«Магнітна» сім’я

Подружжя Пельців родом із села Марковичі Локачинського району. Разом з Миколою Степановичем, який був військовим, довелося поїздити по світу і його дружині Євгенії Максимівні. Спочатку доля закинула їх у Монголію, потім у Казахстан, Німеччину, Росію… Повернулася родина в Україну лише в 1993 році і поселилася у Луцьку.

Монгольських друзів привчили до тушонки і показали, як вирощувати редиску

Сім’я Пельців дружна, часто збирається за одним столом, щоб когось із родини вшанувати.
– Ми завжди були такими, – каже господар Микола Степанович. – Навіть коли жили за кордоном, то знаходили собі друзів, за якими й тепер сумуємо. Жили бідно, але ніколи не нарікали. Багато спілкувалися з природою. Бувало, взимку часто їздили з дружиною на лижах. Діти ще маленькі були, то їх на санки всаджували. Підросли, всі стали кататися на мотоциклі.
Як тільки Микола Пельц відслужив в армії, вирішив й надалі пов’язати своє життя з професією військового. Приїхав додому, одружився на односельчанці. Відтак, живуть у парі вже майже тридцять літ. Перший досвід сімейного життя набували у Монголії. І зараз подружжя пригадує про цю країну багато чого цікавого.
– Насамперед мене вражали там погодні умови: вдень спека, вночі – холод, дощі пішли – трава зазеленіє, степ ніби килимом вкривається, а налетів сильний вітер – і вже все чорне, – додає дружина.
– Я хотів би за стільки літ побачити свого монгольського друга Сатнума. Скільки ми з ним горілки випили… Правда, їхня арха недобра, віддає якимсь керосином, а от наша горілка монголам подобалася, – каже Микола Пельц. – Як і тушонка. Хоча вони нібито не їдять сала, але жири споживають. Займалися в цій країні здебільшого скотарством. І були зовсім байдужими до рослинництва.
– О, я добре пам’ятаю, як одного разу на  колгоспне поле площею, мабуть, з 30 гектарів приїхали зерно збирати аж 10 комбайнів. Косили його кілька днів. Приїжджала преса, фотографувала. Так смішно було, – усміхається Євгенія Максимівна. –  А якось ми запросили до себе в гості монголів. Вони прийшли, а ми на стіл поставили домашню редиску, картоплю (якось умудрялися навіть робити біля квартири грядки і щось таки вирощувати). Наші друзі дивувалися: невже в Монголії можуть рости такі овочі? Їли і прицмокували: “Вкусно” (багато монголів говорили російською мовою, бо вчилися в Радянському Союзі). А потім всі пішли на “екскурсію” до наших грядок, мовляв, як же все це росте?
Вражали Пельців і монгольські звичаї, зокрема те, як хоронять покійників.
– На кладовище чомусь несуть померлого у стоячому положенні. Притому в процесії беруть участь тільки чоловіки, – каже Микола Степанович. – І ще мене вразила велика кількість орлиних гнізд на їхніх кладовищах…
Через складні кліматичні умови, воду до багатьох поселень монголам підвозили. Тому вони її берегли, як скарб, а відтак, і… мало милися. Можна тільки уявити, які запахи витали у їхніх помешканнях…
Попри відмінності у мисленні, способі життя, Пельці й місцеві монголи знаходили спільну мову, часто разом їздили відпочивати.
– Хотів би зараз там побувати, подивитися, як вони нині живуть, бо це добрий народ, – каже господар.

Ще добре не вміє говорити, а ложка на тілі вже тримається

Саме за кордоном навчилася Євгенія Максимівна шити. Досвід кравчині пригодився, бо тепер вона – професійна швачка.

– Коли ми переїхали в Казахстан, помітив, що до жінки голки прилипають. Але якось не задумувалися над цим. Хоча вона і мене в молодості притягнула, як магнітом, – жартує чоловік.
Коли Пельці поселилися в Луцьку, якось Євгенія Максимівна дивилася програму про людей-магнітів. Ще тоді пожартувала: а може, і в нашій сім’ї є такі ж? І спробувала… Ложки, виделки, ножі, черпак, праска трималися на грудях жінки, не падаючи. Поекспериментувала і молодша донька Пельців Тетяна. Металеві предмети трималися на її грудях. Тримають на собі кухонний посуд і діти старшої доньки подружжя – Наталії. 9-річна Настуся та 8-літній Андрійко змагаються з бабусею, хто більше ножів, виделок, ложок може втримати на грудях.  А якось ложка прилипла навіть до… 2-річної Іринки, донечки Тетяни. Сама “магнітна” сім’я це явище пояснити не може.
Чоловік старшої дочки Наталії – священик. Отець Олександр каже:
– Чому на тілі людей тримаються металеві предмети, церква пояснити не може. Це особливості організму, і дати відповідь на це запитання швидше зможуть спеціалісти з якихось дослідних інститутів, де вивчають будову тіла, його біологічні особливості.
А поки що родина, яка часто збирається разом, запросто демонструє вміння тримати на собі металеві предмети один перед одним. Не посоромились показати свої здібності й перед читачами.

Марія ДУБУК,
м.Луцьк

  •  
Comments:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>