«Наливаймо, браття, кришталеві чаші»

Мабуть, багатьом нашим читачам не раз доводилося чути, а то й самим співати «Наливаймо, браття, кришталеві чаші, щоб шаблі не брали, щоб кулі минали голівоньки наші». Автор цих слів – відомий український поет-пісняр Вадим Крищенко, пісні якого є окрасою нашої естради. Але сьогодні мова йтиме не про нього, а про композитора цієї пісні, точніше, про нашого українського кобзаря Віктора Лісовола. Саме він поклав на музику ці слова. Хоча, як сказав пан Віктор, його мелодія й вірш Вадима Крищенка «зустрілися, як зустрічаються чоловік з жінкою», бо створена була значно раніше...

Гроші на ліки сину мати виклянчила на колінах

Знайомство з Віктором Лісоволом навіть не знаю, як назвати. Якщо логічно, то ніби випадковістю. Проте, як відомо, і вже самій довелося у цьому не раз переконатися, в житті нічого не буває випадкового. Спочатку доля мене звела з його дружиною, пані Зоєю. Це знайомство певний час було «телефонним». Пройшло декілька років, поки нарешті мені таки вдалося зустрітися й познайомитися з ними ближче. Зустріч ця запам’ятається надовго. Навіть не так вразила гостинність подружжя, як їхні ніжні й теплі стосунки, які можна побачити у наш час надто рідко. Таке ласкаве звертання, «серденько», яке почула тут, не чула жодного разу. Це дійсно той випадок, коли зустрічаються дві половинки...
Проте спочатку про господаря сім’ї – кобзаря Віктора Лісовола. Якщо коротко, то у багатьох мистецьких книгах, а особливо у тих, де йдеться про українське кобзарство, пана Віктора характеризують приблизно так: «У його репертуарі думи, твори сучасних українських композиторів, народні пісні і 75 особисто складених мелодій». Віктор Лісовол – композитор-самоучка, але не кожному дипломованому  Бог дає такий талант, яким Він наділив цього чоловіка. Розмовляючи з ним, пригадала слова нашого покійного декана Анатолія Москаленка: «Диплом – це одне, а розум – інше». Насамперед було приємно довідатися, що кобзарська справа в Україні продовжується, бо ще є чимало тих сподвижників, які відданні їй. Прикро, проте на наших зрусифікованих каналах і моді на «попсу» фактично немає можливості пропагувати істинну українську пісню й народне мистецтво, знайомити людей з такими талантами. Пан Віктор теж вже у зрілому віці зрозумів, що «все українське пригнічується».
...Народився і виріс Віктор Лісовол у співочому краї – Полтавщині, звідси й коріння його роду. Його дід – з Бугаєвських, мав надзвичайний голос, мама теж відзначалася любов’ю до пісні. Вона знала дуже багато романсів, вміла гарно грати на гітарі. Хоча коли переїхали жити в село Оболонь, яке за кількістю жителів нагадувало містечко, то дивувалася: там з кожного кутка линули пісні. Думала, що то весілля гуляють. Згодом зрозуміла: це тутешні міщани такі охочі до співу. А «Кобзар» Шевченка для неї був неперевершеною книгою. Цю любов до Кобзаревого слова передала й сину. У повоєнні роки вони залишилися удвох – батько і старший брат не повернулися з війни. Правда, тоді ще деякий час з ними проживали бабця і тітка. Сирітство було гірким.
– Жили дуже бідно, – пригадує той час пан Віктор. – Навіть не мав що взути до школи. Було, босий ходив. Особливо запам’ятався голодомор 1947 року. Тітка тоді скуповувала в селі яйця, везла в Кременчук, а звідти привозила зошити, папір чи інший крам. Я ходив по тютюн аж за 25 кілометрів від нашого села і теж ним підторговував. У четвертому чи то п’ятому класі не мав навіть штанів. Мені їх пошили з якихось двох старих, потім ще пофарбували. Нічого, виходив. Школу закінчив добре, хо-тілося якийсь диплом мати. Мені наш «воєнком», з сином якого товаришував, нарадив поступати у військове училище. От я і поїхав у Пітер. Там набирали 50 чоловік, а здали документи 600. Не пройшов в училище. Мені підказали взяти виписку і спробувати ще здати документи у вуз, бо там екзамени пізніше здавали. Так і зробив –  і поїхав до Харкова. А там побачив Інститут механізації сільського господарства, куди мене й прийняли. В інституті брав участь у художній самодіяльності, навіть співав у хорі консерваторії. От тільки за перший курс набрався вже того панства, що коли їхав на навчання після канікул відмовився взяти фуфайку. А іншого теплого одягу не мав. Стипендії навіть на харчі не вистачало. Доходився до того, що був на грані життя і смерті. Мене відправили в академвідпустку. В селі викликали на допризивно-військову комісію, і там головний районний лікар запитала, чому я такий худий. Пояснив, що хворію. Вона виписала ліки, на той час помочні, – стрептоміцин. Та мама не мала за що їх купити, треба було сто рублів (пан Віктор ледве втримується від сліз – авт.). Вона тоді пішла і впала в ноги голові колгоспу. Він дав їй 400 рублів, і почалося моє лікувння. Таки мене виходили. А тут наш Микита Хрущов прийшов до влади і призначив студентам вищу стипендію. Жити стало трошки легше, і я вже дуже за собою стежив.

«Гітара не витримувала   мого баритона»

Після інституту молодий спе-ціаліст Лісовол поїхав на роботу в село неподалік Маріуполя. Там одружився. Пізніше переїхав ближче до Києва. Та коли одного разу як учасник художньої самодіяльності потрапив на фестиваль у Київ, ось тоді виникла ідея переїхати сюди та  глибше зайнятися музикою. Допоміг брат першої дружини – він був зятем відомої української співачки Лариси Руденко. У Києві Віктор Лісовол познайомився з композитором, поетом і керівником хору «Гомін» Леопольдом Ященком, нині лауреатом Шевченківської премії (у свій час цей хор радянська влада розігнала, а самого Ященка переслідувала). Довідавшись у 1970 році, що при українському хоровому товаристві відкрито студію кобзарського мистецтва, спробував туди поступити. І його прийняли у 39 років. Тому було цікаво довідатися, чому вже в зрілому віці зацікавила саме бандура й кобзарство?
– Я відчув, що гітара не витримує мого баритона, – так просто пояснює свій вибір мій співрозмовник. – У той час вже почав складати свої мелодії. На це мене потягнула поезія Івана Драча. До того ж, почав отримувати інформацію про те, що нас, українців, утискають, і зрештою почав це розуміти сам. Став задумуватися над цим, а я завжди був зі своїм народом. На другому курсі мене разом з Павлом Супруном запросили виступити біля пам’ятника Шевченку. З того часу, можна сказати, почалося моє насичене творче життя. У 1988 році закінчив студію при капелі бандурстів України. З 1987 до 1991 року був артистом капели бандуристів. Звідти й на пенсію пішов.
Правда, слід додати, що не все у долі цього чоловіка складалося безхмарно. Коли працював чеканщиком у художньому комбінаті (пан Віктор має талант до малювання), до нього прийшли працівники КДБ і «попросили» приглядати за певними людьми. Тоді він зрозумів, що виплутатися з цієї неприємної ситуації буде непросто. Отож, довелося втікати у Сибір – там мав знайомих, які підшукали роботу. В столицю повернувся через два роки. Але його тут знову знайшли вже у сільгоспакадемії, де він працював. Цього разу пан Віктор сміливо сказав, що не буде ні на кого доносити. І від нього відчепилися.
Зараз у нього теж чимало клопотів. Хоче видати збірник пісень, до яких написав музику, а для цього потрібні кошти. Йому друзі допомогли їх зібрати, та підвело здоров’я, і гроші конче знадобилися на лікування. Саме надійні друзі підтримують це подружжя у скрутну хвилину. Пані Зоя навіть попросила щиро подякувати через газету Аріадні Дарибоговій, Геннадію Паламарчуку, Роману Ковалю, родинам Голобуцьких й Артищуків. Прикро, проте українська держава не надто піклується такими відданими українцями. Як правило, у святкові дні вручають подяки чи грамоти. І ось таким людям, які усіма можливими і неможливими методами зберігають українські пісні, традиції, обряди, тобто національний дух, як правило, доводиться виживати.

«Поки повернуся, щоб вийшла заміж», – заявила донька мамі

Ну й, звичайно, це подружжя найбільше підтримує кохання. Це зрозуміло з їхнього спілкування, а особливо, коли разом співають. О-о! Ці пісні треба чути: «Чого ти мною так гордуєш?», «Закрутився вихор», «Перебираю волосы твои». Якими поглядами вони обмінюються, коли з їхніх вуст лине «загублю тебе – утрачу все»! Так само холоне душа від дум і народних пісень, які виконує цей кобзар. А «Пісню про Мазепу» без сліз слухати неможливо. Недарма відомий народознавець Шудря сказав: «Лісовол пише пісні так, наче народні». Доля цих людей звела двадцять років тому. В обох раніше були сім’ї, але на той час вони були вільні. Пані Зою, яка теж зі співучої родини й  має прекрасний голос, кобзар Віктор причарував вже при першій зустрічі своїм співом. Вони майже рік зустрічалися як добрі друзі, хоча в душі почувалися далеко не ними. Донька пані Зої спостерігала за їхніми стосунками (разом співали у хорі «Гомін»), тому коли одного разу їхала на відпочинок, заявила мамі:
– Поки повернуся, щоб вийшла заміж.
– За кого? – здивувалася мама.
– За Віктора.
Тепер згадують про це сміючись, бо майже так і вийшло. А коли реєстрували шлюб у РАГСі, то донька була за свідка. Якщо перша дружина прилякувала чоловіка, що заявить в «кагебе», аби не займався тим, чим не потрібно, й дозволяла розучувати пісні лише у ванній кімнаті, то друга змусила піти в капелу бандуристів. Завжди охоче відправлялася з ним на різні фестивалі та інші мистецькі імпрези. А згодом вони заспівали разом. Цей спів зачаровує. Зараз пані Зої більше доводиться турбуватися про здоров’я свого чоловіка, але вона робить усе можливе й неможливе для нього. Фактично, цьогорічне святкування 75-річчя чоловіка теж лягло на її плечі. Проте це ніколи її не обтяжувало, бо зустрівшись вже у зрілому віці, вони зрозуміли силу справжнього кохання...
Ольга ЖАРЧИНСЬКА,
м. Київ

  •  
Comments:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>