Священика жорстоко побили… священики
Прихожан у цій церкві небагато, проте, за їхніми словами, вони за ці чотири роки стали дружною сім’єю, і не без заслуги отця Романа, настоятеля церкви. Окрім того, що сюди ходять ті, чиї рідні загинули у стінах колишньої катівні, ця церква припала до душі ще й звичайним лучанам. Приїздять сюди і жителі навколишніх сіл, аби замовити потрібні молебні чи інші треби. Як говорять самі прихожани, вони відчувають тут спокій, благодать і піднесення у молитві. Але нинішнього літа це налагоджене молитовне життя було трохи порушене.
У січні настоятелем монастиря Різдва Христового владика Михаїл призначив отця Марка (до цього – настоятель Жидичинського монастиря). І в церкві час від часу почали з’являтися монахи. Це насторожило прихожан. А далі почався відвертий тиск на отця Романа. Навіть почула, що їхня присутність була неприємною. Отож, насамперед намагаюся з’ясувати причину тих неприязних стосунків, що почали складатися між прихожанами та отцем Романом з одного боку і монахами – з іншого. Адже нібито не виражений яскраво конфлікт привів до того, що Свято-Димитріївська громада вирішила відійти від Київського патріархату до Української автокефальної православної церкви. Це сталося на початку вересня, і тепер відповідні документи про перереєстрацію лежать у Волинській облдержадміністрації. А 11 вересня ці події переросли у серйозний конфлікт, можна сказати, побоїще у самій церкві.
– З початку весни нинішнього року отця Романа стали попереджати, щоб він шукав собі парафію або будував іншу церкву, – розповідає прихожанка Ольга Слободян. – До нас почали приходити монахи, отець Марко. Громада насторожилася, бо зрозуміла, що нас чекає, точніше отця Романа. Адже ми знали, як поступали зі священиками інших церков. „Полетів” зі своєї каплички, що в обласній лікарні, отець Юрій Косаревич. Зараз він без роботи. У Ківерцях священик побудував, накрив церкву – і де він тепер? Відправили далі. В Дерно як поступили з отцем Василем? Збудував церкву – і вигнали звідти. Отця Богдана, що служить у Свято-Феодосіївській церкві, з хати вижили. Як з ним поступлять – невідомо. Отця Василя з цієї церкви перевели у Хресто-Воздвиженську, а отця Івана Семенюка, луцького декана, з Хресто-Воздвиженської у Свято-Феодосіївську. Скільки люди відстоювали священика з Любомля, аж у Луцьк під собор приїжджали. І що, відстояли? Ми зрозуміли, що така доля чекає й отця Романа. Але зрештою і владика повинен дотримуватися законів, бо все, що діється, з його відома. Він такий громадянин держави, як і всі ми.
– Нащо ми маємо терпіти таке поневіряння? – це вже роздуми іншої прихожанки, Марії Курилович. – Несправедливе ставлення до пастви стало причиною того, що ми вирішили переходити до автокефалії. Нам вже монахи стали неодноразово говорити, що це їхнє приміщення. Якщо звільняють священиків, то хай пояснять, чому. Та владика Михаїл віруючих не питає, як хоче, так і поступає. Думка людей його взагалі не цікавить. А церкву й священиків утримуємо ми, прихожани. Якщо ми не підемо до церкви, то кому вони служити будуть? Може, під оренду вже й церкви здаватимуть? У нашій церкві нема „такси” за здоров’я: хто скільки може, стільки дає. Інколи наробишся, бо вже роки не ті, і думаєш: „Дай, Боже, дійти до церкви”. А прийдеш сюди, постоїш, поспіваєш – на душі легко і додому на крилах летиш...
– Я прийшов у цю церкву, щоб пошанувати тих, хто тут пролив кров, – слухаю ще одного прихожанина, Андрія Мирончука. – Це люди, які боролися за справедливість. Мені сподобалася служба. Колись і отець Богдан тут відправляв. У цій церкві ніяких конфліктів не виникало, тому тут добре почуваєшся. Як почули, що й отця Романа можуть звідси забрати, вирішили щось робити. От і надумали перейти всією громадою в автокефалію...
– Коли помер владика Яків, я забрав диплом про закінчення Київської духовної академії і мав запрошення до аспірантури. Думаю, що це владиці Михаїлу не сподобалося, і у мене з того часу, м’яко кажучи, почалися неприємності. Не можу сказати, що вони виражалися у якихось діях, але це відчувалося у стосунках.
На конкретику перейшло минулої осені. Мене викликав секретар єпархіального управління Микола Цап і попередив: „Владика сказав, що ти можеш вибрати місце у Луцьку і будувати церкву”. На що я відповів: „Вже збудував дві, шукайте когось молодшого на цю справу”. „Якщо не погоджуєшся, дивись, щоб потім не пошкодував і не шукав себе далеко на хуторі”, – цим моя розмова з отцем Миколою закінчилася. Я пішов і тихенько собі молився. Майже чотири місяці мене не чіпали. А вже у лютому отець Іван, як луцький декан, привів на літургію отця Марка і сказав, що він призначений настоятелем монастиря. Людей заспокоїли, що громаду ніхто чіпати не буде, просто сюди приходитимуть монахи. Сказали, що у монастирі зроблять бібліотеку, друкарню – все для розвитку церкви. Монахи приходили рідко. У час посту їх не було. З’явилися після нього. В кінці серпня до церкви прийшов Микола Нецькар, адміністратор Свято-Троїцького собору, і я почув конкретні погрози. Тоді зрозумів, що треба діяти. У мене тут є квартира, дружина має роботу. Куди ж знову йти? Розповів парафіянам про ситуацію, що склалася. Вони обурилися і порадили переходити разом з громадою в автокефальну церкву. Збори відбулися 3 вересня, а наступного дня відвезли в облдержадміністрацію документи на перереєстрацію.
З цього часу отець Роман почав відправляти вранішню службу раніше, ніж звичайно, щоб люди встигали на роботу. Увечері прихожан у церкві більше.
10 вересня у церкві було багато людей. Коли читав Євангеліє про злих виноградарів, у церкву зайшов отець Іван Семенюк, отець Марко Левків і його братія. Попросив, щоб почекали, поки відправиться служба Божа. Після літургії закликав їх вийти надвір, знаючи, про що йтиме мова і на яких тонах вона може проходити. Отець Іван сказав, що не збирається переконувати людей повертатися до Київського патріархату, бо вони мають право на віросповідування, але попередив, що майно залишиться у церкві – воно набуте в Київському патріархаті. Отець Марко зачитав документи, згідно з якими приміщення тюрми передається Київському патріархату. А це 1600 квадратних метрів і ще 1400, які нещодавно виділив голова обласної ради Анатолій Грицюк. Люди сказали, що воно їм непотрібне, а щоб залишили тільки цих 45 квадратних метрів. Почалася словесна перепалка, і ми почули: „ Якщо не підкоряєтеся тим документам, які принесли, будемо вживати заходи”. На що я відповів: „Якщо ви підпишете договір з історико-культурним заповідником, тоді, відповідно, з нами договір буде розірвано. Я в ту ж хвилину звідси відійду”. Але почув, що влада робить перепони в укладенні такого договору. Тоді повідомив, що наш дійсний до 31 грудня цього року, і якщо ми його не продовжимо, підкоримося їм.
В понеділок, на свято Усічення голови Іоана Хрестителя, прийшов у храм з молитвою «Святий пророче Іване Предтече, моли Бога за нас». Знаючи, що людей збереться мало, проскомидію почав відправляти півсьомої, а піввосьмої – літургію. Коли був відкритий антимінс і співалася херувимська пісня (чотирикутна льняна або шовкова хустка із зашитими рештками мощей, на якій зображено покладеного у гроб Ісуса Христа і чотирьох євангелістів; винос і покладання антимінсу на престол – церковний ритуал перед звершенням таїнства причастя і освячення нових храмів – авт.) я читав молитву перед тим, як іти по дари до жертовника, побачив, що ззаду набігають священнослужителі і монахи. Найперший – отець Іван Семенюк, далі – отець Марко Левків, отець Ярослав Мисюк, протодиякон собору, інспектор духовної семінарії і трохи пізніше – отець Микола Нецькар. Людей відкидали... Цю картину передати важко. Святі дари лежали не на престолі, а на жертовнику. Згідно з давніми правилами, священик не може у цей час противитися – він під захистом Божим, літургію можна зупинити лише тоді, якщо священик помре. То було найгрубіше порушення усього найсвятішого, що є у церкві. А найсвятіше – тіло Христове. Бачив, як монах і отець Марко виривав палку у пана Андрія Мирончука – він ходить з нею, бо на протезі. Мені неприємно повторювати те, що чув на адресу прихожан. Старосту теж притиснули. Його дружина стала кричати: «Відпустіть його, не душіть, він сердечник». Людей витягували з церкви. Впав підсвічник, ікони. Я вперся руками об одвірки й не пускав їх у вівтар. Спочатку мене били, а тоді схопили за ноги і потягнули. Тому, напевно, груди, ноги і руки у синцях. У мене в руках була стрічка, та, що залишила молода пара, яку вінчав. Коли хапався за одвірки, то прихопив її. Мене понесли до єпархіального «буса». Я опирався, але мене розвернули і вкинули туди силою. Коли кидали, то головою вдарився об сходинки. Думаю, що саме тоді і отримав струс мозку, бо відчув сильний біль і слабість. Люди, кричучи, запитують, куди мене везуть. Почув, що до владики. Ще подумав, нічого собі, «приємна» поїздка. По голосу впізнав, що в бусі є й отець Роман Нестор із села Крупа – він приближений владики. За одну руку тримав отець Іван, за другу – отець Микола. В ногах сиділи молоді люди. Хтось бив у печінку, а інший наступив на горло. Язик став сухий, а тоді наче розбух. Після цього я втратив свідомість. Почув, що ллють мені на голову воду, але очі не розплющив. Отець Роман Нестор тоді сказав: «Чого ви налякалися, ще попів п’ять-шість з церкви викинемо, звикнете». Далі везли хвилин сорок. Бачив, як мелькають дерева. Хтось подзвонив, і машина розвернулася, наче біля ліска. Усі з «буса» вийшли, взяли лопату. Перед тим, як виходити, з правої ноги зняли туфлю і почали бити по п’ятці. Біль страшний. Ще запитали, чому я в рижих мештах, адже владика розпорядився, щоб ходили у чорних. Зі мною залишився Микола Нецькар. Він почав розказувати, як мене любить, роздобрився, сів поруч, дав води. Я попросив дозволу піднятися, бо нога оніміла. Ми з ним трохи поговорили, тоді я кинув йому пляшку з водою в обличчя і вискочив з машини. Побіг до траси. Бачу, що сили покидають, а ззаду чую: «Отець Роман, зупиніться». Зупиняв машини, але вони проїжджали. Побачив, що їде одна з голубими номерами, на яких зірочки. Перехрестив її. Вона проїхала – і загальмувала. Я підбіг, відкрив задні двері і заскочив всередину. Почув: «Поп?» «Поп». «Бандити?» «Бандити». Тоді запитав у водія, де ми є. Поляк сказав, що під Ковелем і він їде у Польщу. Попросив його, щоб відвіз мене до Луцька. Він відірвався від моїх переслідувачів і привіз до самої церкви. Коли приїхали, тут вже була міліція й знімальна група «Аверс»...
Далі, за словами отця Романа, співробітники слідчої групи міліції, яка була біля церкви, його відвезли в міліцейське відділення, де прийняли заяву й дали напрвлення на судмедекспертизу. А звідти його направили в міську клінічну лікарню. Туди він потрапив під вечір. Його поклали у відділення нейрохірургії, де й проводили обстеження.
Спілкуючись з лікарями, і не лише з цього відділення, довідалася, що в отця Романа струс головного мозку, забої м’яких тканин, компресія хребта, напади стенокардії, болі у серці, симптоматична гіпертонія, головний біль, особливо з лівого боку, зані-міння правої частини тіла, ушкодження трахеї, через що є напади кашлю. Зрештою, як зазначили в лікарні, якщо в середньому у відділенні перебувають вісім днів, то отець Роман там лікується вже другий тиждень. «Це вам про щось говорить?» – неоднозначно запитали при розмові лікарі.
– Що можна сказати? – підсумовує один з медиків. – Якщо отця Романа дійсно били по п’ятці, то це небезпечно. Знали куди бити – там зібрані центри усіх органів – а ззовні ніяких травм не видно. Здоров’я ж такими побоями можна дуже підірвати. Це з часом “аукнеться”. Колись так в’язнів били “енкаведисти”.
Зрозуміло, що після розмови з отцем Романом та свідками тих подій хотілося поговорити й з іншою стороною. На розмову погодився отець Віталій Собко, прес-секретар Волинської єпархії. Намагання зустрітися із самим владикою Михаїлом були безуспішними. Мені так і не пояснили причину його відмови. Отець Віталій сказав, що його офіційна відповідь – це заява прес-служби від 12 вересня: «Причиною інциденту став перехід до УАПЦ протоієрея Романа Романіва та кількох його прихильників з парафії Великомученика Димитрія Солунського УПЦ КП, яка тимчасово відправляє Богослужіння в приміщенні монастиря Різдва Христового… Оскільки о. Роман Романів оголосив про перехід до УАПЦ, єпископ Луцький і Волинський Михаїл звільнив його від обов’язків настоятеля зазначеної парафії, заборонив у священнослужінні та призначив настоятелем громади намісника чоловічого монастиря Різдва Христового ієромонаха Марка (Левківа). Отець Роман подав документи до ОДА, але на реєстрацію нової громади УАПЦ, яка матиме вже іншу юридичну адресу. Категорично стверджуємо, що заява протоієрея Романа Романіва про погрози, які спричинили його перехід до УАПЦ – цілковита брехня. Управління єпархії не одержало від священика пояснення причини зради Церкві, тому припускаємо: він не забажав миритися з тим, що в даній будівлі протягом півроку розпочалося активне облаштування монастиря, та помилково вважав, що управління єпархії позбавить його притулку. У день інциденту обласний декан протоієрей Іван Семенюк та монахи прибули до храму звершувати Богослужіння, перед яким мали повноваження повідомити громаді про призначення нового настоятеля, оскільки о. Роман Романів покинув Київський Патріархат і не має права звершувати Богослужіння у храмі УПЦ КП. Однак о. Роман, аби уникнути такого розвитку подій та спровокувати вигідний йому конфлікт, розпочав Службу Божу раніше і, побачивши священнослужителів, почав розмахувати над їхніми головами сапою і бити їх ногами. Категорично стверджуємо, що священнослужителі Київського Патріархату не били протоієрея Романа Романіва, а лише, зіткнувшись з його психічно неадекватною поведінкою, змушені були його винести з церкви, аби уникнути кровопролиття. За нашою інформацією, одержаною з міліції, о. Романа не хотіли приймати до лікарні, оскільки в цьому не було потреби, але він настояв, аби його прийняли на обстеження.
Вдалося ще поговорити і з отцем Марком, новопризначеним настоятелем монастиря. Він сказав, що не був очевидцем того, коли отця Романа посадили в «бус». Але його думка така:
– Отець Роман гарно зіграв роль мученика, а ми купилися на це, як діти і зробили помилку, що пішли за його сценарієм. Владика сказав, що монастир зареєстрований, і потрібно його відроджувати. Мене призначили настоятелем, бо я мав досвід в оформленні Жидичинського. Тоді ще владика говорив, що при кожному монастирі є парафіяльний священик, тому отець Роман буде служити. Я не мав нічого проти. Напевно, отець Роман подумав, що його хочуть вижити, бо так сам чинив усе життя. Ну а коли він перейшов у автокефалію, то що владика мав робити? Призначити іншого настоятеля. Він мені сказав: «Іди туди і служи». Прийшли в понеділок, а там – служба. Коли я зайшов у церкву 11 вересня, то побачив, що благочинний вже лежить. Купа людей біля іконостасу. Отець Роман стоїть у дверях і розмахує сапою, яку, кажуть, ніхто не бачив. Ногами, руками махає. Жінок підтіснили. Дві іконки впали і свічник. Почалися крики. Його забрали і повезли до владики. Я зайшов у вівтар, бачу – антимінс розкладений. Дари на жертовнику. Це могла бути заупокійна ектенія. У служебнику прочитав, якщо на такому місці служба зупинена, то вона не продовжується. Я склав антимінс, поклав Євангеліє… Потім владика покликав у єпархію. Чому отець Роман побитий – незрозуміло. Він не хотів нікого слухатися, тому так вийшло. Звичайно, що це неприємно...
Передавати дослівно розмову з кожним, думаю, не варто. Сподіваюся вже з цього читачі зрозуміють суть конфлікту, який призвів до такої неприємної кульмінації. У кожного своє бачення і своя правда. Зрозуміло, що вершити якийсь суд – це не справа журналіста. Для цього є правоохоронні органи і, зрештою, законний суд. Але, на мою думку, суддя цьому всьому – Господь Бог. Коли він його звершить – тільки Йому відомо. Хочу лише зазначити, що мене, як християнку, дуже вразив цей факт, бо не знаю церковних законів, зрештою, вони мені не дуже цікаві. Для мене цінне лише те, що залишив нам у Новому Заповіті Ісус Христос і Його учні. І якщо керуватися Святим Євангелієм, то таке у церкві чинити просто неможливо, незалежно від того, в якій частині відбувається літургія, бо церква – святая святих. Це – храм Божий, де має бути мир, злагода, любов. І той, хто живе зі страхом Божим, ніколи не переступить його з поганими намірами. Це, наголошую, моя особиста думка. Нема такої проблеми в церкві, яку не можна було б вирішити цивілізованими методами. Але навіть і Закон Божий, яким, думаю, священики керуються, вчить, що в часі проведення літургії оголошених, у церкві моляться «за святий храм цей, який є головною святинею парафії і має бути предметом особливої турботи кожного парафіянина, щоб Господь уберіг його від пожежі, злодіїв та іншої біди, і за тих, хто входить у нього зі щирою вірою, побожністю і страхом Божим. Молимося за патріархів, митрополитів, архієпископів і єпископів, бо їм належить головний нагляд за чистотою християнської віри та моралі...» А що бачимо ми? І з чийого благословення це все робилося? Розмовляючи зі священиками, прийшла до висновку, що церковні служителі будують своє життя не на головній євангелівській заповіді – любові до ближніх, а на дисципліні. Мені це нагадує армійське життя. Але сказано у Святому Письмі: “Ті, хто служить вівтареві, з вівтаря мають частку. Так і Господь наказав проповідникам Євангелія жити з Євангелія”. Вражає й те, що з розмови зі священиками не важко зробити висновок: страх земний у них сильніший від страху Божого...
Не знаю, наскільки важливо довести причетність сапки до цього інциденту, але залишається без відповіді запитання до священиків: навіщо і для чого вони насильно запхнули отця Романа в автомобіль? Якщо випустили його «до вітру» в місті, то чому його до церкви більш ніж через годину привіз поляк? Про який «сценарій» йдеться, коли у церкві під час служби летять ікони? Хто зі священиків говорить правду: ті, що він був прив’язаний до престолу, чи ті, що не був? Коли священики нарешті будуть зважати ще й на думку прихожан так, як це було в українській церкві до створення Святійшого Синоду? Хочеться все-таки знати, що важливіше: закони Господні чи закони церковні? Невже мало того, що сталося тут страшного червневого дня 1941 року? Це – шлях до утворення Помісної церкви?!
Зрештою, вже відомо, що оті 1400 квадратних метрів, які нещодавно виділив голова обласної ради пан Грицюк для Київського патріархату, – незаконна дія. Хотілося б, щоб влада пошанувала своїх громадян і вчинила мудріше, залишивши 45 квадратних метрів для цієї громади. Нам усім треба вчитися жити так, як заповідав апостол Павло: «Гнівайтеся, та не грішіть, – сонце нехай не заходить у вашому гніві... Дайте місце гніву Божому».
Волинська область
| Comments: |
