзям, і вчителям, і особливо директору школи Галині Килюшик та голові ПСП “Правда” Володимиру Мельничуку…
Світ не без добрих людей. Цю фразу під час нашої зустрічі неодноразово повторювала дівчина, яка за своїх півтора десятка літ зазнала чимало біди. Заодно восьмикласниця часто-густо поринала у спомини, показувала фото, де вони разом з татом та мамою, витирала при цьому сльозину, яка знову ж таки накочувалася на скроню. Ділилася Наталя і своїми задумами на день завтрашній. Мовляв, хоче свою майбутню професію пов’язати з біологією – улюбленим предметом, або ж із комп’ютером, про якого, правда, поки що лише мріє… А найбільша Наталчина мрія – щоби діти ніколи не втрачали своїх батьків і довкола них панувало лише добро, бо у цьому найбільше людське щастя. Що ж, нехай ці обпечені долею слова будуть життєвим дороговказом для усіх. І, звичайно ж, для самої Наталі.
Сергій НОВАК,
Рівненська область
| Comments: |
