Мій дідусь – святий

Холмська і Підляська земля прийняла православну віру тисячу років тому. Творення основ парафіяльної мережі тривало тут протягом ХІ-ХІІ століть. Ці землі увійшли до Володимир-Волинської православної єпархії. Нова епоха в історії регіону – приєднання Побужжя до складу Галицько-Волинського князівства. Столиця держави Холм стала і центром церковного життя. Новостворена Холмська православна єпархія охоплювала західні окраїни Русі і входила до складу Київської митрополії, що перебувала під омофором Константинопольського патріарха. У головному соборі столиці знайшли вічний спокій князі та єпископи – тут ховали найпочесніших людей держави.
Та вхід надбужанських земель до складу польсько-литовської держави різко змінив становище православної церкви. А Берестейська унія 1596 року взагалі позбавила її прав. Так розпочався час переслідувань та мучеництва.
ХХ століття, а саме період Другої світової війни, ознаменувалося в історії як пора особливих випробувань, а стражденна земля, що вперто зберігала спадщину Володимира Великого, – як Голгофа православ’я. Її знову зросила кров мучеників, убитих за віру. Трагічно закарбувалися в пам’яті назви сіл Сагринь, Модринь, Ласків, Новосілки, Верешин, Сиховичі... Найбільшого розмаху пацифікаційні акції польських банд набули в 1943-1945 роках. Євген Пастернак, автор книги “Нарис історії Холмщини і Підляшшя” (Вінніпег-Торонто, 1968), пише, що тільки протягом року від травня 1943 до травня 1944-го, лише в одному Грубешівському повіті карателі спалили 52 села і замордували близько 4000 селян!
Минуло цілих п’ятдесят років, перш ніж відкрито заговорили про безчинства польських банд, що нищили український православний люд на нашій предковічній Холмській землі. Найбільшої наруги зазнали священнослужителі та їхні родини. Вони прийняли на себе вінець мучеництва, і вже у ХХІ столітті імена отця протопресвітера плк. Василія Мартиша (Тератин, 4 травня 1945 р.), отця протоієрея Павла Швайки та його дружини Йоанни (Грабовець, 28 серпня 1943 р.), отця Миколая Гольця (Новосілки, 2 квітня 1944 р.), отця Лева Коробчука (Ласків, 10 березня 1944 р.), отця Петра Огризка (Чортівець, 10 квітня 1944 р.), отця Сергія Захарчука (Наброж, 6 травня 1943 р.) та монаха Ігнатія (монастир у Яблочині, 9-10 серпня 1942 р.) увійшли до сонму святих. Їх у 2003 році Автокефальна православна церква у Польщі визнала мучениками, а останки новоприставлених святих – святими мощами. У них маємо тепер небесних опікунів, що благають за нас перед престолом Всевишнього. Рішення приймав Священний Собор єпископів. Було затверджено літургічні тексти та ікону нових святих. Свято Собору святих мучеників Холмських і Підляських встановлено на першу неділю червня. На канонізаційну врочистість прибули навіть представники православних церков з Греції, Сербії, Румунії, а також з Фінляндії, Албанії та ПАР. Приєднання до лику святих Холмських і Підляських мучеників – подія у Польській автокефальній православній церкві особлива. Це була друга канонізація в історії цієї Церкви, а перша, яка охопила людей, що діяли в період її автокефального буття.

Райський куточок став пеклом

...Минаємо кордон в Устилузі. Серце швидше застукотіло – до Ласкова залишилося якихось 25-30 кілометрів. Кружляємо другорядними вуличками, минаємо поля. Ось він...
Ні, не Ласків – пам’ятний знак „всім тут спочилим від часу заснування Ласкова до трагічного дня 10 березня 1944 року” (монумент замовила колишня жителька цього села, а нині мешканка Англії, Ліда Коломиєць, родина якої теж там загинула). Навколо – ні хатини, кілька напівзруйнованих надмогильних плит, одинокий металевий хрест. І терен, терен, терен... Він наче намагається схоронити ту жахливу правду, приховати страшне безумство, допущене бандитами.
Стою навколішки і вимолюю прощення, що так довго не їхала. Тим часом у голові зринають картинки, що вималювала свідомість після розповідей ласківчан.
Перед Другою світовою війною у Ласкові нараховувалося понад 110 господарств. Село вражало своєю ошатністю, білими хатами у віночках, зеленню садків, тихою річечкою та зеленокосими вербами, де споконвіку линула українська пісня. Не випадково його називали „райським куточком”.
– На панській землі навколо села почали оселятися польські осадники, – розповідає голова Волинського товариства „Холмщина” Микола Онуфрійчук. – Спочатку українці з поляками жили у злагоді, з повагою ставилися до віри та звичаїв обох народів. Та у 30-х роках при підтримці польської влади було збурено хвилю „пацифікації” (втихомирення) наших сіл, а фактично – наступу на все українське: заборонили українське шкільництво, товариство „Рідна хата”, почали масово руйнувати православні церкви. Під час війни розпочався антиукраїнський терор. Не оминула розправа і Ласкова. Понівечені тіла місцевих мешканців знаходили в лісі під хмизом. Перед людьми відкрилася дика картина знущань: виколоті очі, обрізані вуха та носи, виламані пальці, викручені кінцівки... Та найбільше постраждали ласківчани у березні 1944 року, коли за доброю традицією пошановували Тараса Шевченка.
Зі слів очевидців: „Ранок 10 березня (Страсна п’ятниця) видався похмурим і тривожним. Тяжкі хмари сунули низько. Їх намагався підганяти прудкий західний вітер. Мороз трохи послабився, а з ним – і сніг. Наступало в’язке болото”. Тим часом долетіли перші повідомлення про нищення польськими бандами сусідніх сіл. Люди заметушилися, одні поспіхом лаштували підводи для від’їзду, інші ховали усе найцінніше у схронах, сподіваючись на Божу ласку і порятунок. Та було надто пізно – Ласків вже був оточений добре озброєними поляками. О десятій ранку понад 200 бандитів налетіли на село з кулеметами, автоматами, гвинтівками та гранатами. Спалахнули перші хати.
„Біць вшисткіх до колискі, жеби нє било ані єднего украінца на нашей зємі! Паліць, біць, мордоваць до остатка!” – лунало звідусіль. Ласківчан кололи, вішали, розстрілювали, кидали живцем у вогонь та криниці. Пекло тривало понад чотири години...
Розлючена банда закатувала і молодого священика, який напередодні здійснив поховання двох ласківчан. Отцю Леву Коробчуку виповнилося всього 25 літ.

Короткі відомості про життя Лева Коробчука увійшли у „Житія святих Мучеників Холмських і Підляських”: „Св. священномученик Лев родом із глибоко пов’язаної з Холмщиною родини Коробчуків. Народився він делеко від рідної землі – у Ярославській губернії (Росія), де опинилися у війну в час біженства його батьки. Незабаром він потрапив на рідну Холмщину, де його батько, благоговійний пастир о. Гавриїл, став настоятелем православної парафії в Кульні (Білгорайський повіт). Після закінчення середніх шкіл у Перемишлі та у Львові молодий Лев у 1936 році вступив до Дяківської школи при Яблочинському монастирі.
У важкі роки війни православна церква доручила йому обов’язки дяка в православній парафії у Вербковичах на Холмщині. Невдовзі він одружився. У 1942 році прийняв у Холмі дияконську та ієрейську хіротонії від архієпископа холмського і підляського Іларіона, починаючи свій священичий подвиг. Спочатку молодий пастир служив у Холмі, де йому було доручено різні обов’язки в єпархіяльних установах відродженої Холмсько-Підляської єпархії. Проте незабаром його було скеровано до особливо важкої та відповідальної душпастирської праці на Грубешівщині, до парафії Ласків. Молодий священик з відданістю працював на ниві Христовій, служив Богові і своїй пастві у важкі часи війни і конфліктів.
Вінець мучеництва двадцятип’ятилітній священик прийняв разом з двома сотнями своїх вірних у Ласкові 10 березня 1944 року. Перед смертю він зазнав великих страждань. Точне місце поховання не встановлене...”
Зі спогадів його рідної сестри Надії Горлицької, які зберігаються у сімейному архіві, Левкові передбачили увіковічнення ще у дитинстві: «Я пам’ятаю, як ми ще жили в Бончі, він брав мамину хустку, зав’язував вузол на одному розі, співав „Господи, помилуй” і „кадив”. Мав тоді всього кілька рочків. Був такий чорнокнижник Ян Луб’яж з Кукавки, то вже тоді він передрік, що Левко піде по слідах батька. І сказав до Льови: „Як я нє умре, то ти бендєш біскупем”. Але Льова перевищив єпископа – він став святим».

Левко познайомився з майбутньою дружиною Вірою Щур, коли владика Огієнко назначив його псаломщиком у Вербковичі. Дівчина гарно співала в церковному хорі й дуже вже припала до душі молодому священнослужителю. Невдовзі вони побралися. У щасливого подружжя народився син Лесько, потім знайшлася і донька Раїса.
Парафію молодому Коробчуку дали у Ласкові. Час був непевний, почалися нальоти польських банд. Там помешкання священика двічі грабували поляки. Тоді від смерті отця Лева врятувало єдине – його вдома не було. На той час дружина Віра з маленькими дітьми жила з мамою у Вербковичах, й отець Лев часто їздив туди. Це було більше село, з постерунком (поліцією) – безпечніше для сім’ї.
Пригадую, бабуся розповідала: «9 березня за Левком у Вербковичі приїхали люди з Ласкова – там забили двох учителів, треба було поховати. Темніло, брат не хотів вертатися додому і лишився на ніч».
Тоді рідні востаннє його бачили. Батьки про трагедію дізналися лише наступного дня. У своїх спогадах Надія Горлицька пише: «Ми з татом і мамою мешкали в Холмі. Пригадую, один чоловік дав знати про трагедію в Грубешів, а звідти швидко звістка дійшла й до нас. Старша сестра Люба (вона тоді працювала в консисторії) відразу поїхала туди. Те, що потім розповідала, страшною картиною збереглося у пам’яті назавжди. Тіло Льови дуже знівечили, видно, мучили заживо – повідрізали, що можна було, а голову пилкою відпиляли».
Євген Пастернак, посилаючись на свідчення очевидців, у своїй книзі „Нарис історії Холмщини і Підляшшя” пише: „Разом з ним (о. Левом – авт.) замордовано 20 прихожан його парафії, що переховувалися у спільному сховищі. Бандити повикручували спершу священикові руки, потім стріляли в нього, врешті відпиляли йому голову, а усе тіло потяли гострим знаряддям”. Щоб не ризикувати, після трагедії тіла загиблих засипали там же, на місці смерті. І лише через деякий час німці виділили родині охорону, щоб можна було перепоховати священика й тіла інших хлопців належним чином, на кладовищі.
«Тоді знову до Ласкова поїхала тільки Люба, – розповіла Надія Горлицька. – Тіло Льови впізнали по шкарпетках, голова лежала поруч.  Я ж вперше була на могилі брата у 1945 році. Поїхали разом з Любою ще сестра Віра і наша братиха. Важко було повірити – дороги ніде не було, кругом лиш поле: недоглянуте збіжжя саме насівалося, росло й осипалося. Про колишній шлях нагадували хіба дерева, що височіли серед полів. Й на кожному кроці березові хрести – всюди були поховані партизани. Люба показала, де могилка Льови. Ми поставили металевий хрест, але без надпису, щоб поляки не знущалися над пам’яттю брата ще й після смерті».
Коли Надія Горлицька потрапила на цей цвинтар через сорок з лишком років, уже в часи незалежності, – його годі було пізнати. Усе навколо поросло будяками і терном, тож холмщакам, які приїхали відвідати могили рідних, доводилося прорізати собі дорогу ножами. Могилу брата Надія Гаврилівна так і не знайшла. Каже, дерева, біля яких був похований отець Лев, поляки позрізали. А між корчами навіть пагорби могилок сьогодні розпізнати неможливо... Нема ані слідочка...