Блискавка лишила сліди від голови до ніг
Це трапилося ще влітку поблизу села Хутомир Любешівського району. Двоє мешканців села Залаззя, батько і син Федчики, зранку поїхали на болото косити. Працювали цілий день, і коли помітили, що насувається грозова хмара і гримить, вирішили перечекати негоду на косовиці.
Гримнуло втретє – і хлопця відкинуло
– Зроблю ще кілька покосів, поки дощу нема, – запропонував син.
– Ні, досить, – батько знав, що під час грози ліпше не рухатися. Отож, вони пішли до воза (розпряжена коняка паслася поруч), наготували плаща та клейонку, щоб заховатися від дощу.
– Толя закрутився в плащ, – розповідає його батько, – і сів на колодці, яку прикотили з дому про всяк випадок, а я тим часом зібрався поклепати косу. Та лише почав, як линув дощ. Я покинув клепання, накрився клейонкою і присів за шість кроків попереду сина. Коли перший раз сильно гримнуло, аж земля, здавалося, затремтіла, я навіть встиг подумати, що, мабуть, блискавка комусь точно наробила біди. Потім гримнуло вдруге, але трохи слабше. І відразу ж – втретє, знову гучно. У цей час я випадково озирнувся – у той бік, де сидів Анатолій, і побачив, як відскочила схарапуджена коняка, а хлопець падає на землю… Я кинувся до нього, – що далі, тим схвильованіше, емоційніше звучить розповідь Миколи Герасимовича, – розгорнув плаща, в який він був закутаний, а хлопець лежить бездиханний. На правій скроні – два шрами-опіки, висмалене волосся, з правого вуха тече кров, отже, сумніву не було, той третій удар поцілив саме в нього…
Розпач охопив батька: до найближчого поселення – з кілометр, періщить дощ, розривається громами та блискавками небо, а на мокрій землі – бездиханний син. Проте розпач і безсилля перед стихією враз прогнала обнадійлива думка, що хлопець, можливо, ще живий і його потрібно швидше рятувати. Але як? Микола десь чув, що оживляють людину після ураження струмом, закопуючи в сиру землю. Та змушений був цей варіант відкинути, бо не мав чим викопати ямку. Отже, залишалося єдине, що міг зробити у таких екстремальних умовах, – робити штучне дихання.
– Хвилин п’ятнадцять я вдихав йому через рот повітря і натискав руками на грудну клітку, щоб воно виходило назад, але ніякого результату. І все ж продовжував робити штучне дихання, все примовляючи: “Синку, озвися! Подай якийсь знак, що ти живий!” Минуло ще, може, стільки часу, аж раптом почулося з його грудей – ніби щось там квакнуло. Це додало мені не тільки надії, а й сили та рішучості.
Обнадієний батько взяв сина на руки і поніс до воза. Драбини були високі, тож мусив просовувати тіло крізь відкритий задник. Насилу просунув і став хутко запрягати коняку. Усе це робив, промовляючи не так до сина, як підбадьорюючи себе, проганяючи моторошну тишу, що впала на болото після грози:
– Зараз, синку, зараз кобилу запряжу, і поїдемо…
Отямився тільки в лікарні
По болоті їхати швидко не міг – дуже трясло воза, тож боявся, щоб не травмувати непритомного ще більше. Проте тряска, очевидно, відіграла і певну позитивну роль, бо хлопець нараз застогнав і покликав матір. Отже, життя потрохи поверталося до нього…
Вибравшись на битий шлях, Микола Федчик зустрів знайомих людей із Хутомира. Вони дали сухий одяг, допомогли йому доправити сина до найближчої хати. Доки чекали машину, щоб везти Анатолія в районну лікарню, батько розтирав йому горілкою ступні ніг. Після електричного ураження і довгої непритомності кров у хлопця циркулювала недостатньо: його трусило і сильно мерзли ноги. При цьому Микола Герасимович зауважив, що блискавка розірвала синові праву штанину, а литки і стегна ніби хтось дубцем посік.
У лікарні Анатолію надали уже першу професійну медичну допомогу. Батько і там ще деякий час був поряд:
– Коли синові прокапали, здається, півлітра глюкози, Толя тоді повністю отямився, бо запитав: “Тату, а чого ми тут?”
– Довго він пробув на стаціонарі? Які саме ураження засвідчили лікарі?
– Пробув у лікарні днів сім. Блискавка ж вдарила його у правий бік, лишивши свої сліди: шрами та опіки – від голови до ніг. Страшний удар. Я думаю, врятувало його те, що був босий.
Ще один вражаючий епізод: у Толі на шиї був позолочений ланцюжок з хрестиком – від удару він розірвався. Коли я робив штучне дихання, то знайшов хрестика з обірваними п’ятьма ланками на землі біля синової голови. Інші розлетілися, а в Толі на шиї залишився червоний слід – там, де був ланцюжок…
У Миколи Федчика двоє синів: старший уже одружений, мешкає окремо, а Толик живе з ним. Він ще школяр, одинадцятикласник.
– Чи пам’ятаєш те, що трапилося четвертого серпня?
– До того часу, як почалася гроза і я заховався під плащем, – усе добре пам’ятаю.
– А тепер як себе почуваєш?
– Добре, лише чути гірше став.
Після такого, як пережив хлопець, розповідають, люди іноді набувають якихось феноменальних можливостей, перероджуються ніби. Школяр Толик Федчик залишився таким, як і був, якщо не брати до уваги незначної проблеми зі слухом. Але хіба не феномен – вижити після такого? Звичайно, завдяки його батькові.
Микола ШМИГІН,
Волинська область
| Comments: |
