Село, де різьбить кожна дитина

Деякі жителі села Гутиськ, що у Бережанському районі, досі збивають масло у віковічних масничках, місять тісто у посудині, що схожа на ночви, а коли наїде багато гостей, розкладають давні бамбетлі – дерев’яні прадідівські ложа. Якби Галині Михайлишин  хтось налагодив ткацький верстат, якому вже півтора століття, вона, згадавши мамину науку, із задоволенням пряла б на ньому не гірші за фабричні речі для своїх шести діток...
Гутисько – єдине село на Тернопіллі, в якому чи не біля кожної хати є маленький столярний цех. „Ера” деревообробки у місцевості, яка у часи середньовіччя славилася виготовленням скла (звідси і назва села), почалася у 1945 році, з переселенням сюди лемків із сіл Балутянки і Вільки Сяноцького повіту. Краєвиди низовини, оточеної мальовничо-лісистими пагорбами, в якій розкинулося Гутисько, дуже схожі на карпатські, в яких жили вигнанці, і саме тому село відразу припало їм до душі. Крім того, переселенці мали змогу продовжити тут заняття улюбленим дереворізьбленням. Мистецтвознавці стверджують, що саме у Балутянці і Вільці це ремесло досягло найвищого рівня розвитку, отож, нові мешканці привезли із собою на Бережанщину цінний спадок: техніку рельєфної (вирізання стилізованих листків і квітів) та округлої (лісові звірі, птахи) різьби.
За радянських часів багато умільців з Гутиська працювали у цехах художньої різьби при Бережанському лісгоспзагу, Львівському музеї народних промислів і на комбінаті імені Лесі Українки. Коли цехи позакривалися, одні майстри подалися на заробітки за кордон, інші перебралися до міст-курортів, у яких попит на народні вироби не зменшується ніколи. 
Ігор Михайлишин – один з тих, хто не зрадив рідному селу і у вільний від обов’язків депутата сільради час різьбить орлів, коней, диких кабанів і дещо з меблів в обладнаній під майстерню „шевченківській хаті”. Працює за допомогою власноруч зроблених інструментів понад тридцяти найменувань і робить переважно рельєфні речі з податливої липи. Зараз вирізає великого орла, за якого сподівається виручити не менше 250 гривень. Менші вироби майстра коштують від 25 до 45 гривень. „Робота важка фізично, бо є велике навантаження на руки, і морально, тому що це творчий процес, – каже пан Ігор. – Потрібно постійно зважати, щоб не вирізати щось зайве, таке, що потім не доклеїш”.
Зараз, за словами Ігоря Михайлишина, у Гутиську залишилося лише кілька майстрів, котрі ще різьблять щось для власного задоволення або ж на продаж. В останні роки селяни намагаються віддати своїх дітей на науку у місто, адже на народних ремеслах багато не заробиш. Та все одно змайструвати щось з дерева намагається кожна дитина, бо це вже у всіх гутищан в крові.
Традиційно лемки вирізали ужиткові речі – кухонне і сільськогосподарське начиння, гачки для рушників, рамки для дзеркал, фігурки тварин: ведмедів, оленів, косуль, лисиць, зайців, а також птахів. Чи не у найбільшій пошані були і є гірські орли. Пригадуєте, як у 80-х роках минулого століття ці горді птиці, талісман міщанського добробуту, „звивали гнізда” на шафах і сервантах ледь не кожної радянської квартири? Бум на орлів давно минув, але ось у Трускавці, наприклад, такі сувеніри іноземні туристи розкуповують охоче.
У Гутиську на свято села відкрили музей лемківської різьби імені Михайла Орисика, основоположника цього виду мистецтва. Серед експонатів – зразки художньої різьби, побутові старожитності. Унікальний подарунок зробив музеєві львівський літератор, автор книжок про Михайла Орисика Іван Красовський, передавши на зберігання 80 малюнків Орисика. Подією в історії маленького, на 60 дворів, села стане і щойно видана книжка „Гутисько: роки, долі, події”, яку написала місцева жителька Надія Троян.

Євгенія Ліщук,
Тернопільська область