Каяття чи страх перед неминучою ліквідацією?

Сташинського завербувало КДБ у доволі банальний спосіб: піймавши його у потязі без квитка, залізнична міліція замість звичайного у таких випадках штрафу завела “зайця” на станцію і змусила заповнити “анкету”. У ті часи залізнична міліція була підпорядкована безпосередньо КДБ, отже, не виключено, що за студентом педінституту з неблагона-дійної сім’ї кадебешники спеціально стежили, готуючи грунт для вербування. Після кількох викликів на “бесіди” в “органи” Сташинський, заляканий можливими репресіями як щодо себе, так і щодо родичів, дав згоду на таємну співпрацю.
Першим серйозним завданням для новоспеченого кадебешника було розкриття підпільника Стахура, який ліквідував перед тим більшовицького прислужника письменника Ярослава Галана. Сташинського засилають до підпілля, де він успішно здобуває потрібні відомості. Але цим самим він викриває й себе, про його співпрацю дізнаються рідні, тому в Україні агент Сташинський уже не міг використовуватися. Провівши грунтовну шпигунську підготовку у 1952-1953 роках, його відправляють у Західну Німеччину для боротьби з українськими націоналістичними групами.

Широкому загалу Сташинський більш відомий як убивця лідера революційного крила ОУН Степана Бандери. Але це було вже друге вбивство у його терористичній кар’єрі. Першою жертвою московського найманця став ще один провідник українського націоналістичного руху професор Мюнхенського університету доктор Лев Ребет. Цей атентат (убивство на замовлення), здійснений за два роки перед убивством Бандери аналогічним способом, можна вважати генеральною репетицією знищення видатного борця з московським більшовизмом. Шефи КДБ мали на меті не просто вбити провідника націоналістів, а й залишитися поза підозрою після виконання своєї чорної справи. Тому вирішили застосувати секретну зброю, дія якої грунтувалася на отруті, після чого справжню причину смерті жертви встановити було практично неможливо.
Незадовго до теракту московський кур’єр доставив у Берлін, де мешкав Сташинський, спеціальний апарат, що стріляв ампулами із синильною кислотою, і навчив його ним користуватися. Однак перше випробування смертельної зброї Сташинський здійснив у лісі під Берліном. Інструктор прив’язав собаку до дерева і дав Сташинському зброю. Той підійшов до пса майже впритул. Тварина хотіла лизнути його в простягнуту зі зброєю руку... Убивця відвернувся й вистрелив  їй у голову. Згодом, коли стріляв у Ребета і Бандеру, Сташинський уже не відвертався...

Шелєпін у ролі свахи                     

За успішне виконання атентатів їх замовники, тодішні кремлівські правителі (грамоту про нагородження підписали Ворошилов і Георгадзе – голова і секретар президії Верховної Ради СРСР) нагородили його орденом Бойового Червоного прапора, який особисто вручив йому тогочасний шеф  КДБ Шелєпін.
Здавалося, у зразкового  і слухняного виконавця кадебістських кривавих планів не буде проблем з керівництвом у подальшій службі і кар’єрі. Але КДБ було такою “конторою”, працівники якої уже ніколи не мали спокою, як і певності про своє майбутнє, тим більше, такі пішаки-виконавці, як Сташинський. Розмінювати, жертвувати подібними “фігурами”, аби завше залишатися невидимими, а отже, невразливими, булo основою хитромудрого плетива “партії”, яке розігрувало КДБ зі своїми супротивниками. Сташинський невдовзі після замаху на Бандеру відчув небезпеку, коли повернувся в СРСР і поселився в Москві.
Проблеми для агента почалися, коли він наважився влаштувати своє особисте життя, тобто захотів одружитися. Наречену, німку Інгу Поль, він знайшов у Східному Берліні. Про зв’язок свого агента із загалом лояльною до режиму громадянкою Німеччини КДБ знало і дивилося на це крізь пальці. Проте коли Сташинський заїкнувся начальству про одруження, дозволу не отримав. “Не прийнято, щоб співробітник КДБ одружувався з чужоземкою,” – пояснили йому. Проте Сташинський виявився впертим: пішов зі своїм клопотаням до Шелєпіна. Шеф також спробував відмовити його, переконуючи, що в Росії є не гірші жінки, показував фотографії “бажаних” наречених. Сташинський стояв на своєму, і Шелєпін пішов на компроміс:
– Як виняток, ми дозволимо одружитися, але з умовою, що дружина прийме радянське громадянство і буде допомагати вам у роботі.
Сташинський, не маючи іншого виходу, погодився. Шлюб зареєстрували у Східному Берліні в квітні 1960, а в травні молоде подружжя приїхало в Москву проходити подальший шпигунський вишкіл. Їх поселили в конспіративному помешканні, де згодом Сташинський випадково виявив підслуховуючі пристрої: бив тарганів у кімнаті, і коли один заховався у шпаринку, аби дістати комаху, зняв плінтуса, і побачив там підозрілий кабель. Маючи шпигунський досвід, Сташинський швидко визначив його призначення.
Звичайно, не малу роль у рішенні Сташинського втекти на Захід відіграла і його дружина. Ревна християнка Інга Поль розуміла, що сімейного щастя їм, як агентам КДБ, не світить. Жінка стала натякати чоловікові на розрив зі спецслужбою і можливу втечу у Західну Німеччину, де  про них могли б подбати її родичі.   Сташинський вагався, знаючи, що від КДБ важко сховатися. Але й залишатися агентом-атентатником, якого, щоб сховати кінці у воду, могли ліквідувати, уже більше не хотів. Підштовхнула до рішення на користь втечі смерть його первістка, якого Інга народила в Берліні. Сташинський в той час був у Москві, і КДБ, усе ще не довіряючи його дружині, намагалося використати цей факт для їхнього розриву, натякаючи, що до смерті дитини причетна Інга. Йому не радили їхати на похорон. Але Сташинський таки поїхав. За ним стежило кілька таємних агентів, він про це знав, однак втримати його від втечі КДБ уже не змогло.
12 серпня 1961, після похорону сина, Сташинський з Інгою сіли в  міський потяг до Західного Берліну. Побувши деякий час у родичів дружини, наприкінці серпня Сташинський зголосився до західнонімецької  контррозвідки, зізнавшись, що він агент КДБ і виконавець убивств Лева Ребета і Степана Бандери.
Що ж усе-таки підштовхнуло успішного атентатника до зради своїх господарів, залишається загадкою, бо каяття на суді цього вбивці особливо щирим не виглядало. На запитання, чому він убивав, відповів, що “виконував наказ і не міг не підкоритися, крім того, ще й мав ідейні переконання, що вбивав ворогів радянської держави”. А коли його запитали, чи зміг би вбити свою сестру-націоналістку, якби отримав такий наказ, то промовчав. Отже, зазирнути в душу Сташинському ніхто не мав змоги. А може, він знав про долю вбивці Симона Петлюри, якого виправдав французький суд, тож сподівався, що й німецькі судді будуть до нього милосердними? Судовий процес, який відбувся у жовтні 1962 року і прикував до себе увагу всього демократичного світу, й справді головним винуватцем смерті українських провідників визнав комуністичний Кремль. Але й з виконавця вини не зняли, давши йому вісім років каторжної тюрми.
По-різному прокоментували світові ЗМІ вирок Федерального суду західнонімецького міста Карлсруе, проте ця сумна історія про долю українця-перевертня ще раз продемонструвала, що будь-які таємні брудні справи таки колись випливуть на поверхню.