У Кухітській Волі за 50 літ змінилося 98 лікарів!
Повіривши карті, на якій від Залізниці (Любешівський район Волинської області) до Кухітської Волі (Зарічненський район Рівненської області) пролягає “автомобільний шлях”, я обрав його, рушаючи на Рівненщину. Та вже за Залізницею розкаявся: у лісі, крізь який довелося їхати, єдина (згідно з картою) лінія дороги спочатку роздвоїлась, потім потроїлась, і я, чого й слід було чекати, заблукав. На щастя, натрапив на бабцю, що пасла на болоті корів, вона й показала правильний маршрут…
– Нічого дивного, – сказала пастушка. – Тут і місцевий люд іноді блукає.
Дороги перевіряють міцність печінок
Уже перед самою Кухітською Волею, коли минув місток біля залізницького хутора Ваньчос, що на межі двох областей, з’явилося навіть тверде покриття – сумнозвісна поліська бру-ківка, яка добре перевіряє міцність печінок.
Кухітська Воля – село чималеньке, понад дві тисячі мешканців населяють його якраз на вододілі двох найбільших волинських приток Прип’яті – Стоходу і Стиру. До місцевої ради підпорядковано віддалені на десять та п’ять кілометрів відповідно села Островськ і Ждань та дванадцять хуторів, розкиданих у довколишніх лісах. Ще одна особливість Кухітської Волі – це, практично найвіддаленіше село Зарічненського району: до райцентру – 55 кілометрів поліського “бруку”. Та й до Рівного неблизький світ, бо єдиний рейс пасажирського автобуса пролягає знову ж через Зарічне, а це за 250 кілометрів.
Колись планувалося зробити дорогу до Кузнецовська, але так і не добудували.
Розповів сільський голова і про місцеві проблеми. Село, як і більшість, потерпає від безробіття. Робочих місць не вистачає ні в млині, ні в дільничній лікарні, ні в 12 торговельних точках, ні в місцевому СВК, котрий із 17 діючих господарств району має, до речі, найбільше поголів’я худоби. Колись в Островську був ще овочесушильний завод, який славився виробами на всю Україну. На жаль, від нього залишилися лише згадки та руїни... Отже, люди їдуть на заробітки переважно в Росію: Москву, Пітер, Тамбов. Як не дивно, Білорусь, до якої рукою подати і яка користується популярністю у сусідньому Любешівському районі, кухітці чомусь обминають.
Волею обставин голови мешканців Кухітської Волі повернуті здебільшого не до Зарічного, а до Любешова. Пояснення просте: туди ближче, та й заготівельники-міняйли саме звідти торують дорогу. У цьому є свої плюси та мінуси. Погано, скаржився сільський голова, вийшло в цьому році із заготівлею чорниць. Хоча в селі діяло 8 пунктів прийому ягід і ціна за кілограм сягала до 18,5 гривні, та особливо бюджет сільради не поповнився – велику частку лісової продукції перехоплювали ще в лісі саме любешівські заготівельники.
Кухітська Воля – село чималеньке, понад дві тисячі мешканців населяють його якраз на вододілі двох найбільших волинських приток Прип’яті – Стоходу і Стиру. До місцевої ради підпорядковано віддалені на десять та п’ять кілометрів відповідно села Островськ і Ждань та дванадцять хуторів, розкиданих у довколишніх лісах. Ще одна особливість Кухітської Волі – це, практично найвіддаленіше село Зарічненського району: до райцентру – 55 кілометрів поліського “бруку”. Та й до Рівного неблизький світ, бо єдиний рейс пасажирського автобуса пролягає знову ж через Зарічне, а це за 250 кілометрів.
Колись планувалося зробити дорогу до Кузнецовська, але так і не добудували.
Розповів сільський голова і про місцеві проблеми. Село, як і більшість, потерпає від безробіття. Робочих місць не вистачає ні в млині, ні в дільничній лікарні, ні в 12 торговельних точках, ні в місцевому СВК, котрий із 17 діючих господарств району має, до речі, найбільше поголів’я худоби. Колись в Островську був ще овочесушильний завод, який славився виробами на всю Україну. На жаль, від нього залишилися лише згадки та руїни... Отже, люди їдуть на заробітки переважно в Росію: Москву, Пітер, Тамбов. Як не дивно, Білорусь, до якої рукою подати і яка користується популярністю у сусідньому Любешівському районі, кухітці чомусь обминають.
Волею обставин голови мешканців Кухітської Волі повернуті здебільшого не до Зарічного, а до Любешова. Пояснення просте: туди ближче, та й заготівельники-міняйли саме звідти торують дорогу. У цьому є свої плюси та мінуси. Погано, скаржився сільський голова, вийшло в цьому році із заготівлею чорниць. Хоча в селі діяло 8 пунктів прийому ягід і ціна за кілограм сягала до 18,5 гривні, та особливо бюджет сільради не поповнився – велику частку лісової продукції перехоплювали ще в лісі саме любешівські заготівельники.
Акушерка працювала за «дохторів»-п’яниць
Покоління народжених у п’ятдесяті і пізніше роки людей у Кухітській Волі пройшли через руки Галини Федорівни Черевко, місцевої акушерки. Зізнаюсь щиро, зустріч з нею просто ошелешила, бо де ви думаєте я її уздрів? На височенній драбині в саду рвала вишні! І це в 76 літ!
Після цього перестав дивуватися, що Галина Федорівна, уже давно офіційно оформившись на пенсію, й досі продовжує тягнути лямку сільського “дохтора”, незважаючи на те, що в селі є дільнична лікарня.
Родом Галина Федорівна з Ніжинщини, з молодих спеціалістів, яких тисячами радянська влада у сорокові-п’ятдесяті направляла на новоприєднані західні землі. У Кухітській Волі живе й працює з 1951 року. Потрапила ж саме на Полісся, витягнувши в облздороввідділі жеребок з написом Заріченський район.
– Не страшно було їхати на “Западну”?
– Страшно. Мого двоюрідного брата, завідувача районо перед цим убили в Дрогобицькій області. А троюрідний брат, третій секретар Рівненського обкому партії, як дізнався від мого батька куди мене запроторили, за голову схопився. “Я її заберу звідти!” – пообіцяв. І справді, незабаром зателефонував у село вранці і сказав, щоб до п’ятої була в Ровно, бо йому о п’ятій потрібно десь терміново їхати. А як було дістатися на ту годину? То я махнула рукою і залишилася. Назавжди.
– І як Вас прийняли поліщуки?
– Добре. От лише в час тяжкий, голодний я сюди прибула. Саме колгосп у селі організували, з продуктами було сутужно: в магазинах порожньо, в селян нічого не купиш, бо й самі не мали зайвого. Виручав лікарняний завгосп. Дільничну лікарню відкрили якраз перед моїм приїздом. Тож він крутився, вибиваючи продукти і на лікарню, і для медперсоналу. А на головних лікарів Кухітській Волі не вельми щастило: якось підрахувала – 98 їх змінилося за час моєї роботи! Чимало присилали сюди усіляких “штрафників”, які чимось провинилися в обласній чи районних лікарнях. От вони відбували “заслання”, та й тікали. Багато траплялося і лікарів-п’яниць. Часто мусила виконувати їхню роботу. Людей було шкода, які мусили довіряти своє здоров’я таким горе-лікарям.
Але були й хороші спеціалісти, яких згадую з повагою не тільки я. Це подружжя Єрьоміних, Кушнірів, Ольга Борова, Шимбаум.
– У місцевій лікарні було пологове відділення, а нині?
– Закрили його, коли я розрахувалася з роботи. Тепер жінки їздять народжувати в Зарічне. Це недобре. У нашому “кущі” таке відділення повинно бути, якщо не в Кухітській Волі, то в Боровому. А тим часом породілі зі своїми проблемами йдуть до мене. Недавно й пологи приймала у своїй хаті. Бо куди ж серед ночі відправиш? Та й транспорту так швидко не знайти.
– Отже, не маєте спокою і на пенсії?
– Не маю. Якось їздила в Чернігів до сина і затрималась там. А в селі вже пішла чутка, що я виїхала назовсім. Приїжджаю додому, а мене вже чекають у хаті п’ятеро чи шестеро жінок – кожна зі своєю бідою. Поки здужатиму, то допомагатиму хворим.
Після цього перестав дивуватися, що Галина Федорівна, уже давно офіційно оформившись на пенсію, й досі продовжує тягнути лямку сільського “дохтора”, незважаючи на те, що в селі є дільнична лікарня.
Родом Галина Федорівна з Ніжинщини, з молодих спеціалістів, яких тисячами радянська влада у сорокові-п’ятдесяті направляла на новоприєднані західні землі. У Кухітській Волі живе й працює з 1951 року. Потрапила ж саме на Полісся, витягнувши в облздороввідділі жеребок з написом Заріченський район.
– Не страшно було їхати на “Западну”?
– Страшно. Мого двоюрідного брата, завідувача районо перед цим убили в Дрогобицькій області. А троюрідний брат, третій секретар Рівненського обкому партії, як дізнався від мого батька куди мене запроторили, за голову схопився. “Я її заберу звідти!” – пообіцяв. І справді, незабаром зателефонував у село вранці і сказав, щоб до п’ятої була в Ровно, бо йому о п’ятій потрібно десь терміново їхати. А як було дістатися на ту годину? То я махнула рукою і залишилася. Назавжди.
– І як Вас прийняли поліщуки?
– Добре. От лише в час тяжкий, голодний я сюди прибула. Саме колгосп у селі організували, з продуктами було сутужно: в магазинах порожньо, в селян нічого не купиш, бо й самі не мали зайвого. Виручав лікарняний завгосп. Дільничну лікарню відкрили якраз перед моїм приїздом. Тож він крутився, вибиваючи продукти і на лікарню, і для медперсоналу. А на головних лікарів Кухітській Волі не вельми щастило: якось підрахувала – 98 їх змінилося за час моєї роботи! Чимало присилали сюди усіляких “штрафників”, які чимось провинилися в обласній чи районних лікарнях. От вони відбували “заслання”, та й тікали. Багато траплялося і лікарів-п’яниць. Часто мусила виконувати їхню роботу. Людей було шкода, які мусили довіряти своє здоров’я таким горе-лікарям.
Але були й хороші спеціалісти, яких згадую з повагою не тільки я. Це подружжя Єрьоміних, Кушнірів, Ольга Борова, Шимбаум.
– У місцевій лікарні було пологове відділення, а нині?
– Закрили його, коли я розрахувалася з роботи. Тепер жінки їздять народжувати в Зарічне. Це недобре. У нашому “кущі” таке відділення повинно бути, якщо не в Кухітській Волі, то в Боровому. А тим часом породілі зі своїми проблемами йдуть до мене. Недавно й пологи приймала у своїй хаті. Бо куди ж серед ночі відправиш? Та й транспорту так швидко не знайти.
– Отже, не маєте спокою і на пенсії?
– Не маю. Якось їздила в Чернігів до сина і затрималась там. А в селі вже пішла чутка, що я виїхала назовсім. Приїжджаю додому, а мене вже чекають у хаті п’ятеро чи шестеро жінок – кожна зі своєю бідою. Поки здужатиму, то допомагатиму хворим.
Директора в люди вивела батькова ключка
Не бідна Кухітська Воля і на шанованих людей. Тут, безперечно, пальму першості тримає Григорій Мініч, директор Рокитненського склозаводу. Тим паче, що Григорій Іванович зв’язків з малою батьківщиною не пориває – тут мешкають його мати і старший брат.
Успіхи склозаводу кухітці пов’язують насамперед з умілим керівництвом їхнього земляка.
Майбутнього директора, розповідають жартома його близькі родичі, вивела в люди батькова ключка: мав дуже великі здібності до навчання, але з дисципліною було не все гаразд, от учителі й поскаржилися на нього батькові. Батько негайно прийшов до школи й ключкою на очах у всіх провів із сином “виховну бесіду”. Потім Григорій ще й дякував йому, мовляв, якби не ключка, хтозна, як воно повернулося б. Після школи він вступив до Рівненського водного інституту, закінчив його і повернувся в місцевий колгосп, де працював якийсь час меліоратором. Потім його забрали в Зарічне, а звідти – вже в Рокитне.
Кухітці бачать у небі «гриби» і «рози»
На закинутому, порослому бур’янами колгоспному подвір’ї, що за цвинтарем, самотньо стримить водогінна вежа з величезним лелечим гніздом зверху, яке птахи залишили, та, слава Богу, Кухітської Волі не покинули зовсім: щороку тут народжується до тридцяти лелечат. Отже, Рівненська АЕС, що розташована за якихось сорок кілометрів від села, корективів у план природного приросту населення радіаційно небезпечних зон не вносить. А може, і вносить, але місцевим селянам про таке ніколи думати, навіть якщо спостерігають зі своїх дворів за ясної погоди, як у небі над станцією з’являються “гриби” і “рози”. То, кажуть знаючі, викиди ра-діації в атмосферу. Та до цього явища вже всі звикли.
Успіхи склозаводу кухітці пов’язують насамперед з умілим керівництвом їхнього земляка.
Майбутнього директора, розповідають жартома його близькі родичі, вивела в люди батькова ключка: мав дуже великі здібності до навчання, але з дисципліною було не все гаразд, от учителі й поскаржилися на нього батькові. Батько негайно прийшов до школи й ключкою на очах у всіх провів із сином “виховну бесіду”. Потім Григорій ще й дякував йому, мовляв, якби не ключка, хтозна, як воно повернулося б. Після школи він вступив до Рівненського водного інституту, закінчив його і повернувся в місцевий колгосп, де працював якийсь час меліоратором. Потім його забрали в Зарічне, а звідти – вже в Рокитне.
Кухітці бачать у небі «гриби» і «рози»
На закинутому, порослому бур’янами колгоспному подвір’ї, що за цвинтарем, самотньо стримить водогінна вежа з величезним лелечим гніздом зверху, яке птахи залишили, та, слава Богу, Кухітської Волі не покинули зовсім: щороку тут народжується до тридцяти лелечат. Отже, Рівненська АЕС, що розташована за якихось сорок кілометрів від села, корективів у план природного приросту населення радіаційно небезпечних зон не вносить. А може, і вносить, але місцевим селянам про таке ніколи думати, навіть якщо спостерігають зі своїх дворів за ясної погоди, як у небі над станцією з’являються “гриби” і “рози”. То, кажуть знаючі, викиди ра-діації в атмосферу. Та до цього явища вже всі звикли.
Микола Шмигін,
Рівненська область
Рівненська область
| Comments: |
