На чужині
Продовження. Початок у №№ 42-44
Розпеченим ножем виписала на руці ім’я сина
Незадовго після переїзду пішла влаштовуватися на роботу. Директор заводу Прокощенко (родом з Вінницької області, в Росії чомусь багато людей звідти) почав розмову:
– Куди б ви хотіли піти працювати, може, в їдальню...
– Де більше платять, – відповіла, не роздумуючи.
Так потрапила в “составной участок”, де за зміну перелопачувала по 17 тонн піску і доломіту (щебінь). Відрами носила польовий шпат, по 500 кг за зміну, який треба було висушити, пересіяти. Сода, яка входить до суміші для варіння скла, роз’їдала шкіру. Руки боліли так, що, здавалося, не витримаю. Приходила додому і мовчки падала на ліжко. Тупо дивилася в стелю, а по обличчю котилися сльози...
Павлусь пішов у садочок. Вихователі казали, що дуже любив слухати гармошку, а якщо бачив на вулиці чоловіка, гукав “папа”. Було шкода дітей, себе, тому плакала не раз, але треба було виживати. Більшість місцевих людей поставилися до нас дружелюбно, хоча не обійшлося без різних чуток. Навіть говорили, що я біженка з Чечні. Не дивно, що під порогом одного разу знайшла неприємного листа. Написала відповідь і повісила на дошку оголошень. Біля неї стояли майже усі жителі селища. Після цього відчула до себе повагу.
Минув якийсь час, і місцевий голова виділив із садочка дитячі ліжечка, постільну білизну. З першої зарплати купила на вікна гарний тюль. Усі дивувалися. Той рік видався напрочуд грибним, тому кожну вільну хвилину проводила в лісі. Встаючи навіть о п’ятій ранку, ще до роботи бігла до лісу разом зі старшим сином. Почала потроху обживатися. У хаті з’явилися шафа, стіл, ліжка, телевізор. Одягнула дітей. Місцеві жителі теж допомагали. Особливо здружилася із сім’єю Крилових. Баба Женя після хвороби втратила слух, але по губах усе розуміла. Що не могла зрозуміти, писала їй на папері. Ця сім’я стала для нас рідною. Тепер живу в місті, але зв’язки з ними підтримую.
Прийшла зима з лютими морозами. А працювати треба було фактично на вулиці. Мерзлі брили піску розбивали ломом і ковадлом. Видали валянки і фуфайку, у яких “топилася”, а тому не раз падала. Було і гірко, і смішно.
Павлик часто хворів. Але колектив мене підтримував. Не раз жартували: “Зачем бульдозер? Вот хохлушка пойдет, и всем проблемам конец”. Щоб прийняти душ, треба було мати неабияку сміливість. Стоїш під гарячою водою, а все тіло немов у вогні горить – така алергія була від морозу. А поки одягаєшся, волосся перетворюється на бурульки. Але людина звикає до всього. Звикла і я.
Одного разу до мене прийшла директор місцевого будинку культури Пєстова, яка мала йти на пенсію.
– Ми порадилися з головою райдержадміністрації і вирішили запропонувати вам посаду директора будинку культури.
Це було і несподівано, і приємно.
– А яка зарплата? – поцікавилася.
– 700 рублів.
Я відмовилася від цієї пропозиції, бо, “вкалуючи”, отримувала 4000 рублів.
Пройшло два роки. З України від друзів приходили листи. Читала і плакала. Душа ще більше рвалася до села – там залишився мій син. Інколи навіть їжа не лізла до рота: “Може, там моя дитина голодна, а я тут об’їдаюся”. Я завжди молилася за сина. Лише віра в Бога, доброго, справедливого, всепрощаючого, втримала мене на цьому світі.
Ще тоді, як приїхала в Красний Октябрь, розпеченим ножем виписала на руці ім’я сина і дала слово, що обов’язково його заберу.
Далі буде
Наталя ЛАБНЮК
| Comments: |
