Понад життя любить дітей сестри-суперниці

Як вона любила дітей! Ще коли була школяркою, мабуть, весь свій вільний від уроків час віддавала забавам з ними, а залишаючись наодинці, все мріяла про маленьку сестричку. Але мама з вродженою хворобою серця, вдало народивши двох дітей – Настю і через два роки Ліду, випробовувати долю втретє вважала дурістю. До того ж, була розлученою: батько мало не відразу після народження молодшої доньки поїхав на заробітки в Італію і... не повернувся. Мамі доводилося працювати за двох,  нерідко ночами, ще частіше – залишати малечу саму.
– Ми були слухняними, – пригадує Ліда, – особливо Настя. З дитинства вона була завжди серйозною і розважливою. Їй подобалося піклуватися про мене, мабуть, так відчувала себе дорослою. Сварилися ми дуже рідко, найбільшим покаранням для мене була така собі психологічна атака: образившись на щось, сестра не розмовляла зі мною доти, поки я не попрошу у неї вибачення. Зазвичай я довго не витримувала. Ми могли годинами бавитися, навіть про їжу забували, яку мама, щоб залишалася теплою, ховала нам між подушками – там іноді й знаходила увечері.
Дорослішали дівчата разом: майже одночасно почали ходити на дискотеки, зустрічатися з хлопцями, гуляти до пізнього вечора та отримувати від стривоженої матері прочухани. Завжди поряд, захищаючи та підтримуючи одна одну.
– Якось у нас в школі передбачався новорічний бал-маскарад, – розповідає дівчина. – А мені не було що одягти, Настя ж ходила у гурток крою та шиття. Тож вона ще у 9 класі сама пошила нам наряд, собі – лисички, а мені – Червоної Шапочки. „Ви у мене найгарніші”, – захоплено казала тоді мама, а Настя їй гордо так відповідала: „Не найгарніші, а однаково гарні!” Адже ми були дуже схожі, майже однакові.

Закінчуючи 11-й клас, Ліда безнадійно закохалася у хлопця з паралельного класу.
– Насті Руслан не сподобався відразу, – пригадує. – Він був одинаком у заможних батьків, з дитинства йому дозволялося все – і саме це насторожило мою сестру. А я попалася на гачок: красивий, дотепний, душа будь-якої компанії.
Ліда й слухати не хотіла. Інколи їй навіть здавалося, що Настя просто заздрить їй. “Якщо вже біля неї хлопці не гарцюють, то й мені не можна з ними зустрічатися, – докірливо думала, дивлячись на сестру, – а тільки, як вона, над книжками нидіти? Не бути цьому!” І вона, всупереч пересторогам, продовжувала зустрічатися з Русланом.
– Ну, Настюхо, зайчику, ну, будь ласка! – благально заглядаючи в очі, молила сестру про послугу. – Хіба тобі важко? Скажеш мамі, що я поїхала до Ольки на дачу з ночівлею. Домовилися?
І Настя знову здавалася, прикривала, хоча в самої душа переверталася. Від хвилювання не знаходила собі місця. Ніби у воду дивилася. Уже закінчуючи перший курс університету, Ліда зрозуміла, що вагітна. Довго не наважувалась поговорити з Русланом. Але думати треба було негайно, тож зібравши всю свою силу волі і рештки мужності, пішла до нього.
Хлопець, почувши приголомшливу новину, остовпів і нарешті видав:
– А що ж мені робити? Я ще вчуся. Чи ти, може, хочеш, щоб я йшов вагони розвантажувати?  Та й батьки, думаєш, зрадіють, що я у 18 беру ярмо на шию!
– Ярмо на шию?! Це ж твоя дитина! І як же усе те, про що ми мріяли? – Ліда і вірити не хотіла, що Руслан може відмовитися від власної кровинки.
Але у хлопця визрів свій варіант вирішення „проблеми” – аборт. Це слово ножем врізалося в серце дівчини, а з очей ніби пелена спала – якого ж егоїста любила.
– І без тебе справлюся! – сказала, мов відрізала, і, гримнувши дверима, пішла з його життя.
Ще перед розмовою знала точно – від дитини не відмовиться. Переживала, як відреагує мама, що вона у подолі принесе. І тут, як завжди, в пригоді стала сестра. Настя, незважаючи на свої ж попередження, якими нерідко діставала Ліду, зрозуміла, підтримала і погодилась налаштувати неньку на непросту бесіду.
– До того моменту ніколи не думала, що моя матуся така сильна жінка! – ділилася спогадами. – Вона ані слова докору не сказала мені, коли слухала, як я, ковтаючи слова разом зі слізьми, намагалася пояснити, що „так вийшло”. Тільки одне я тоді від неї почула: „Якось воно буде. Ти-но роди спочатку”.
Наче відчувала щось. Вагітність у Ліди протікала важко, дівчина майже не полишала стін лікарні. Від матері успадкувала хворобу серця, яке тепер ніяк не давало спокою, не могло перенести такого навантаження. Лікарі постійно хвилювалися то за майбутню матір, то за дитину. На восьмому місяці Ліда передчасно народила мертву дівчинку. Дивом вижила сама. Проте вирок був страшний – матір’ю їй вже не стати ніколи…

Перенесена фізична і психологічна травми зробили Ліду байдужою до всього, ніби черствою. Втратила сенс життя і віру в краще майбутнє. Все рідше стала розмовляти із сестрою. Після академвідпустки перевелася на заочну форму навчання, хоч як тільки мама не переконувала, що заняття відволікали б від гірких думок. Не відомо, скільки б тривала апатія, якби одного дня в домі не з’явився Олег – сусід з першого поверху, красивий, розумний і перспективний бізнесмен, а головне – неодружений. Хлопець мало не щовечора став з’являтися у квартирі сестер – приходив нібито у справах: брати уроки англійської мови у їх мами-вчительки. Олег, бувало, то з Настею пожартує, то ніжно гляне на Ліду. Мати уже свідомо вважала хлопця потенційним зятем і не стомлювалася вихваляти його перед доньками: мовляв, надійний, уважний, трудяга, ще й з власною квартирою. Перехвалила, мабуть: закохались у своєрідного ідеала... обидві сестри. Олег і сам заплутався в своїх почуттях. На побачення ходив з однією, а повертаючись, не міг відвести погляду від іншої. Дівчата, самі того не усвідомлюючи, стали запеклими суперницями.
– Ти безсовісна! – у хаті не на жарт розпалювався скандал. Ліда жаліла себе, вважала, що Олег – це компенсація за розбите життя. А про те, щоб зважити на справжні почуття старшої сестри, навіть й гадки не мала. Ладна була у волосся їй вчепитися: – Нащо він тобі? Мало того, що я пережила?
– Я його кохаю, без нього не зможу жити, – повторювала Настя і заливалася слізьми.
Хлопцю довелося вибирати: робити щасливою одну і оголошувати вирок іншій. А точніше, остаточно посварити сестер. І він віддав перевагу Насті. Певно, неабияким аргументом для нього став факт відсутності у її житті „темного” минулого, на відміну від молодшої сестри.
Скоро відгуляли й весілля, яке минуло для Ліди, наче в тумані. Молоде подружжя перебралося в квартиру Олега. А приблизно через рік Настя завагітніла. І тут, ніби прокляття, повторився перебіг Лідиної вагітності. Олег зі шкіри ліз, але дружині не давав робити нічого – її слабке серце могло не витримати найменшого навантаження. Але й це не врятувало Настю. Під Новий рік померла при пологах, привівши у світ тендітних доньок-близняток, яким уже батько дав імена – Марійка та Наталка. Називати на честь матері не став жодної, щоб поменше згадувати страшну подію. Одружився вдруге через два роки після смерті Насті зі своєю колегою, переїхав в іншу квартиру. У нього вже є син від цього шлюбу. Доньок кожні вихідні відвозить до тітки. І щоліта Ліда з племінницями їздить відпочивати до бабусі, яка залишила гамірне місто і поїхала жити в село.

– Сумуєш за сестрою? – запитую, намагаючись зазирнути у самісіньку душу співрозмовниці.
– Якби ж я могла повернути час назад! Я тільки зараз зрозуміла – Олег був моєю забаганкою, не любила його. А сестрі віддати не хотіла, хоч і бачила, що вона закохалася по-справжньому. Тепер залишається тільки лікті кусати, що  своєчасно не змогла у неї вибачення попросити. Дурна я, навіть її намагання примиритися відштовхувала. Але спокутую свою провину тим, що до смерті оберігатиму і любитиму її дітей, мов своїх, –  і Ліда кивнула в бік кімнати, де мирно спали дві невинні душі.