У поліській глибинці живе внук царського генерала

Наступного року Віктору Миколайовичу Турменку виповниться вісімдесят. Село Люботин, де мешкає останні свої десятиліття, – в Любешівському районі. Воно маленьке, близько сотні дворів, розташоване у мальовничій долині Прип’яті. До найближчого села Гірки – кілометрів три. Цю відстань і долав щодня він, онук царського генерала Марка Кармалінського, вчителюючи до пенсії у місцевій школі.

Труну замовила… собі

Як же сталося, що нащадок генеральського роду опинився у глухому поліському кутку, а не в паризькій чи стамбульській еміграції, куди в основному простелилася дорога російської військової і цивільної еліти після поразки в громадянській війні 1917-22 рр.?
Віктор Турменко народився в селі Федорівка Карлівського району Полтавської області. Його батько вчителював, а мати була сільським фельдшером. Про те, що дід по матері був генералом, він дізнався вже після їхньої смерті. Зрозуміло, чим загрожувало за сталінщини розголошення подібного родоводу, тому й тримали Турменки це в таємниці навіть од рідного сина.
– До п’яти років, – згадує Віктор Миколайович, – я розмовляв російською. Адже мати була росіянкою, генеральською дочкою, що пройшла виховання у відповідних шляхетських установах. Через її професію називали нашу сім’ю по-вуличному Фельдшерами. Матері доводилося добиратися підводою на виклики і в сусідні села – серед ночі, в негоду, в тріскучий мороз. Як наслідок, застудилася і захворіла на сухоти. Спочатку боролася з хворобою: їздила до Харкова по ліки, калорійно харчувалася, а коли зрозуміла, що недугу не здолати, то замовила собі… труну. “Розцвітуть соняшники – і прийде моя смерть”, – сказала якось мати, уже не встаючи з постелі. Так і сталося.

Врятувала німецька мова

Після смерті матері на шестирічного Вітю чекало ще одне лихо: голод 1933-го. Пощастило вижити. Очевидно, завдяки батьковому вчителюванню (сільські вчителі отримували яку-не-яку зарплату і могли купити хліба).
Не полегшило життя хлопчика і нове батькове одруження: мачуха пасинка не любила, карала за найменшу провину. А тут ще й війна, фашистська окупація додалися. Найбільше врізався йому в пам’ять день, коли на Чумацькому шляху (старовинна торговельна дорога біля Федорівки) з’явилося вороже військо.
– Механізовані частини сунули на Схід, а узбіччям вітер перекочував білі, сині, жовті та рожеві листівки. На одній я прочитав: “Усе тісніше стискається кільце. Вам нікуди діватися! Здавайтеся!”, а на другій був інший напис: “Бей жида-политрука – рожа просит кирпича!”
Увечері того ж дня я ледве не загинув. Врятувало знання німецької мови. Мачуха послала мене в центр по джерельну воду. Поки набрав, поночіло. Неподалік від хати зупинив мене суворим “Гальт” патруль. “Стою”, – відповідаю німецькою. “Ти німець?” – чую у відповідь. “Ні, українець”. Німці попередили, щоб в таку пору більше не вештався вулицями, і відпустили. А вдома я з вдячністю подумав про шкільну вчительку німецької мови Фіру Йонівну Гуревич, яка не давала нам спуску зі свого предмету.

Мачуха вигнала з хати

Важко було пережити фашистську окупацію, але найгірше чекало на Віктора і його односельчан з приходом Червоної армії. Найперше забрали на фронт усіх здатних тримати зброю чоловіків. Необмундированих, ненавчених навіть користуватися зброєю, а багатьох взагалі без зброї кинули відразу під німецькі кулемети і гармати на форсування Дніпра. Майже всі федорівці там і загинули.
На щастя, того пекельного форсування вдалося уникнути Вікторовому батькові: у нього якраз загострився радикуліт. Одужавши, потрапив у штабні писарі, тож з війни повернувся живим. Але вдома свого сина не застав: мачуха вигнала з хати, і він жив у тітки. На чоловікове повернення вона, очевидно, не сподівалася, воно поламало їй плани. Та Вікторів батько незабаром помер, і мачуха вийшла заміж за іншого.
Тітка нараяла сироті відсудити частину батькового майна та справу все одно виграла мачуха, бо мала на квартирі новопризначеного секретаря сільської ради, який після цього перестрів мене і намагався всунути до рук сто рублів – на адвоката. Але я не взяв…

Пережив трьох царів

Суд цей відбувся вже після жахливого голодомору, який обрушився на Федорівку в 1945-46 роках. Уже другий в долі Віктора Турменка, який забрав відразу двох близьких людей: діда і батька. Дідові ще й могилу змушений був сам копати, бо в селі жодного здорового чоловіка не зосталося.
“Воно і гріх – на свого копати яму, – сказала мені тітка, – але тіло треба похоронити”. Узяв я на допомогу свого шкільного товариша, та й пішли, хитаючись, знесилені від голоду, на кладовище. Так і поховав свого дідуня, дев’яносторічного Нестора Турменка, котрий якось перед смертю сказав нам: “Трьох царів пережив, а цього (Сталіна), лихо його матері, мабуть, не переживу”. А незабаром поховали і його сина, Миколу Турменка, що помер на операційному столі в районній лікарні від завороту кишок…

Майбутній космонавт зростав поруч

Зоставшись круглим сиротою, Віктор Миколайович, рятуючись від голоду, помандрував на Волинь – у містечко Іваничі, звідки родом був його батько (Нестор Турменко із сім’єю виїхав у Східну Україну на початку двадцятих, уникаючи польської окупації). З родичів там нікого не знайшов, але грамотного, після десятирічки, “східняка” місцева новоприбула влада не кинула напризволяще і, призначивши його вчителем, випровадила в села сіяти “розумне, добре, вічне”. Так і звікував генеральський онук рядовим учителем до пенсії.
Згадуючи Полтавщину, своє дитинство, Віктор Миколайович не минає в розповіді залізничної станції “Орчик”, розташованої поблизу села. Її начальник зустрічав із жезлом у руці потяги, що мчали з Полтави на Лозову й у зворотному напрямку. Часом біля нього бігало по перону мале хлоп’я, раз по раз підтягуючи свої синенькі штанці, що ледве трималися на ослаблих шлейках. Прізвище начальника станції було Береговий, але хіба кому спадало на думку, що той верткий босоногий малюк у майбутньому торуватиме космічні простори?
Коли космонавт Береговий подивився у вічі радянській країні з екранів телевізорів, Віктор Турменко був уже далеко від Орчика, а між земляком у скафандрі і ним, сільським безпартійним учителем з прихованим “царсько-генеральським минулим”, взагалі була прірва. “Се ля ві”, – сказав би парижанин, щасливіший нащадок якогось іншого миколаївського генерала…

Микола ШМИГІН,
Волинська область

  •  
Comments:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>