Робити кар’єру співачки відмовилася заради дітей

Раїса Іванівна із села Моквин Березнівського району, що на Рівненщині, виглядає набагато молодшою своїх років. Сміється, що ніколи не зараховувала себе до “старих”, навпаки – у душі почувається лише на вісімнадцять. Дарма, що є вже чотирнадцять онуків, та й струджене роками тіло дає про себе знати.
Раїса росла у важкі часи, у матері було семеро дітей, тому у п’ятому класі мусила йти на роботу у колгосп. Навіть голова сам дивувався, коли чув, що мале дівча і на полі працює, і вночі нарівні з дорослими молотити ходить “саме за себе, бо у мами інша робота – корів доїти”. Коли підросла, встигала не тільки на роботу ходити, а й у гурток співів бігати. Співала дуже гарно, була солісткою хору, навіть їздила з концертною програмою виступати. Під час одного такого “турне” по селах і познайомилася з майбутнім чоловіком.
– Ви відразу вирішили, що народжуватимете, скільки Бог дасть? – питаю у Раїси Іванівни.
– Знаєте, в житті людина обирає собі одну професію і має одне хобі. У мене хобі – це діти, а професія – мати. Я такий шлях сама собі обрала. А колись, тоді саме наш первісток народився, мене запрошували на навчання в консерваторію. Три рази звідти приїжджали і буквально вимолювали не губити талант, а йти далі вчитися. Відмовилася, бо куди? І професія вже обрана, і хобі намічалося…
– А чи назвете всіх своїх дітей по порядку, не заплутаєтеся? – ставлю каверзне запитання.
– Чом ні, – відразу й перераховує. – Мені ніяких документів не треба, я все у пам’яті ношу.
Найстаршому сину Михайлу вже під 40, найменший, Пилипок, як його ніжно називає матір, ще школяр. Раїса Іванівна стверджує, що це найгарніше ім’я, бо “…і туди Пилип, і звідти теж однаково”. Діти загалом і носилися, і народжувалися легко. Андрійка, наприклад, народила в той день, як прийшла декретний оформляти. А з рештою й відпусток не встигала брати, ледве не на робочому місці народжувала. Адже, окрім того, що дітей гляділа, Раїса Іванівна і на роботу ходила. Має 27 років стажу. Ким тільки вона не працювала! Дояркою, різноробочою, завскладом, заправницею і навіть кухарем. Взагалі, як вона сама згадує, той період був найважчим у її житті. Діти, робота, та ще й хата, яку будували аж 20 літ!

Чотирирічний Петрик няньчив двох менших сестричок

 Виявляється, коли подружжя Купчиків заклало фундамент власного будинку, у них вже зростало дев’ятеро дітей. І весь час вони тулилися, як тюльки, в одній кімнатці свекрушиної хати. І на черзі стояли, і колгосп нібито великий двоповерховий будинок мав їм дати. Але в останній момент справу з ордером чомусь переграли, у будинку оселилися інші люди. А багатодітна сім’я знову стала чекати на нове житло. Нарешті дочекалися невеликої чотирикімнатної квартирки, яка проти тієї коморки виглядала хоромами. За якийсь час викупили цей будинок, і тепер у ньому живуть старші діти зі своїми сім’ями.
Діти Купчиків привчилися до праці ще змалку. Усі тринадцять вміють доїти корову, не говорячи вже про сапання та садіння. Висипляться, бувало, усі на поле, як той горох, згадує мати-героїня, за годину й перероблять. Коли росли, чітко знали, що старший дивиться за меншим, а той стежить ще за молодшим, і так далі. Раїса Іванівна розповідає, що коли одному з її синів, Петрику, було чотири роки, вона залишала його няньчитися з двома меншими сестрами: Раїса тоді ще з коляски не виросла,  а Люда взагалі в люльці лежала.
– Покину його зранку, накажу, що робити, і біжу на роботу готувати і розвозити обід, – розповідає жінка. – Потім женуся додому попорати, погодувати малечу і назад – у колгоспній кухні гора посуду. Третій раз біжу з дому на роботу, щоб картоплі налупити на шість годин ранку наступного дня. Увечері приповзу і давай вечерю для своїх готувати, у дітей уроки перевіряти, прати. Тут ще й хата будувалася. І на спання залишалося… дві години. Й досі дивуюся, навіть матері своїй ото якось казала: “ І як я тоді витримала”.
– А чоловік допомагав у якійсь хатній роботі? Може, хоч пелюшки прав?
– Він працював бригадиром, рано-вранці йшов, вночі повертався. От і зараз, вже на пенсії, а ще працює. Та й що він міг тоді допомогти, хіба що вже я геть не встигала. Але пелюшки прала сама. Бо й пральну машинку перший раз купила тоді, коли вже дев’ятеро дітей мала.
Питаю, як у сім’ї побут розподілявся, коли дітвора росла? Виявляється, дуже просто. Складали собі на тиждень список усіх справ, хто що робить, і несли на затвердження батькам. Навіть тим, хто вчився далеко й додому навідувався зрідка, знаходилося місце у тому списку – називалося воно “резерв”. Резервник, який приїжджав додому, мусив робити усе, що накажуть батьки.
Поки розмовляємо з Раїсою Іванівною, до кімнати забігають двоє дітей і відразу прямують до бабусі на коліна.
– Це мої онуки Сашенька і Давид, – представляє, –  скоро в школу підуть. Тепер з ними бавлюся, бо дочки біля мене живуть. А взагалі я вже чотирнадцять разів бабуся.
– А ще чим займаєтеся на заслуженому відпочинку?
– Роботи завжди вистачає, хоча останнім часом погано почуваюся, все частіше в лікарню їжджу. Оце газ проводимо, але знову усе “заштопорилося” – грошей не вистачає. Якось я прочитала в газеті про вартість своїх нагород. Нібито орден коштує 36 тисяч, а золота зірка – десь близько 100 тисяч гривень. Невже, думаю, хтось може продати такі речі? Хоча мені колись цигани пропонували новеньку машину-бус обміняти на мою золоту зірку матері-героїні. І так вже вмовляли, так випрохували: а покажіть хоч яка та нагорода, де лежить? Ви що, кажу їм, хто ж вдома такі дорогі речі тримати буде? Аж два рази приїжджали, але я відмовила, нехай пам’ятка залишиться.
– Певно, тепер, після тих важких років, маєте більше вільного часу для себе?
– Не забувайте, що ще восьмеро біля мене тримаються. І все одно мені зараз набагато важче пережити день, ніж тоді, коли мої діти малими бігали і справ було вище голови. Ніби чогось не вистачає. Я ж можу цілісінький день сама в хаті просидіти, аж поки усі зійдуться із садочків, городів, робіт, шкіл!