Олександра КОНДРАТОВИЧ: «Образити матір завжди вважалося найтяжчим гріхом»,

... Усе її життя після закінчення педучилища й університету пов’язане з педагогічною роботою, де вона здобула добре ім’я. Але вже зі студентських років пані Олександра почала серйозно цікавитися українськими народними піснями. Особливо тими, які співали поліщуки, бо Полісся, а народилася у селі Кримно, було її колискою. Це зацікавлення переросло у захоплення, а згодом стало життєвою необхідністю. Недарма вона просить у Бога, аби послав їй трохи сили і здоров’я, щоб доповнити ту багатющу скарбницю знань, яку збирає впродовж життя, ще якоюсь знахідкою. А її скарби дуже цінні. Пані Олександра по крихті, по краплині відшукувала український мелос і час від часу видавала його в книгах для людей. “Калиновий квіт Полісся”, “Весілля на Поліссі”, “Як у лузі калинойка з квітками. Возвеличення Жінки-Матері в пісенному фольклорі Волинського Полісся”, “НАРОДИНИ, або Дарована богом свіча: родильні звичаї Західного По-лісся”, “Коса ж моя шовковая” – це ті книги, що вийшли з-під її пера після довгої й копіткої праці. А головне – натхненної!
Нема у житті нічого мудрішого, як народна мудрість. Бо устами кожного народу говорить Творець. Свій досвід наші предки передавали наступним поколінням через прислів’я, пісні, традиції.
– Я з раннього дитинства любила слухати спів старшої сестри Ганни, – розпо-відає про своє захоплення фольклором пані Олександра. – А скільки ж то пісень знала тітка Юстиня, тітка Палажка і дід Лазар! Пізніше познайомилася з такими обдарованими поліщуками як баба Кладьба з Качина, Ликера Вовк з Боровна, Анкілена Ілляшик з Верхів, Зіновія Козак з Черче та багатьма іншими. Якось попросила бабу Палажку, щоб записала мені пісні, які знає. “Добре, дитино, завтра пужину корову на росу і запишу”, – відповіла вона. Уявіть, зошит на 18 аркушів – і навіть титульні сторінки старенька списала лише назвами пісень! Це були надзвичайно талановиті люди. Мене тих пісень ніхто не вчив, самій було все цікаво і тому, певно, легко запам’ятовувалось. Згодом зрозуміла силу й глибину пісні. У фольклорі нема нічого випадкового. Хтось ще скаже доступніше і точніше, як  ця пісня: “Годуй, мати, сина, то й прибуде сила. Годуй, мати, дочку в чужу стороночку. Годуй, мати, дочку в чужу стороночку – хто ж тобі на старвік випере сорочку”? Або, коли ненька запитує сина, “хто йому милейкий”, то чує: “Теща мені мила, бо жінку вродила. Мати наймиліша: мене породила”. Зверніть увагу, скільки материнської любові й мудрості в улюбленій пісні Зінаїди Козак: “Ой, сини мої – соколи мої, а дочки – голубочки. Невісточки мої – перепелочки, а зяті – лебедочки... Ой, як я й умру, мої діточки, збирайтеся докупочки”. Як бачите, сини й зяті – обидва рідні, але по-різному. Син, як сокіл: незалежний, прекрасний, високий у польоті. Лебідь йому ніби не поступається, він навіть перевершує сокола у ніжності й вірності, що важливо для доньки, але не той лет, не та висота! Наш народ співучий і тому в пісні переповідав своє життя і в радості, і в горі.

Я теж пригадую, як колись на сільському весіллі ще співали дивні протяжні пісні, що гості аж сльозу пускали. Дуже добре з дитинства запам’яталося: “А тепер я висока, а тепер я широка, а тепер я рада стала, що я зятя (невістки) діждала”. Не знаю, особисто мені убогим виглядає весілля, якщо молоді не обсилають гостей короваєм, а стоять, наче за милостинею, з простягнутою рукою перед довгою чергою. Бо коли ще побачиш, як готують дружків та сватів до того обряду, чи почуєш ті побажання: “Перепиваю в’язку цибулі, щоб не давала свекрусі дулі”? Все “спрощується”, витравлюючи обряд за обрядом. А колись весілля було цілим дійством, починаючи з “короваю”, на який жінки йшли з борошном та яйцями. У кожного регіону свої звичаї – як кажуть, що не сторона, то новина. Як проводять ве-сілля на Поліссі, пані Олександра описала на основі сіл Видричі та Гута-Камінська, що у Камінь-Каширському районі. В тих обрядах усе: і прощання з дівуванням та родиною, і виряджання до свекрухи та її стосунки з невісткою, і нелегка жіноча доля та щастя материнства.
– Народ наш завжди цінував жіночу честь, і дівчата про це пам’ятали, – продовжує свої роздуми-перли пані Олександра. –  Дівоча цнота – то, як у пісні сказано, “вінок на золотій косі”. Її втрата нерідко стає для дівчини причиною нещастя, людського поголосу, заважає створити родину. Недарма мати в одній з пісень дорікає доньці: “Коли б ти, моя донейко, віночка носила, то ти б тепер родинойку на весілля просила”. А випікання короваю –  цілий ритуал. Про нього на Поліссі теж співають: “Йшли коровайници горою, несли муку з собою. А цукру докупили, коровая місили. Цицатая місить, губата губає. Хорошая, вродливая у піч заглядає”. Народ усьому вміє точно дати оцінку. Треба лише прислухатися до його голосу. Мене дуже цікавить жіноча доля, а особливо – велич і краса Матері. Недарма ж говорять: “У дитини впаде одна сльоза, у матері – десять”. Воістину – “матір не купити і не заслужити”.
І справді душа холоне, і клубок давить горло, коли слухаєш пісню про смерть неньки “Летіла зозуля”: “Мати ж моя, мати, де тебе узяти? Ой чи укупити, чи намалювати? Змалювала личко, змалювала брови, но не змалювала матерній розмови...” А пані Олександра, ще й як гарно та сердечно вміє заспівати! І так само розказати – здається, слухав би і слухав.
– Образити матір завжди вважалося найтяжчим гріхом. Невдячний син – герой балади “Тепер тепла нема в літі” – тяжко спокутує знущання над матір’ю. Грім “забив жінку, ще й дитинку, ще хазяйства половинку”. Після цього він прозрів і просить її повернутися: “Намалюю тебе в рамах, скажу гостям, що ти – мама...” Берегти й шанувати матір учить й інша пісня “Напилася горолойки”. “Не виганяй, жінко, мати – нехай мати буде, – просить син. – Ой, як піду із косою, а ти з грабельками, вона, наша старейкая, вдома з дітойками. Ой, як прийдемо із поля – вечеря готова, наша мати старейкая кладе у піч дрова”. А піч з давніх-давен – родинне вогнище, її ніколи не залишають порожньою. У фольклорі все: і життя, і зв’язок з навколишнім світом, і сила природи...
Та мудрість, яку пані Олександра відшукала у волинських поліських селах, вражає своєю глибиною. Слухаючи її, розумієш: яких же неуків з нас зробили, як відірвали від вічних народних знань! Розповідь пані Олександри про виношування дитини, її народження, виховання, як це бачили поліщуки, приводить до розуміння того, що то величезна народна наука.
– Скільки правил мала знати вагітна жінка! – продовжує моя співрозмовниця. – Насамперед вона не повинна була цього приховувати, бо тоді, вважалося, дитина довго не говоритиме, їй не дозволяли сидіти на порозі, аби дитина швидко здолала родові шляхи, втикати у землю лопату, щоб у маляти не було “заячої губи”... Ще існував звичай не повідомляти про пологи матір породіллі: вважали, що болі будуть меншими.  А яка значна роль і відповідальність покладалася на бабів-повитух. Як їх шанували у селі! Різних правил та звичаїв було надзвичайно багато, чимало з них збереглося і дотепер. На Поліссі знають, що дитя, відлучивши від грудей, не можна знов прикладати, бо потім воно буде мати “погані очі”, що спричинятимуть людям усілякі напасті. Те, що народ зберіг, – безцінний дар. Хочеться хоч щось передати наступним поколінням. Адже поки житиме народний мелос, доти не скінчиться й народ. А нам дуже потрібні патріоти! Їх треба виховувати ще в школі. Для цього й учителі ними мають бути, бо вчитель – батько, мати і ціла академія наук...
Передати ту тривалу і навдивовижу цікаву й повчальну розмову сотнями рядків – неможливо. Як на мене, то пані Олександру –  джерело знань народної мудрості – варто запрошувати на лекції в усі школи й вузи. (Принаймні, порадила б прочитати її книги, які обов’язково залишать добрий слід у вашій душі). Вони, безперечно, позитивно вплинули б на нашу, обділену тупою попсою, молодь. Хоч частину з них заставили б по-іншому подивитися на життя. Мо’ ми й не можемо досягнути омріяного віками щастя, тому що замулили оте джерело витонченої живої народної мудрості, яка давала знання згідно із заповідями Божими?