Чоловікові походеньки «наліво» закінчилися… ВІЛ-інфекцією

Відгуляли гучне весілля. Стільки щастя, радості було! Лише в церкві під час вінчання у молодої раптом свічечка згасла. “Не до добра”, – зашепотіли всезнаючі бабці. “Це протяги або хтось штурхнув ненароком”, – пояснювали інші.
…Тепер вона твердо знає, що це був знак звище. Люда не раз згадувала той випадок: то після чергового побиття чоловіком, то як наслідок після декількох серцевих нападів. Словом, сімейне життя явно не клеїлося.
Дітей не було. Батьки, котрі не в змозі були перенести невдалий доччин шлюб, давно кликали її до себе. Дивитись добре на гaрного, а жити – з добрим… Вона й сама, здається, вже готова була покинути чоловіка, зрозумівши цю стару, як світ, істину. І коли Олексій, приїхавши з чергової поїздки з Москви, побив її до нестями, наважилась.
Про те, що Василенки розлучаються, селу було відомо через п’ятнадцять хвилин після того, як дружина подала заяву.
– Бач, панянка, – пліткували. – Гарний, здоровий, хату, машину піднесли їй на блюдечку, а їй мало. Ну, подумаєш, вдарив раз-другий. Та що то за жінка, коли вона ні разу не була бита.
Соромно, гірко, образливо... Адже не кожному розкажеш, що, крім синців, у душі не гоїться рана від постійного емоційного насилля, котре, може, й недоступне для ока стороннього, а болить не менше. Якщо людині впродовж кількох років повторювати, що вона непотріб і нічого не варта, врешті-решт вона у це повірить…

Біда сама не йде, а за собою ще веде. Тільки-но стала приходити до тями після гіркого заміжжя, почалися проблеми зі здоров’ям. Терміново потрібно було робити операцію. І тоді Люда дізналася про страшний діагноз, що прозвучав, як вирок: “Ви ВІЛ-інфіковані…” Біль, розпач і страх перед цією невиліковною хворобою… Кінець життя…
…На момент нашої зустрічі Люда ледве отямилася після страшного діагнозу, що прозвучав для неї майже рік тому. А в душі її був повний безлад: кому довіритись, на кого спертися у важку хвилину, як ставитися до людини, котра стала причиною цього кошмару?
Спочатку хотіла щось собі заподіяти. Не вистачило сили волі. Та й батьки… Шкода їх, бо ж вона у них одна – єдина надія і втіха. Дарма, що долі не має.
Коли стала більше дізнаватися про це захворювання, зрозуміла, що люди живуть з таким діагнозом багато років. З’явилась іскорка надії, яка іноді перетворюється на безвихідь: а для чого їй ці роки? “Щоб витрачати гроші на лікування і чекати: захворію на СНІД чи ні? У будь-якому випадку світлого майбутнього у мене немає”, – каже Люда.

“Я одразу ж повідомила Олексієві про діагноз, – розповідає моя співрозмовниця. – Він був шокований! Намагався щось пояснити, навіть плакав… А я в ту мить думала лише про одне – переді мною людина, котра мене вбила. І стає страшно від того, що через якесь миттєве задоволення ламається і нищиться декілька життів. Якби він не поїхав до Москви… Якби… Якби…
Звичайно, зараз спосіб життя чоловіка змінився. Він став замкнутий. Я прекрасно його розумію: дуже важко комусь відкритися! Страх затьмарив всі інші почуття. Він постійно повторює: “Я нікому не скажу. Якщо хтось дізнається, всі від мене відвернуться…” Раніше треба було думати.
Ми живемо окремо, хоча іноді Олексій провідує мене (у нас же тепер спільна проблема!), навіть намагається мені нагадати про подружній обов’язок, мовляв, кому я ще потрібна з таким діагнозом? Яким був, таким й лишився…”

“Батькам про своє захворювання я сказала майже через рік після того, як дізналася сама. Я змушена була це зробити. Хоча при розлученні я отримала свою частку майна і могла дозволити собі хоч елементарне лікування та повно-цінне харчування (людям з таким діагнозом лікарі радять повноцінно і калорійно харчуватися). Але мені треба було якось пояснити мої досить часті поїздки до СНІД-центру, постійне нездужання, блювоту…
Для них це був страшний удар. Хоч я намагалася пояснити, що це ще не СНІД, що імунодефіцит виникає і при інших захворюваннях, наприклад, онкологічних... Я просто безсила їх втішити, адже цим забрала у них надію на майбутнє, на внуків, на нормальне життя. А що тепер – важке чекання, суцільна невідомість, замкнутість? Господи, за що ти нас так караєш?”

“Поки що я почуваюся нормально. Нещодавно перебралася до міста. Маю досить непогану роботу. Звичайно, про мій стан ніхто нічого не знає. Самі розумієте, яка буде реакція. Що далі – не знаю… Не хочеться вірити, що життя згасне, як та свічечка у церкві. З надією і радістю сприймаю будь-яке повідомлення про те, що винайдені ліки від цієї хвороби. А раптом…
Іноді сумно, а іноді дуже страшно. Хапаюся за молитву, як тонучий за соломинку. І ви знаєте – допомагає. Живу одним днем. А може, завтра буде ліпше? Але одне знаю точно: я ніколи не притулю до грудей своє дитя, не відчую радості материнства, вже не матиму сім’ї, онуків… І від цього стає по-справжньому боляче. Проте треба якось жити.. Жити…”
Слухаючи цю розповідь, мені було страшно за Люду, за себе, за всіх нас, що не знаємо, як жити з цією бідою, яка може спіткати кожного. Прикро, коли це стається через чиюсь легковажність. Ціна статевої свободи може виявитися надто високою…