Не забуду запаху хліба із житніх колосків…

Багато вже писано та показано по телевізору про трагедію голодомору 1932-1933 років. А з плином часу все менше й менше залишається свідків того страшного лихоліття. Тому я хочу розповісти про нашу родину, як ми пережили штучно створений сталінським режимом голод. Ще й тому прагну це зробити, бо в 2007 році виповнюється 75 років голодомору і 70 років з часу знищення українського народу широкомасштабними репресіями сталінського режиму. І в цьому ж році нам з братом виповнюється вісімдесят років нелегкого життя. Хоч ми й були маленькими і багато чого не запам’ятали, але нам розповідали наші рідні дядьки і тітки.

Від смерті врятувала золота монетка

Народилися ми з братом 17 грудня 1927 року в селі Бондарівка Коростенського району Житомирської області в день великомучениці Варвари. Тоді відбувся ХV з’їзд ВКП(б) – з’їзд колективізації сільського господарства. А нарекли нас по-християнськи – Андрієм і Пилипом, оскільки в ці дні випадало свято Андрія Первозванного і почався великий Пилипівський піст.
У 1933 році в нашій сім’ї було шестеро малолітніх дітей. Батько, аби не залишити нас сиротами, одним із перших вступив у колективне господарство, бо зрозумів, що радянська влада жорстоко розправлятиметься з одноосібниками. Голодний і босий, він виконував найтяжчі роботи в сільгоспартілі, нічого не одержуючи за це. Та ще й його, як військовозобов’язаного, примушували працювати на спорудженні об’єктів військової частини, що дислокувалася тоді в Бондарівці. Йшов він туди охоче, оскільки міг потайки взяти відходи з кухні – картопляне лушпиння та якісь голови від риби, щоб нас нагодувати. Але тривало так недовго, бо військове начальство посилило контроль.
Пригадую, як одного дня мати принесла додому в мішку полову з льону. Де дістала її – не сказала. З неї вона й пекла нам так звані пампушки, які ми охоче з’їдали. Але після такої їжі міг бути закреп, і тоді чекала страшна смерть.
У нашому селі був фельдшер, який рятував таких хворих. Тож і ходив він від хати до хати, допомагаючи людям. Я ще й зараз пам’ятаю його прізвище – Ліщук. Та невдовзі від пампушок з полови ми почали пухнути, тіло набрякало.
Від видимої смерті врятувала нас бабуся (мамина мама). Вона випросила у своєї невістки золоту монетку (п’ятак) і на обмінному пункті виміняла її на зерно. Ось так ми й вижили.
Мабуть, ніколи так не чекали люди приходу весни, як у голодомор тридцятих років, щоб наїстися щавлю або тієї ж гороб’юшки. Добре пам’ятаю, як мати спекла коржиків з перших колосків жита. Вони були зеленуваті, але їхнього запаху я ніколи не забуду. То був хліб солодкий, як свята паска.
А мололи те бідне зерно таємно на жорнах. Це такий собі горе-млин, що більше потрібно пролити поту і сліз, як того борошна змелеш. Але й тих жорен не дозволяли мати у своєму господарстві, бо ж то вважалося розкішшю.

Весною дізнавалися, хто  чийого з’їв собаку

Голодомор був в Україні і у 47-му році, але тоді була справжня посуха, і людям дозволялось їхати й шукати спасіння в інших районах. А в 32-му році селянин не мав права одержувати паспорт і був прикутий до землі, як кріпак, що мало чим відрізнявся від раба.
Пам’ятаю, в той час наш дядько Сава Іванович Полосенко, двоюрідний брат тата, жив трохи краще за нашу сім’ю, бо у нього було тільки двоє дітей. Він вирішив приховати дещо із зерна у нашій коморі. Але хтось з тих “стукачів” дізнався про цю схованку, і наступного дня прийшли оті “виконавці” й вигребли все під мітлу.
А що котів і собак поїли за зиму – то тільки весною примічали, як сніг розтанув, по забарвленню шерсті, хто з’їв сусідського собаку чи кота. Особливо багато вмирало людей весною, як діждалися зелені. З конюшини пекли коржики, а кропиву поїдали, як в наш час колорадський жук картоплиння. Помирали й тоді, як наливалося жито, з’їдавши колосок на порожній шлунок. Людина корчилася серед жита чи ячменю, давлячись тим колоском, а знаходили її тільки по неприємному запаху розкладання тіла або ж під час жнив.
Щоб якось врятувати батькам своїх дітей, вони примусово віддавали дочок чи синів до тих, у котрих був хліб і до хліба.
У 2000 році мені робили операцію. Згодом хірург запитав, чи я голодував у дитинстві, бо йому довелося роз’єднувати мої зрослі кишки.
А на Верховній Раді деякі депутати, і особливо комуністи, заявили з високої трибуни, що не було ніякого голодомору, просто був неврожайний рік чи два. То хай спитають правду у тих людей, котрі пам’ятають, як тоді вигрібали все з комори – до квасолини і зернини…
Сьогодні ж у села підвозять свіжий хліб майже до самого двору – беріте люди добрі на вибір.  Пенсії на хліб, сіль і до хліба вистачає, а як на горілку немає – то це не біда. Прикро тільки, що багато хто з людей мого покоління, забувши роки “будівництва комунізму”, коли задарма працювали в колгоспі, нарікає на незалежну Україну та її владу. Грішать…
От тільки, вважаю, хтось повинен відповісти за той злочин, за мільйони невинно убієнних, за голодне наше дитинство і юність. Нарешті справедливість восторжествувала, і Верховна Рада більшістю голосів визнала голодомор актом геноциду сталінського режиму проти українського народу.
Пилип ПОЛОСЕНКО,
уродженець Житомирщини, нині лучанин

  •  
Comments:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>