Коханців причаровував бридкий шрам

Шрам у Наталки був на лівій щоці ще з дитинства – від підборіддя і майже до вуха, бридкий червоний рубець, що псував її дівочу вроду. Проте, на диво, дівувати їй зовсім не заважав, і кавалерами, від яких не мала відбою вже з восьмого класу, крутила, як хотіла. Згодом вона за-кінчила школу і зникла із села. Як склалося її подальше життя, я не знав, та й не цікавився цим ніколи. І треба ж, щоб через стільки років я мимовільно став слухачем її життєвої драми!  
– Я пішла вчитися до медучилища, – її сповідь лилася спокійною неквапною мовою. – Не мала великого бажання бути медсестрою, проте мені було  необхідно виїхати із села: батьки були стурбовані моїми гульками.
Оселилася в гуртожитку. Закохувалася миттєво то в одного, то в іншого, бо той, завтрашній, здавався мені ще вродливішим, ще добрішим, ще палкішим. Не знаю, чим закінчилася б ота любовна карусель, бо, як правило, дівки, що перебирають парубками, залишаються біля розбитого корита, якби світ мені не за-в’язав один хлопець.
Він був красунчиком – не відвести очей. Я закохалася до нестями, марила ним. Проте наше єднання, збурене виром нестримної пристрасті, не могло тривати вічно. Погляд мого коханця поступово холонув, і відчуття неминучої розлуки краяло мені серце. Я мусила його якось втримати біля себе. Нічого дурнішого не придумала, як сказати, що вагітна. Почувши неприємну новину, він скис, заметушився, став натякати на аборт. На той час він уже закінчував інститут, був факультетським комсоргом, і його мали забрати в обком. Отже, коли він почав відкараскуватися від батьківства, я заявила, що поскаржусь усім, кому можна: ректору, декану, обкому.
Через місяць відгуляли скромне студентське весілля. Після інституту, як і очікувалося, чоловіка взяли інструктором в обком комсомолу, а я народила донечку. Згодом нам дали квартиру. Що ж, мрії мої ніби збулися: влаштоване життя, коханий чоловік.
Після народження дитини мені здавалося, що наше кохання повернулося: чоловік був уважним до мене, обожнював донечку, поспішав з роботи додому, іноді й квіти мені приносив. Та згодом усе повернулося на круги своя. Почалася тоді якраз перебудова. І якщо хочеш вибитися в люди, необхідно жертвувати і вільним часом, і сім’єю, і ще багато чим – так пояснював мені пізні, часом під ранок, повернення або кількаденну відсутність удома. Усе це студило мої почуття. Та коли віддала доньку в дитсадок і вийшла на роботу (чоловік влаштував у центральну міську по-ліклініку),  з полегкістю відчула: у такому яскравому світі привабливих чоловіків доста. Їхні погляди крадькома пасли моє тіло: тільки помани пальчиком! І я поманила: чоловіки були біля моїх ніг, а головне, я знову переживала блаженні миті справжнього, а не вдаваного єднання двох спраглих тіл…
Та цього здалося мені мало. Якби не шрам, прикро міркувала, то мала б ще більший успіх. Позбутися його за будь-яку ціну стало найпершою метою мого життя. Пластична операція – ось що порятує мене! Але щоб її здійснити, потрібні були великі гроші. І вони згодом знайшлися. Коли розвалився Союз, здавалося, прийшов кінець чоловіковій кар’єрі. Проте мій комсомолець з обкому швиденько зумів “перестроїтись” і за якихось два-три роки, заснувавши на паях з якимсь тіньовиком акціонерне товариство, потрапив до лав найбагатших людей області. Помаленьку ми перебралися до центру міста в нову розкішну квартиру, незабаром виріс котедж у передмісті, з’явилися престижна іномарка, прислуга, охорона і таке інше – як  у всіх теперішніх “нових”.
Пластичну операцію зробили мені в Німеччині. Коли зняли пов’язку і піднесли люстерко, я ахнула, не впізнаючи себе, бо побачила зовсім іншу жінку –  з чистими, гладенькими щічками, помолоділу й вродливу, мов на картинці (хірурги заодно скоректували й інші ділянки обличчя).
Проте раділа передчасно, бо неждано-негадано зі зміною обличчя змінилося до мене й ставлення  чоловіків. Насамперед викинув коника власний, заявивши через місяців два після операції, що хоче зі мною розлучитися:
– Я тобі дав усе, що міг: становище, гроші, навіть вроду. А от кохання, вибач, – не можу.
Він залишив мені міську квартиру, одну з машин, дав грошей і ще обіцяв давати, аби лишень я не скандалила й дозволила, щоб донька жила з ним. Я була так шокована, що мовчки погодилася на всі умови. Трохи отямившись від підступного удару чоловіка, я знову стала перед дзеркалом: а що, власне, втратила? Навпаки, отримала ще більше волі! Того вечора я подзвонила одному зі своїх давніх коханців.
– Це ти?! – він оторопів, побачивши мене, бо після операції ми не зустрічалися.
Він приніс квіти, вино. Я накрила столика у вітальні, запалила дві свічки. Проте романтичну вечерю він зіпсував своєю нетерплячістю: лише пригубивши келиха, кинувся на мене, наче голодний звір. Він гвалтував, хоч я не опиралася, але руки його враз стали мені холодними, губи, що слинили тіло, бридкими, а розпашіла пика видавалася потворною, як у монстра. Боже, що зі мною?! Ніяких відчуттів, ніякого бажання, лише відраза. Очевидно, і коханець відчув мій настрій.
– Ні, це не ти, – зітхнув, підводячись. – Таке відчуття, що переспав з крижиною.
Цей спогад викликав у Наталки помітну емоційну напругу. Вона замовкла, та ненадовго. Розповіла ще кілька випадків з іншими своїми коханцями, проте фінал і тих любовних потуг майже нічим не різнився від попередніх. Таке могло вибити з колії будь-кого, не кажучи вже про жінку, яка звикла до сексуальних утіх. Невже вся причина її холодності у пластичній операції?

Кілька днів я детально аналізував цю жіночу історію. Не встиг я ще як слід переварити усього того, як пролунав телефонний дзвінок від Наталки:
– Хочу з тобою побачитися й розповісти ще дещо, – у її голосі відчувалася інтрига. – Зустрінемося у мене вдома.
– Але...
– Ніяких “але”! Кава у мене буде не гірша, ніж у тому твоєму барі.
Наталка мешкала у фешенебельному будинку, що палахкотів мозаїкою освітлених вікон. Господиня була у шовковому халаті, що переливався барвою спокійної морської хвилі, довгому, до п’ят, але застібнутому так, щоб стрункі ніжки від литки й аж до розкішних стегон були на видноті.
До кави вона запропонувала французький коньяк, кришталь мелодійно задзвенів у її випещених пальцях. Я позирав на її чисте вродливе лице, а бачив перекривлене шрамом обличчя дівчини-підлітка... Взяв її за руку, притягнув до себе покірне тіло і занурився під шовковисту морську хвилю долонями, вустами, усім своїм розпашілим обличчям. Шкіра її була пругка, тепла, але якась ніби нежива.
– Облиш, – мовила вона байдуже, гладячи мою чуприну. – Нічого у нас не вийде.
Та це мене нітрохи не остудило, навпаки, нестримна хіть, що палила нутро, вогнем пекла, підбурювала. Шаленів од бажання  швидше довести, що всі попередні розчарування і невдачі – то лише результат невмілих і незугарних дій її імпотентних коханців. Я гарцював на ній, мов одержимий вершник на дикому степовому огирі, вогонь пристрасті пожирав усе моє  нутро, і я моторошно відчував, що згорю весь, якщо не доб’юся свого. От-от, здавалося, ще трішки – і ця скрижаніла натура спалахне іскрою взаємності.
– Нічого у тебе не вийде, – мовила раптом. – Ти такий, як і всі!
– Ах ти, шльондро! – ревнув я і вчепився в її коси обома руками – її обличчя на мить спалахнуло хіттю, а тіло подалося назустріч. Летячи в ту солодку прірву, я ніби крізь дрімоту помітив, як зблиснуло в її руці лезо ножа, як потрапив він у мою руку, як шмагонув я різко, проте неглибоко по тому місцю, де був колись шрам, як гаряча кров бризнула на мене…
Наталка звивалася піді мною, мов роздушена змія, кров цібеніла з рани і розпливалася на подушці, а я летів у прірву, і той політ, здавалося, не матиме кінця...