Грушевський ніколи не був Президентом України

– Хочу відзначити, що з Франції в Галичину Михайло Грушевський повернувся в бадьорому настрої, – продовжує розповідь професор Ігор Верба. – І з новими силами відразу взявся до роботи. Побував на весіллі у Василя Стефаника, про що зробив цікавий запис у своєму щоденнику такого змісту: “13. 01. 1904. Увечері працював коло походження болгар – і несподівано мене запросив Стефаник на вечерю на своє весілля. Досить воно було сумно. Стефаник дуже не радо женився – мусив. Верталися разом з Франком”, – процитував дослідник.
– Як сприйняв Першу російську революцію Грушевський?
– Це дуже цікавий етап його біографії. Несподівано для багатьох народився сильний і оригінальний публіцист, який дуже багато писав на актуальні питання дня, тверезо оцінюючи події. Українське питання Михайло Сергійович розглядав таким чином: національно-територіальна автономія України у складі федеративної Росії, визнання української мови як державної. Разом з думськими депутатами підготував “Декларацію української автономії”. Саме в цей період він став загальновизнаним лідером українства.
Коли розпочалася Перша світова війна, Грушевський повертається в Україну. Він прибув до Києва 22 листопада 1914 року, а вже 28 листопада вченого заарештували. Виходило так, що він приїхав з ворожої країни, яка розпочала війну з царською Росією. Тут на нього дивилися як на шпигуна, який, проживши 20 років за кордоном, повернувся. Його звинуватили в австрофільстві, що він нібито формує легіони січових стрільців. Затриманого допитували впродовж трьох місяців 16 разів, але зробити з Михайла Сергійовича шпигуна не вдалося. Вирішили його ізолювати. Місцем заслання обрали місто Симбірськ. Цікава деталь, що слідувати туди Грушевський мав разом   з конвойним за власний рахунок. Навіть у засланні науковець шукав найменшу можливість попрацювати в архівах. За видатного історика клопоталися російські вчені. Вони писали листи до царя Миколи II, до великого князя Костянтина, який опікувався Російською академією наук. Це значно полегшило долю Грушевського. Його перевели в Казань, а це було університетське місто. В листопаді 1916 року він опинився в Москві. Саме в цей період вчений стає координатором українського політичного руху. З цього приводу зустрічався з Максимом Горьким і обговорив з ним план видання щоденної опозиційної газети з українським відділом.
– Що науковцям відомо про масонські зв’язки Михайла Грушевського?
– З масонами Михайло Сергійович був пов’язаний через організацію “Масонство народов России”, яка, на думку деяких дослідників, відіграла значну роль у поваленні самодержавства під час Лютневої революції 1917 року. Саме за свідченням одного з членів цієї організації – Некрасова, Грушевський входив до її української філії. Членами законспірованої масонської ложі були й інші відомі політичні діячі: Керенський, Терещенко, Прокопович – всього 300-350 чоловік, які після революції посіли серйозні пости. Грушевський також був масоном, входив у масонську ложу, і він це офіційно визнає у своїх спогадах. Масони могли просувати його на голову Центральної Ради. У Києві також була досить сильна організація. Але це питання мало досліджене і залишається білою плямою в біографії Грушевського. Можна робити лише певні припущення. Вже в березні він стає головою Української Центральної Ради.
Без сумніву, це – найвищий злет політичної та державної діяльності Михайла Сергійовича. Але ним було допущено ряд прикрих помилок, які привели до поразки. Підтримуючи українізацію армії і флоту, вчений скептично ставився до створення регулярного українського війська, вважаючи це справою майбутнього, і покладався у справі захисту Батьківщини на озброєні загони міліції. Це призвело до того, що він разом з іншими лідерами Центральної Ради був проти формування у Києві двох сердюцьких полків з твердою військовою дисципліною. Демократичні ілюзії взяли гору над жорстокою дійсністю.
Хочу зазначити, що він виконав свою історичну місію, але, на жаль, політиком виявився слабким. У серпні 1917 року він хотів подати у відставку, звертався з проханням до Центральної Ради. Але йому відповіли, що заради України необхідно продовжувати свою політичну діяльність. Процеси в охопленій війною країні стали некерованими, коли треба було жорсткими методами наводити порядок. Адже армії практично не було. І події під Крутами у січні 1918 року показали, що необхідно створювати регулярну і боєздатну армію. Триста юнаків не змогли врятувати Українську Центральну Раду від більшовиків. Тоді йшла жорстока боротьба, у якій перемагав сильніший. Він був талановитим істориком, демократом за поглядами, але як державний діяч програв. Грушевському пропонували стати диктатором, але він не погодився. Заслуга Михайла Сергійовича та його однодумців у тому, що першими розпочали процес державотворення. На зміну демократу Грушевському прийшов диктатор Скоропадський. 
  – У вступному слові до книги про Грушевського “Великий Українець” екс-президент Леонід Кравчук називав його першим Президентом України.
– Міф про президентство Грушевського з’явився ще в 30-ті роки двадцятого століття, – розповідає науковець Ігор Верба. – Практично вся зарубіжна історіографія називала його президентом. В роки незалежності цей міф підхопили українські політики. Останнім акордом політичної діяльності Михайла Грушевського як голови Української Центральної Ради можна вважати прийняття Конституції УНР 29 квітня 1918 року. Основний Закон проголосив Україну суверенною парламентською державою, яка гарантувала права всім народам, які її населяли. Верховним органом УНР Конституція проголосила Всенародні Збори, і жодного слова про інститут президентства. Михайла Сергійовича мали обрати Головою Всенародних Зборів. Цього ж дня Грушевського і членів уряду УНР німці заарештували. Відбувся гетьманський переворот. Тому міф про президентство Грушевського потрібно спростовувати. Щоправда, в останні роки його стали називати президентом Української Народної Республіки. Але згідно з Конституцією планувалася парламентська республіка, навіть не парламентсько-президентська. Тому все-таки першим президентом України у XX столітті був Леонід Кравчук, а не Михайло Грушевський.

– Як складалося життя вченого в роки еміграції?
– У березні 1919 року розпочався еміграційний період в житті Михайла Сергійовича. Спочатку – Прага. Тут він кілька разів зустрічався з Томашом Масариком. З Праги Грушевський поїхав у Париж, де під час переговорів з американськими та британськими дипломатами намагався привернути їхню увагу до українського питання. Але Захід виявився байдужим до відомого політика. У листопаді 1919 року він разом із сім’єю поселився в Женеві, але життя в Швейцарії виявилося занадто дорогим, і Грушевські повернулися до Праги. Згодом сім’я поселилася у Відні, де й жила аж до повернення в Україну. В столиці Австрії він організував Український соціологічний інститут, підготував та опублікував чимало наукових праць. Перебуваючи в еміграції, вчений не поривав зв’язків з батьківщиною та уважно стежив за всіма подіями. Бажання повернутися в Україну з’явилося ще в перші роки еміграційного життя. Другого листопада 1923 року Політбюро ЦК КП(б)У прийняло рішення: “Не заперечувати проти в’їзду в Україну професора Грушевського”. 10 листопада це питання розглянуло в Москві Політбюро ЦК РКП(б). Тобто рішення приймалося на найвищому рівні. Розуміючи складність свого майбутнього становища, Грушевський ще до повернення добився двох, як він вважав, серйозних “охоронних” грамот для себе: “право свобідного проживання в межах УСРР”. Другою “грамотою” був лист за підписами Голови Раднаркому Власа Чубаря та Голови ДПУ Всеволода Балицького, в якому стверджувалося, що “академік Грушевський обшукам, арештам і переслідуванню не підлягає”. Як згодом показало життя, ці документи не врятували видатного історика. Досить непросто складалося життя вченого після приїзду в Радянську Україну у березні 1924 року. За словами Грушевського, він повернувся творити науку – завершити фундаментальну працю свого життя “Історію України-Руси”. Але владу дратувало те, що академік ніяк не хоче включатися в процес “соціалістичного будівництва”, не змінює поглядів, не клянеться “у вірності” офіційній політичній лінії. Коли Грушевському запропонували написати статтю про Леніна, він відмовився. Чекісти продовжували збирати на вченого компромат. Протягом 1929-1930 років з’явилися доноси, що він керує якоюсь “контрреволюційною” організацією. Навколо Грушевського запанувала атмосфера недовіри та відвертої ворожнечі.

– Що відомо про останні роки життя академіка?
– Одна з найменш висвітлених сторінок біографії Грушевського – його арешт.  На початку березня 1931 року він переїжджав у Москву, а вже 23 березня академіка заарештували. Його звинуватили у керівництві “Українським національним центром”. На нього була заведена оперативна справа-формуляр як на “українського контрреволюціонера”. Після численних допитів вченого звільнили та дозволили проживати в Москві, але Грушевський знаходився під тотальним наглядом чекістів. Тепер завдяки документам повсякденного стеження можна окреслити коло його знайомств та контактів у цей період. Влітку 1934 року один з таємних інформаторів НКВС був спеціально відряджений до Києва для збирання докладних відомостей про Грушевського, оскільки пророблялася версія його можливої втечі за кордон. Ніби відчуваючи, що навколо нього знову збираються хмари, Грушевський 4 вересня 1934 року написав листа тодішньому Голові Ради народних комісарів В’ячеславу Молотову. У ньому він розповідав про своє підневільне становище, докладно зупинився на науковому доробку, підкресливши, що все життя присвятив дослідженню історії України. Наприкінці листа вчений просив допомогти йому знову повернутися до нормальної наукової роботи. Але відповіді Грушевський так і не отримав. У вересні 1934 року академік разом з дружиною та донькою Катериною відправився в санаторій у Кисловодськ, а вже у жовтні він захворів і потрапив у лікарню з діагнозом злоякісний карбункул спини, сепсис. Збереглася копія хвороби вченого, що дає змогу буквально по днях відтворити стан його здоров’я. Але виникає ряд інших запитань: де оригінал історії хвороби, як проходило лікування? Якщо вірити документам, у нього почалося зараження. Щоб полегшити стан хворого, йому робили переливання крові від доньки Катерини. Помер Михайло Грушевський 24 листопада 1934 року. Нам вдалося з’ясувати точну дату смерті, адже практично у всіх довідниках  написано – “25 листопада”. Іноді трапляються публікації, які стверджують, що його вбили. Звичайно, ДПУ було зацікавлене, щоб Грушевського не стало, але у цей період він для радянської влади не представляв жодної небезпеки. Це був 68-річний хворий після переслідувань та арешту чоловік, який практично осліп. Я думаю, смерть була природною. Хоча це питання ще потрібно досліджувати. 
Навіть сам процес похорону не залишився поза увагою чекістів. У документах сказано, що все пройшло спокійно, а проводжати вченого в останню путь прийшло 600 осіб, з яких на Байковому кладовищі були присутніми 400 людей. Надзвичайно символічним для тієї трагічної ситуації було те, що чимало людей через страх, побоюючись репресій, не підійшли до гробу Грушевського, виставленого для офіційного прощання в Академії наук. У архівах також збереглися спецзведення про реагування на смерть академіка. Чекісти ретельно відстежували та аналізували, хто і що каже у зв’язку з цією скорботною подією. 

І на завершення. Не писатимемо пафосних слів про видатного вченого. Він цього не потребує. Грушевського треба читати і знати, вчитися на його помилках. Бо чомусь так виходить, що нас, українців, історія нічому не вчить, ми завжди наступаємо на одні і ті ж граблі. Дуже погано, що найвищі керівники держави не знають вітчизняної історії і повторюють помилки своїх попередників.