У Теребовичах всі – вівчарі?
Не дуже далеко ті часи, коли на поліських землях бігали колгоспні отари овець. Потім чомусь “модно” стало утримувати баранців вдома. Притому в деяких селах так полюбили цих тварин, що у приватних господарствах їх було по… сорок голів. Лише у такому маленькому селі як Теребовичі, що в Ратнівському районі на Волині, ходило на лугах кілька отар.
Пенсіонери не мають де купити хліба
Якби не асфальтована дорога, що веде в сусідню Білорусь, то, мабуть, це село заросло б чагарниками. Проживає в Теребовичах всього 121 людина. Здебільшого – пенсіонери. Та й осель тут тільки 39. Розкидані вони серед лісів, ніби на хуторцях. Бачаться господарі хіба зранку, як корів на пасовище виганяють. А далі – у кожного свої турботи. Зібратися разом немає де, бо в селі жодного закладу: ні школи (діти їздять на навчання в сусіднє село), ні медпункту, ні магазину. Коли про інші соціально-культурні заклади теребовичани мовчать, то про магазин, як нам сказали, вели мову із самарівським сільським головою, бо саме до цієї сільської ради входить їхнє маленьке село.
– Що ж ми тут – бідуємо. Маю 70 літ, та ще землю обробляю, – каже Микола Іванович Карпук. – Тільки коли щось треба купити, то доводиться аж в Самари на базар у неділю їздити. Просили голову сільської ради, щоб до нас в село хліб завозили, та він нас не чує. А ще проблема за озеро виникла. Йде син ловити рибу, то щоразу по 10 гривень платить сторожам. А чужі – то й ще більше. Хіба це правильно?
– Я інвалід, був поранений ще у Велику Вітчизняну війну, бо в нашому селі проходила передова, то тепер дожився, що й хліба не куплю в селі. Щодня через Теребовичі проходить машина, яка із самарівської пекарні, проїжджаючи через наше село, розвозить хліб куди завгодно, але тільки не нам. Ми просили сільського голову, щоб пекарі робили зупинку на 10 хвилин в зазначений час у Теребовичах. Хоч би раз в тиждень, – розповідає Іван Протасович Тарасюк. – Де там. Бідні пенсіонери тільки дивляться вслід машині. А сільському голові байдуже, бо він сам живе у Самарах, і поблизу його оселі магазин, йому не треба вичікувати того хліба.
Дійсно дивує, що на звернення громадян так реагує місцева влада. Адже самарівський хліб продають аж в селі Дубечне Старовижівського району, то чому жителі Теребович його не можуть купити в своєму рідному селі? Це така велика проблема?
Розповіли жителі села, що на виборах вони також не мали своєї виборчої дільниці, а голосувати ходили в сусіднє село. Хто ходив, а хто й ні. Пенсіонерам якось вже й байдуже, бо, як сказала Анастасія Харитонівна Карпук, забери від них дорогу та світло – і буде, як на безлюдному острові, вони житимуть самі зі своїми проблемами.
Колись за вовну у заготконторі брали навіть мотоцикли й килими
Добре, що є хоч збут картоплі. Приїжджають в село машини з півдня і вже зараз закуповують бульби по 1,20 гривні за кілограм.
Користуються попитом у любителів шашликів й вівці. Правда, їх у Теребовичах беруть всього по 15 доларів за одну голову. Ціна низька. Та й вовну, овечі шкіри немає де збувати.
– Наша родина ще недавно тримала до тридцяти овець, – розповідає батько семи дітей Олександр Федорович Штик. – Треба було дітям весілля справляти, зарізав вівці – є м’ясо. А скільки я кожухів пошив. Всім дітям.
Ще й зараз у клуні господаря зберігається кожух, який він собі справив ще молодим. Згодом вичинив шкіри і пошив новий, якого ще й тепер одягає взимку, коли вирушає на базар коником. Хоч скільки кілометрів не їхав би по морозу – у ньому тепло і вітер не продуває.
Коли у Теребовичах почали займатися кушнірством (пошиття одягу із хутра) та чинбарством (вичинкою шкір), достеменно ніхто й не пам’ятає. Наприклад, Олександр Штик навчився замочувати овечі шкіри у настої дубової кори і борошні ще від свого батька, а той від діда перейняв. Хоч Олександр Федорович і не дуже сподівається на відродження забутого ремесла, але все ж десь іскорка надії жевріє. Бо чому він у сараї зберігає ножі, якими очищають шкіри від жиру, станок, у який заправляють овчину для витягування, ключ, яким шкіру вирівнюють і ще різний потрібний для роботи реманент.
Якби був збут, переконаний господар, молодь би займалася кушнірством, та й вівці знову почали б тримати.
Ще минулого, позаминулого року тут були отари, в яких налічувалось до 300 голів овець. Ходили вони й за коровами та кіньми. Цього року теребовичани залишили овець хіба що для себе, щоб зарізати баранця на якесь свято.
– Коли був Союз, то вовну здавали у Брест на килимову фабрику, – пригадує Віра Іванівна Штик. – Звідти привозили добротні килими, не ті синтетичні, що зараз на базарах продають. А скільки я светрів у Жабенці, що в Білорусі, перев’язала з вовни. Там був будинок побуту, в якому скуповували вовну. Все було налагоджене: завіз товар – вибрав готовий светр: теплий, для села якраз добрий ходити. Всі діти їх мали.
– А в заготконтору можна було і овечу шкіру здати, і вовну також, не те, що тепер. У селі в обмін на це брали мотоцикли, “дружби”, щоб дрова різати, інші товари, – додає чоловік Віри Іванівни. – Якось цінилася та вовна. Коштувала дорого, то й люди були зацікавлені тримати овець. А які корисні вовняні ковдри? Легкі, теплі, добре кістки вигрівають. Та й м’ясо овече непогане. Якщо добре приготувати – смачне. А шашлик з баранини ні з яким не зрівняється.
Селяни бідкаються, що про збут сільськогосподарської продукції нині держава не дбає. Хіба заїжджий перекупник щось забере чи виміняє.
– Чи ж то доживемо до таких часів, коли вирощу і мені голова не болітиме, де продати картоплю, бичка, молоко і вовну? – каже Олександр Штик. – Бо ж село не ліниве. Це з нього хочуть зробити таке. Бо ні роботи молодим немає, ні нормальної плати за продукти не встановлять. Хочуть все за безцінь скупити у того трударя…
Коли від’їжджали з села, побачили кілька овець у густих травах. Та чи будуть вони ходити по теребовичівських луках наступного літа?
Марія ДУБУК,
Волинська область
| Comments: |
