П’яний офіцер-енкаведист наказав розстріляти матір 13-ти дітей
Трагедія родини Устимчуків – це страшний зріз української історії XX століття. Судіть самі: матір 13-ти дітей Мокрину Остапівну вбили енкаведисти, рівно через рік після її смерті, у той же день, батька Нестора Демидовича повісили бандерівці за те, що був головою сільради. Син Олексій отримав 10 років каторги: прямо з фронту – в норильські концтабори. Ще один Устимчук, коли через село проходив радянський партизанський загін, пішов з ним і пропав безвісти. Один із синів з фронту повернувся, але якось вночі його забрали бандерівці, і він зник. У Луцьку живе син Мокрини Остапівни Устимчук Дмитро Несторович, який і розповів нашій газеті страшні подробиці смерті своєї мами та про багаторічні поневіряння у пошуках справедливості.
Гнали босою по снігу і знущалися
Ця драматична історія розпочалася понад шістдесят років тому в селі Борбин тодішнього Острожецького району Рівненської області. Багатодітна сім’я Устимчуків жила на околиці. У 1944-му, коли радянські війська звільнили Західну Україну від німецьких окупантів, Нестора Устимчука та трьох його синів забрали на фронт. З меншими дітками вдома залишилася жінка Мокрина. Найстарша донька Люда вже була заміжня, жила окремо, а найменшому, Сергійкові, виповнилося лише кілька місяців. Час був неспокійний, тривожний.
Того фатального дня, 7 грудня 1944 року, біля Борбина розпочався бій між групою повстанців та радянськими військами. Почалася стрілянина. А хата Устимчуків – крайня, під солом’яною стріхою, тож відразу спалахнула. Перелякана жінка запрягла коні, посадила дітей на підводу – і бігом втікати із села на хутір Полив’янка. По них стали стріляти, двох синів, Андрія та Григорія, поранили. Мати швиденько перев’язала хлопчиків і сказала: “Ви, дітки, їдьте, а я вас наздожену...” Це були останні мамині слова, більше живою вони її не бачили. Очевидно, жінка вернулася до палаючої хати, аби щось врятувати на пожарищі.
– Потім люди нам розповідали, – пригадує Дмитро Несторович, – що маму зупинили на дорозі солдати, які після бою поверталися в Острожець. Побачили, що руки в крові, значить бандерівка, перев’язувала повстанців. Чекісти довго не розбиралися. Подумайте самі, яким чином жінка, в якої купа дітей, могла опинитися серед вояків УПА. Але на це ніхто не зважав. Люди бачили, як її гнали босою в Острожець і дорогою катували.
Зі спогадів Дмитра Несторовича я намагався відновити всі подробиці цієї страшної трагедії.
Після арешту Мокрину Остапівну жорстоко катували, а потім п’яний начальник Осторожецької міліції старший лейтенант Піканов наказав солдатам розстріляти її біля пошти. Наступного дня намагався замести сліди, наказував підлеглим підтвердити, що вбили жінку при спробі втечі.
Того фатального дня, 7 грудня 1944 року, біля Борбина розпочався бій між групою повстанців та радянськими військами. Почалася стрілянина. А хата Устимчуків – крайня, під солом’яною стріхою, тож відразу спалахнула. Перелякана жінка запрягла коні, посадила дітей на підводу – і бігом втікати із села на хутір Полив’янка. По них стали стріляти, двох синів, Андрія та Григорія, поранили. Мати швиденько перев’язала хлопчиків і сказала: “Ви, дітки, їдьте, а я вас наздожену...” Це були останні мамині слова, більше живою вони її не бачили. Очевидно, жінка вернулася до палаючої хати, аби щось врятувати на пожарищі.
– Потім люди нам розповідали, – пригадує Дмитро Несторович, – що маму зупинили на дорозі солдати, які після бою поверталися в Острожець. Побачили, що руки в крові, значить бандерівка, перев’язувала повстанців. Чекісти довго не розбиралися. Подумайте самі, яким чином жінка, в якої купа дітей, могла опинитися серед вояків УПА. Але на це ніхто не зважав. Люди бачили, як її гнали босою в Острожець і дорогою катували.
Зі спогадів Дмитра Несторовича я намагався відновити всі подробиці цієї страшної трагедії.
Після арешту Мокрину Остапівну жорстоко катували, а потім п’яний начальник Осторожецької міліції старший лейтенант Піканов наказав солдатам розстріляти її біля пошти. Наступного дня намагався замести сліди, наказував підлеглим підтвердити, що вбили жінку при спробі втечі.
Дочка простила вбивцю
Дмитро Устимчук дав мені прочитати листа його сестри Людмили до одного з братів, Олексія, написаного через десять літ після трагедії, 27 березня 1955 року. У ньому викладені шокуючі факти. Наведу з них лише кілька. Люда, коли дізналася, що мама заарештована, запрягла коней, посадила всіх діток на підводу і відправилася з ними в Острожець:
“...Приїхала до міліції, то діти як закричали: “Давайте нам маму!” Весь Острожець збігся дивитися, люди стали плакати і казати: “Що наробили, такі дрібні дітки осталися”. Я уваги не звернула на ті слова. Вся міліція вийшла, і один начальник сказав другому забрати дітей та завезти ночувати на якусь квартиру в Острожці, пообіцяв дати хліба та одяг. А мене закликали в кабінет і сказали, що повернуть батька з фронту. Прийшла я на ту квартиру, а всі дітки з плачем до мене: “Людко, чого мама не прийшли?” Я їм кажу: “Не плачте, в міліції сказали, що вранці відпустять. Ставайте дітки на коліна і молітеся Богові, щоб Господь дав нашій мамі здоров’я, бо вони такі недужі”. Всі стали на коліна і молилися Богу, а хазяйка як побачила це, то жахнулася і заплакала. Вона вже знала, що немає нашої мами, але не наважилася сказати. Полягали дітки спати, а я не можу, тільки думаю, коли то день настане. Тільки стало світати, ми із сестрою пішли у міліцію. Запитую одного начальника: “Де моя мама?”, а він каже: “Вона вбита лежить біля шосе”. Як почула я ції слова, стала коси на собі рвати і головою битися об стіну. Біжу Острожцем і кричу: “Боже, Боже, що вони наробили, скільки дітей осиротили!” Біжу і падаю, добігаю до того місця, де наша мама лежать. Як побачила, що летять ворони, то впала на землю і рачки лізу. Проповзла трохи, бачу, кінь забитий лежить, а я думала, то ворони довбуть нашу маму. Побачила купу свіжої землі і давай її гребти руками. Вигребла ноги материні... Підійшли до мене якісь начальники, а я брала землю і кидала їм у вічі...”
Сиротам навіть не дали поховати матір. Енкаведисти, як могли, замітали сліди страшних катувань, яких зазнала невинна жінка.
“Була на похороні тітка Параска, – писала Людмила, – то їй показали тіло: щока вирізана та очі виколоті, руки і нога права викручені. Страшні муки наша мама перенесли, не знаю, за чиї гріхи”.
Нещодавно Устимчуки отримали ще один документ, який підтверджує цей злочин – акт, складений під час зовнішнього огляду тіла Мокрини Устимчук. Мову оригіналу збережено:
“Труп, вынутый из земли, оказался женщиной лет 45. Одетая в коричневую сермагу (жакет), фланелевую блузку сероватого цвета, черную ситцевую юбку, белый фартук и белую полотняную рубашку, ноги босые, на голове – белая ситцевая хустка с кровавыми пятнами на затылке.
Труп среднего роста, питания плохого. С левой стороны над бровью – опухоль, глаз левый опухший, челюсть сломана, щека в кровоподтеках. Правая сторона лица опухшая, нос опухший... На теле особенных следов насилия не видать. Доктор А. Романова”.
Який цинічний висновок.
“Покликали мене до канцелярії і привели того розбійника, – розповідала сестра, – що маму закатував. Запитують: “Що ти скажеш йому зробити?” Я відповіла, що прощаю, бо знаю, яке горе дітям залишитися без батька. У мене самої чоловік на фронті загинув.
Діти хотіли знати правду про смерть матері. Багато років писали в різноманітні інстанції, і їм надсилали всілякі відписки.
– Судіть самі, – каже Дмитро Несторович. – Ще не так давно, у 1984 році, на наше звернення прийшла відповідь від начальника Млинівської міліції підполковника Ковальчука, в якій йшлося: “Сообщаю, что Ваша мать Устимчук Мокрена со слов старожилов села Борбин после окупации територии Ровенской области немецко-фашистскими захватчиками сотрудничала с бандами ОУН на територии бывшего Острожецкого района. При проведении советскими войсками операции по ликвидации банды на хуторе Полывъянка между селами Борбин и Уездцы она находилась в составе бандгруппы и при перестрелке была убита, после чего доставлена в бывший Острожецкий райотдел милиции для опознания, а затем родственниками захоронена на кладбище села Острожец”.
Суцільна брехня, від початку й до кінця. Мене цікавить, хто ці старожили? Де документальне підтвердження? Як таке можна писати “зі слів”. Неправда, що похована родичами. Нам же не дали, міліціонери самі хоронили. А в документах, які прислали з Росії, однозначно сказано, що мама загинула безневинно. Ми хочемо, аби її реабілітували.
“...Приїхала до міліції, то діти як закричали: “Давайте нам маму!” Весь Острожець збігся дивитися, люди стали плакати і казати: “Що наробили, такі дрібні дітки осталися”. Я уваги не звернула на ті слова. Вся міліція вийшла, і один начальник сказав другому забрати дітей та завезти ночувати на якусь квартиру в Острожці, пообіцяв дати хліба та одяг. А мене закликали в кабінет і сказали, що повернуть батька з фронту. Прийшла я на ту квартиру, а всі дітки з плачем до мене: “Людко, чого мама не прийшли?” Я їм кажу: “Не плачте, в міліції сказали, що вранці відпустять. Ставайте дітки на коліна і молітеся Богові, щоб Господь дав нашій мамі здоров’я, бо вони такі недужі”. Всі стали на коліна і молилися Богу, а хазяйка як побачила це, то жахнулася і заплакала. Вона вже знала, що немає нашої мами, але не наважилася сказати. Полягали дітки спати, а я не можу, тільки думаю, коли то день настане. Тільки стало світати, ми із сестрою пішли у міліцію. Запитую одного начальника: “Де моя мама?”, а він каже: “Вона вбита лежить біля шосе”. Як почула я ції слова, стала коси на собі рвати і головою битися об стіну. Біжу Острожцем і кричу: “Боже, Боже, що вони наробили, скільки дітей осиротили!” Біжу і падаю, добігаю до того місця, де наша мама лежать. Як побачила, що летять ворони, то впала на землю і рачки лізу. Проповзла трохи, бачу, кінь забитий лежить, а я думала, то ворони довбуть нашу маму. Побачила купу свіжої землі і давай її гребти руками. Вигребла ноги материні... Підійшли до мене якісь начальники, а я брала землю і кидала їм у вічі...”
Сиротам навіть не дали поховати матір. Енкаведисти, як могли, замітали сліди страшних катувань, яких зазнала невинна жінка.
“Була на похороні тітка Параска, – писала Людмила, – то їй показали тіло: щока вирізана та очі виколоті, руки і нога права викручені. Страшні муки наша мама перенесли, не знаю, за чиї гріхи”.
Нещодавно Устимчуки отримали ще один документ, який підтверджує цей злочин – акт, складений під час зовнішнього огляду тіла Мокрини Устимчук. Мову оригіналу збережено:
“Труп, вынутый из земли, оказался женщиной лет 45. Одетая в коричневую сермагу (жакет), фланелевую блузку сероватого цвета, черную ситцевую юбку, белый фартук и белую полотняную рубашку, ноги босые, на голове – белая ситцевая хустка с кровавыми пятнами на затылке.
Труп среднего роста, питания плохого. С левой стороны над бровью – опухоль, глаз левый опухший, челюсть сломана, щека в кровоподтеках. Правая сторона лица опухшая, нос опухший... На теле особенных следов насилия не видать. Доктор А. Романова”.
Який цинічний висновок.
“Покликали мене до канцелярії і привели того розбійника, – розповідала сестра, – що маму закатував. Запитують: “Що ти скажеш йому зробити?” Я відповіла, що прощаю, бо знаю, яке горе дітям залишитися без батька. У мене самої чоловік на фронті загинув.
Діти хотіли знати правду про смерть матері. Багато років писали в різноманітні інстанції, і їм надсилали всілякі відписки.
– Судіть самі, – каже Дмитро Несторович. – Ще не так давно, у 1984 році, на наше звернення прийшла відповідь від начальника Млинівської міліції підполковника Ковальчука, в якій йшлося: “Сообщаю, что Ваша мать Устимчук Мокрена со слов старожилов села Борбин после окупации територии Ровенской области немецко-фашистскими захватчиками сотрудничала с бандами ОУН на територии бывшего Острожецкого района. При проведении советскими войсками операции по ликвидации банды на хуторе Полывъянка между селами Борбин и Уездцы она находилась в составе бандгруппы и при перестрелке была убита, после чего доставлена в бывший Острожецкий райотдел милиции для опознания, а затем родственниками захоронена на кладбище села Острожец”.
Суцільна брехня, від початку й до кінця. Мене цікавить, хто ці старожили? Де документальне підтвердження? Як таке можна писати “зі слів”. Неправда, що похована родичами. Нам же не дали, міліціонери самі хоронили. А в документах, які прислали з Росії, однозначно сказано, що мама загинула безневинно. Ми хочемо, аби її реабілітували.
Тимофію Піканову – 10 років таборів
Згідно з протоколом судового засідання, який Устимчуки отримали після багаторазових звернень аж через шістдесят років, лише в кінці 2005-го, з Центрального архіву Міністерства оборони Росії, суд над вбивцею, старшим лейтенантом міліції, відбувся 2 квітня 1945 року в Рівному у клубі НКВС і тривав дві години.
Підсудний – Тимофій Піканов, 1902 року народження, до арешту працював начальником райвідділу НКВС Острожецького району, одружений, батько двох дітей 11 і 14 років, виключений з комуністичної партії у зв’язку з цією справою, освіта – початкова.
Слухання справи розпочалося з допиту свідків. Один з них, підлеглий Піканова міліціонер Сергій Поліщук, чергував тоді на КПЗ:
“...Того дня в селі Борбин був бій, а увечері бійці військової частини привели затриману, яку я прийняв. Через 20 хвилин прийшов сержант Логвиненко із солдатом і сказав, що за наказом начальника райвідділу маю видати арештовану Устимчук. І я видав. На другий день прийшов оперуповноважений Пічугін і став вимагати від мене арештовану для допиту. Я його відправив у військову частину, але він повернувся і повідомив, що її там немає. Командир частини Левиков запитав у солдатів, куди вони поділи арештовану Устимчук, а вони відповіли, що її розстріляли за наказом начальника РВ НКВС Піканова”.
Військовий трибунал встановив:
“Підсудний Піканов, перебуваючи в нетверезому стані, віддав молодшому сержантові Логвиненку незаконний наказ – “розстріляти громадянку Устимчук”. Логвиненко наказ виконав. Перевіркою встановлено, що Устимчук – матір 13-ти дітей, з них троє синів перебувають в Червоній Армії, до УПА не причетна.
До цього Піканов пиячив і до виконання своїх службових обов’язків ставився халатно”.
Військовий трибунал засудив Тимофія Піканова за перевищення влади на 10 років виправно-трудових таборів, позбавивши звання “старшого лейтенанта міліції”.
Після смерті батьків сироти Устимчуки дуже бідували, жили у страшенних злиднях, ніколи досита не наїдалися. Найменший, Сергійко, прожив лише кілька місяців. Старша сестра Надія так заміж і не вийшла. Всю турботу про меншеньких братиків та сестричок взяла на себе, замінила їм маму.
Щороку під час відпустки всі з’їжджалися до неї, як діти до матері. У травні 2004 року Надія Несторівна померла. А у червні цього року у Рівному помер брат Олексій. Та життя цієї великої працьовитої родини триває, бо залишилися в Устимчуків діти, онуки, правнуки.
Підсудний – Тимофій Піканов, 1902 року народження, до арешту працював начальником райвідділу НКВС Острожецького району, одружений, батько двох дітей 11 і 14 років, виключений з комуністичної партії у зв’язку з цією справою, освіта – початкова.
Слухання справи розпочалося з допиту свідків. Один з них, підлеглий Піканова міліціонер Сергій Поліщук, чергував тоді на КПЗ:
“...Того дня в селі Борбин був бій, а увечері бійці військової частини привели затриману, яку я прийняв. Через 20 хвилин прийшов сержант Логвиненко із солдатом і сказав, що за наказом начальника райвідділу маю видати арештовану Устимчук. І я видав. На другий день прийшов оперуповноважений Пічугін і став вимагати від мене арештовану для допиту. Я його відправив у військову частину, але він повернувся і повідомив, що її там немає. Командир частини Левиков запитав у солдатів, куди вони поділи арештовану Устимчук, а вони відповіли, що її розстріляли за наказом начальника РВ НКВС Піканова”.
Військовий трибунал встановив:
“Підсудний Піканов, перебуваючи в нетверезому стані, віддав молодшому сержантові Логвиненку незаконний наказ – “розстріляти громадянку Устимчук”. Логвиненко наказ виконав. Перевіркою встановлено, що Устимчук – матір 13-ти дітей, з них троє синів перебувають в Червоній Армії, до УПА не причетна.
До цього Піканов пиячив і до виконання своїх службових обов’язків ставився халатно”.
Військовий трибунал засудив Тимофія Піканова за перевищення влади на 10 років виправно-трудових таборів, позбавивши звання “старшого лейтенанта міліції”.
Після смерті батьків сироти Устимчуки дуже бідували, жили у страшенних злиднях, ніколи досита не наїдалися. Найменший, Сергійко, прожив лише кілька місяців. Старша сестра Надія так заміж і не вийшла. Всю турботу про меншеньких братиків та сестричок взяла на себе, замінила їм маму.
Щороку під час відпустки всі з’їжджалися до неї, як діти до матері. У травні 2004 року Надія Несторівна померла. А у червні цього року у Рівному помер брат Олексій. Та життя цієї великої працьовитої родини триває, бо залишилися в Устимчуків діти, онуки, правнуки.
Кость ГАРБАРЧУК,
м. Луцьк
м. Луцьк
| Comments: |
