Все життя мріяла побачити свого товариша і… квітучу вишню
Одного разу, повертаючись з роботи, у тролейбусі я почула, як літня жінка розповідає щось іншій чистою українською мовою. Це була наймиліша мелодія для мене, адже не так часто почуєш її у далекому Уссурійську, що у Приморському краї Росії. Лише перебуваючи далеко від рідної землі, можна зрозуміти, наскільки притягуюча її сила.
А жіночки тараторили про своє – погоду, ціни, нерадивого зятя… І я не стрималася і заговорила до них теж українською. Розговорилися. Виявилося, що одна з них здає кімнату, а нам саме було потрібне житло. Домовилися зустрітися.
А жіночки тараторили про своє – погоду, ціни, нерадивого зятя… І я не стрималася і заговорила до них теж українською. Розговорилися. Виявилося, що одна з них здає кімнату, а нам саме було потрібне житло. Домовилися зустрітися.
Отак ми познайомилися з Марією Іванівною, українкою, котра волею долі опинилася у далекому Примор’ї. Їхню сім’ю, як і багато інших, у 1947-му вивезли сюди на поселення з Чернігівської області. Таким чином виконувалися сталінські вказівки щодо освоєння малозаселених територій Сибіру, далекого Сходу, Криму.
Марійці тоді було 11 років, але вона на все життя запам’ятала свою рідну хату, що потопала у вишнях і яблунях, вигін, де вона разом з дітьми гралася, пасучи худобу, та сусідського Іванка, з яким товаришувала. Запам’ятала, що виїжджали вони чомусь уночі. “Вичитали” бабуся і мама, суворим був батько. Із собою дозволили взяти лише одяг та деякі речі. На плач і крик збігалися сусіди. Побачивши Іванка, Марійка ще дужче заплакала. А він, не довго думаючи, сховав дівчинку у своїй коморі в бочці з-під зерна. Так не хотілося йому подругу втрачати. Ледь її відшукали…
Останнє, що вона побачила, сидячи на возі, – це свій городик. Там ось-ось мали зацвісти улюблені матусині матіоли… Так опинилися на чужині. Довгою і печальною була та дорога. З нажитого сімейного гнізда – у тяжку незрозумілу подорож, з якої її рідні так і не повернулися на батьківщину, котрою безкінечно марили.
...Майже рік ми квартирували у Марії Іванівни. Я любила заходити до неї вечорами. А вона розповідала, згадувала… Крім життєвих негараздів, їй ще випала нелегка вдовина доля. Одна радість – хороші діти, але й ті пороз’їжджалися. Тому вона рада була можливості з кимось поговорити. А я була вдячна їй за добрі поради і господарську науку, бо господиня з неї була надзвичайно гарна.
Заповітною мрією жінки було побувати в Україні. Так хотілося побачити своє село, двір. Довідатися, чи живий ще Іванко – її друг дитинства.
Я цілком упевнена, що таке бажання – відвідати рідну землю – було і у багатьох інших людей, котрі вимушено колись її покинули. Зокрема на Далекому Сході мені доводилося зустрічати цілі поселення українців: Михайлівка, Вишневе, Богуславка, Ружино, Васильківка… Мабуть, називаючи ці селища, люди прагнули залишити хоч якийсь спомин про батьківщину. Бо ж як іще можна пояснити назву села Вишневе, де зовсім не ростуть вишні?
Їх тисячі, сотні тисяч, наших співвітчизників, силоміць вивезених, репресованих… Ідуть роки, змінюються покоління. Проте, на диво, живучими залишаються традиції. Тут у великій шані українські пісні, страви, промисли. Нерідко біля котроїсь хати можна побачити плетений тин або недорослі соняшники. У всьому цьому вбачається трепетна любов та ностальгія за шматочком землі, що знаходиться на відстані 10000 кілометрів…
Далеко. Але це не лякало Марію Іванівну.
– Наступного року я вже сама поїду, – запевняла. – Отак залишу все і поїду. Бо ж роки ідуть…
А вони, відомо, не йдуть, а летять. Житейські клопоти, проблеми, і поїздка все відкладалася. Щоб якось розрадити, я з відпусток привозила їй нехитрі подарунки з України – вишень, маку, трав, фруктів. “Такі груші лише у мене на батьківщині ростуть”, – хвалилася сусідам.
Пізніше мого чоловіка перевели на інше місце служби. Розлучаючись, ми з Марією Іванівною плакали.
– Ти була моїм зв’язковим з рідною землею, – казала вона.
Іноді від неї надходили листи, і у кожному вона писала: “Я обов’язково ще побачу квітучу вишню… Маю привезти на могили батьків жменьку рідної землі…”
Не судилося. Спочатку у неї виникли проблеми зі здоров’ям, потім приїзд ускладнили кордони і пов’язані з цим формальності. А нещодавно мені написали, що Марії Іванівни не стало. Світ збіднів на ще одну добру та щедру душу.
…Кажуть, що після смерті душа людини облітає ті місця, де вона жила або коли-небудь бувала. Тоді нехай хоч її душа прилине на милу серцю батьківщину, яку у неї колись безжалісно відібрали…
Марійці тоді було 11 років, але вона на все життя запам’ятала свою рідну хату, що потопала у вишнях і яблунях, вигін, де вона разом з дітьми гралася, пасучи худобу, та сусідського Іванка, з яким товаришувала. Запам’ятала, що виїжджали вони чомусь уночі. “Вичитали” бабуся і мама, суворим був батько. Із собою дозволили взяти лише одяг та деякі речі. На плач і крик збігалися сусіди. Побачивши Іванка, Марійка ще дужче заплакала. А він, не довго думаючи, сховав дівчинку у своїй коморі в бочці з-під зерна. Так не хотілося йому подругу втрачати. Ледь її відшукали…
Останнє, що вона побачила, сидячи на возі, – це свій городик. Там ось-ось мали зацвісти улюблені матусині матіоли… Так опинилися на чужині. Довгою і печальною була та дорога. З нажитого сімейного гнізда – у тяжку незрозумілу подорож, з якої її рідні так і не повернулися на батьківщину, котрою безкінечно марили.
...Майже рік ми квартирували у Марії Іванівни. Я любила заходити до неї вечорами. А вона розповідала, згадувала… Крім життєвих негараздів, їй ще випала нелегка вдовина доля. Одна радість – хороші діти, але й ті пороз’їжджалися. Тому вона рада була можливості з кимось поговорити. А я була вдячна їй за добрі поради і господарську науку, бо господиня з неї була надзвичайно гарна.
Заповітною мрією жінки було побувати в Україні. Так хотілося побачити своє село, двір. Довідатися, чи живий ще Іванко – її друг дитинства.
Я цілком упевнена, що таке бажання – відвідати рідну землю – було і у багатьох інших людей, котрі вимушено колись її покинули. Зокрема на Далекому Сході мені доводилося зустрічати цілі поселення українців: Михайлівка, Вишневе, Богуславка, Ружино, Васильківка… Мабуть, називаючи ці селища, люди прагнули залишити хоч якийсь спомин про батьківщину. Бо ж як іще можна пояснити назву села Вишневе, де зовсім не ростуть вишні?
Їх тисячі, сотні тисяч, наших співвітчизників, силоміць вивезених, репресованих… Ідуть роки, змінюються покоління. Проте, на диво, живучими залишаються традиції. Тут у великій шані українські пісні, страви, промисли. Нерідко біля котроїсь хати можна побачити плетений тин або недорослі соняшники. У всьому цьому вбачається трепетна любов та ностальгія за шматочком землі, що знаходиться на відстані 10000 кілометрів…
Далеко. Але це не лякало Марію Іванівну.
– Наступного року я вже сама поїду, – запевняла. – Отак залишу все і поїду. Бо ж роки ідуть…
А вони, відомо, не йдуть, а летять. Житейські клопоти, проблеми, і поїздка все відкладалася. Щоб якось розрадити, я з відпусток привозила їй нехитрі подарунки з України – вишень, маку, трав, фруктів. “Такі груші лише у мене на батьківщині ростуть”, – хвалилася сусідам.
Пізніше мого чоловіка перевели на інше місце служби. Розлучаючись, ми з Марією Іванівною плакали.
– Ти була моїм зв’язковим з рідною землею, – казала вона.
Іноді від неї надходили листи, і у кожному вона писала: “Я обов’язково ще побачу квітучу вишню… Маю привезти на могили батьків жменьку рідної землі…”
Не судилося. Спочатку у неї виникли проблеми зі здоров’ям, потім приїзд ускладнили кордони і пов’язані з цим формальності. А нещодавно мені написали, що Марії Іванівни не стало. Світ збіднів на ще одну добру та щедру душу.
…Кажуть, що після смерті душа людини облітає ті місця, де вона жила або коли-небудь бувала. Тоді нехай хоч її душа прилине на милу серцю батьківщину, яку у неї колись безжалісно відібрали…
Любов БІДЗЮРА,
Волинська область
Волинська область
| Comments: |
