Волинську м’ясну породу худоби виводили… 20 літ

Над виведенням волинської м’ясної породи великої рогатої худоби працювало 20 авторів та співавторів довгих двадцять літ. Зате яку худобу створили! Красені! Бички, яких побачили на фермі, жирненькі, аж виблискують своїми червоними боками. Тварини спокійні, легко підходять до людини. Один з “авторів” цієї худоби – волинянин, селянин з діда-прадіда, – Володимир Юхимович Потапчук. За свою роботу отримав звання заслуженого працівника сільського господарства України.

Натуральні корми – найкраще

Перший колгосп імені Андреєва створено у селі Велицьк Ковельського району на Волині у 1948 році. Згодом, коли до Велицька увійшли ще й землі села Кухарі, його перейменували на імені Кірова. У 1998 році колгосп реформовано у колективне сільгосппідприємство, через рік воно стало сільськогосподарським товариством з обмеженою відповідальністю “Зоря” і тепер має кількох засновників. Основний напрямок діяльності – вирощування племінної волинської м’ясної породи ВРХ. У господарстві утримується 2500 голів, з них 900 – м’ясних корів. Господарство орендує понад 700 земельних паїв і обробляє 2200 гектарів орної землі, 1800 орендує у сусідніх сільських радах. Зернові культури висівають в основному для кормовиробництва. Щороку їх врожайність становить до 30 центнерів (цього року була меншою, оскільки на заході України під час жнив дуже дощило).
– І надалі ми плануємо розширювати площі, орендувати землю для пасовищ в інших сільських радах, – каже керівник товариства Володимир Юхимович Потапчук.
Зразу ж після закінчення у 1971 році Львівського зооветеринарного інституту він повернувся у своє рідне село Велицьк головним зоотехніком в колгосп імені Кірова. А вже у 1974 році разом з Тимофієм Степановичем Янко з Волинського інституту агропромислового виробництва та іншими науковцями почали працювати над виведенням нової м’ясної породи. У 1994 році порода апробована, тобто офіційно затверджена.
Волинська м’ясна худоба пристосована до утримання в кліматичних умовах саме західного Полісся. Власне, для цього її і вивели. Чому? Бо породи крупнішого типу, скажімо, українська м’ясна чи поліська, більш придатні для розведення на сході й у центрі України. Волинська м’ясна порода створена методом складного схрещування місцевої чорно-рябої породи, яка була на той час на Волині, з плідниками лімузинської, абердин-ангуської і герефордської. Навіть у схемі частково була червоно-подільська. Тобто у виведенні породи було задіяно п’ять інших.
– У чому ж переваги волинської м’ясної? – запитую керівника господарства.
– Це червона безрога порода, невибаглива до кормів. Добре відгодовується на літніх випасах, які ми орендуємо за 30 кілометрів від ферми, – розпо-відає Володимир Юхимович. – Навесні відганяємо худобу і повертаємо на ферму аж у листопаді, перед морозами. Вона випасається не на сіяних пасовищах, а на природних випасах. За рахунок цього у нас м’ясне скотарство ефективне, тому що за цей період ми практично не маємо жодних затрат. Тож у нас м’ясо рентабельне.
Керівник з чималим досвідом не надто зважає на сучасні технології, а дотримується класичних умов безприв’язного утримування.
– Це в першу чергу добре для м’ясного скотарства, – переконаний фахівець. – Тварин взимку утримуємо в приміщеннях на глибокій підстилці, а влітку випасаємо тільки у природних умовах. Годуємо корів у холодну пору силосом і сіном, бугаям додаємо концентрати, куди входять зерносуміші. Ми преміксів не використовуємо. Я взагалі прихильник якісних натуральних кормів.
– А як же прирости?
– Вони у господарстві становлять 800 грамів (хоча для м’ясної худоби бажано 1200). Однак для худоби, яка відгодовується тільки на натуральних кормах, це дуже хороший показник.
Одне тільки непокоїть керівника: чому якісне м’ясо, яке продає підприємство, скуповують за такими ж цінами, як і вирощене на різних добавках і стимуляторах росту?
– І коли ми вже будемо писати на ковбасах, з якої продукції вона зроблена? Щоб людина могла вибрати: ота ковбаса дешева, бо м’ясо наполовину штучне, а ота – дорога, бо тварина росла в природних умовах, – каже господар. – Адже змішувати якісне і неякісне – гріх.
Середня здавальна вага однієї голови молодняка на велицькому підприємстві сьогодні становить понад 500 кілограмів, повновікових плідників – 950-1050, корів – 500-550 кілограмів. Саме завдяки цій худобі фінансове становище товариства стабільніше. Хоча, як каже керівник, вони відчувають і підтримку держави, котра стимулює розвиток м’ясного скотарства.
– Наше завдання  – продавати молодняк для розведення іншим господарствам. Волинську м’ясну породу розводять вже у восьми областях України: у Львівській, Волинській, Київській, Вінницькій, Тернопільській, Рівненській, Чернівецькій. Є одне господарство навіть у Харківській області. На сьогодні СТзОВ “Зоря” виконує роль племінного заводу і вважається найбільшим в нашій державі, – констатує керівник.

Школа, церква – за гроші господарства

Середній вік працюючого у велицькому товаристві – 35 років. Кадрами підприємство забезпечене, молоді люди із села вчаться у вузах і приходять працювати в колектив.
Дбають у господарстві і про людей. Спе-ціально для обробітку приватних ділянок пенсіонерів у сільгосппідприємстві утримують 80 коней. Постійно надають комбайни для збору врожаю з власних наділів. За рахунок господарства збудовані середня школа у Велицьку на 250 учнів та початкова у селі Кухарі – на 50. А храм спроектував сам керівник товариства, виділивши на його спорудження й кошти. За це блаженнійший Володимир, митрополит Київський і всієї України, нагородив Володимира Потапчука орденом Святого Володимира. А люди доручили Володимиру Юхимовичу та його дружині першими у храмі… повінчатися.
– То ви людей слухаєте?
– Так, як і вони мене. Я люблю, щоб була дисципліна. Без порядку вже давно не було б підприємства, як у інших селах. Нині товариство – як палочка-виручалочка: проводить ремонти у школах, полагодило центральну вулицю, закупило в будинок культури музичний центр та музінструменти, поновило обеліск загиблим воїнам під час Великої Вітчизняної війни.
Тому й не дивно, що в селі не зменшується населення. Та й на самому підприємстві значно покращилися умови праці: у зимовий період повністю механізована роздача кормів, вручну, як колись, тюки соломи вже не носять.
У планах – розширення м’ясного скотарства. Щоб довести його до трьох тисяч голів, у товаристві й надалі планують брати в оренду землі та збільшувати природні випаси. А ще, як каже керівник, з допомогою волинської науки мріє створити чорний внутріпородний тип волинської м’ясної породи. При такій працелюбності намріяне обов’язково стане дійсністю у цій поліській глибинці.
Марія ДУБУК,
Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО

 

• Нравится
•